Проте я писав щоденник досить обережно.
Я мав ще з дому каламар із плястмаси, що мав форму гарматня і щільно закручувався. Ручку я давно загубив і, замість неї, користувався шматочком хмизини, до якої ниткою прив'язував перо.
Сіяв дрібний, але досить густий дощ, і було зовсім поночі, коли наказано сісти в машини. Кілька вантажних і особових авт приготувалося до нічного маршу. Комісар призначив командира до кожної машини і тільки тепер сказав:
— Сматрітє же, палаженіє очень серйозноє, ми ідьом на прарив, может бить, удастся... Єслг будет команда іттг в атаку — все, как адін... іначе пуля в лоб...
На машинах, де сиділи зв'язківці, йому відповіла глибока мовчанка. В цій темряві можна було б подумати, що вони стоять порожні. Аж ось хтось ворухнувся, цокнув зброєю. Нарешті, машини загурчали, і одна по одній рушили на шлях, по якому в бік Вязьми, часто блискаючи ліхтарями, їхали машини, гармати і зрідка легкі танки.
Раз-у-раз зупиняємося, створюється тиск. Усе їде знов у два-три ряди.
Кругом лунає московська лайка. Комісар усе вихоплюється з своєї машини, що їхала попереду, бігає то назад, то наперед, лається, хапається часом за револьвер, намагається врегулювати рух.
Ось попереду і поруч їдуть важкі гармати. їх обсіли кругом випадкові вояки, навіть на жерлах сидять вони один біля одного рядочком, мов горобці на тину. Гармати повзуть повільно, а в повітрі висить обридливе скреготання плазунових тягачів та чмихання двигуна.
Нарешті, шлях ділиться надвоє. Більшість, у тому числі й гармати, повзе дещо ліворуч, певно, на тракт, а ми, трохи повагавшись, мов у тій казці, перед трьома шляхами, повертаємо праворуч. Чорною стіною до нас підповзає ліс, з якого чується стогін і розпачливе благання якогось пораненого допомогти йому; але ніхто не зупиняється. Така доля найбільше лякала кожного з нас.
В далині раз-у-раз спалахують ракети — значить, там німці. Всі почувають себе напружено. Так і жди, що з темного лісу в тебе почне стріляти німецький автоматник. Незабаром потрапляємо в глибокий яр, на дні якого чути мотанину, лайку і гуркіт машин. Загрузло кілька машин і танк. Обминаємо їх, ледве переїздимо небезпечні місця і по крутій дорозі вибираємось нагору, на рівну дорогу. Наша машина теж іноді загрузає, але ми гуртом попи-хаємо і виїздимо на сухіше.
Вітер сильнішає, шматує хмари і жене їх цілими отарами кудись у безвість. Десь далеко палахкотять пожежі, а трохи ближче, праворуч, може, за один або два кілометри від нас, ніби якась потвора світить шістьма очима в темряві. Іноді двоє з них погасають на мить, а потім спалахують знову і вогняними віялами б'ються в темряву ночі.
— Мабуть, танк, — каже хтось, — або панцерне авто. І кожен хоче швидше бути далі від того дива.
Ось в'їжджаємо в якесь сільце чи хутір. Ліворуч від дороги стоїть великий зіпсутий танк, а праворуч — гармата разом з плазуновим тягачем. Ми намагаємось проїхати поміж ними, але зупиняємось: зачепились. Довго пручаємось на однім місці, аж, нарешті, вириваємось із цих металевих обіймів.
За якусь годину в'їжджаємо в невисокий, але густий ліс. Надворі починає повільно сіріти. Тут знову скупчується сила різного війська. Дорога після дощу слизька, і подекуди можна їхати тільки в один ряд. Над лісом і галявиною, вкритою густою травою, підіймається ранковий туман. Коли зовсім розвиднілось, ми, заглибившися в гущавину лісу, почали заправляти машини пальним. Всі заметушились, забігали з відрами, з баньками шукати цистерни з беінзиною, щоб запастись на дальшу дорогу. Але куди брати, коли, крім невеликої бляшаної баньки та відра, шофери більш ніякої тари взагалі не мають! Лише зрідка були на машинах залізні бочки.
Аж ось майор бігає від машини до машини і жене зв'язківців іти на прорив. З цього ми довідуємося, що німці вже перетнули нам шлях. Але до нашої машини цей наказ якимсь чудом не доходить. А за кілька хвилин прибіг майор і розкричався, що ніхто з нашої машини не пішов на прорив. Але було вже пізно. За якусь годину всі повернулись, не знайшовши ворога.
В ОБІЙМАХ ПАНІКИ
Знову потроху посуваємося вперед. Ось виїжджаємо на велику квадратову галявину, що ліворуч переходить у низину, порослу осокою. Сюди з'їжджаються сотні машин і вояків різної зброї. Починаємо збиратися — свої до своїх, ставити машини в лад.
Праворуч між деревами хтось знайшов і розкрив покинуту бочку з маслом. Там уже збився великий гурт червоноармійців. Масло шматками виколупують і розносять у різні боки до своїх авт. Хтось знайшов бочку з медом. Кинулись бігти туди, але було вже пізно: бочка лежала порожня. Іноді в лісі чути якісь провокаційні поодинокі постріли.
Та не встигли ми й трохи привести себе до ладу, як над нами пролетів знайомий нам німецький розвідувач, а вслід за цим ліворуч, над лісом, брязнуло шрапнельне стрільно, а потім друге. Всі відразу кинулися, хто куди: одні помчали автами вперед, а ми перетинаємо осокувату низину, трохи не загрузаємо з машиною і ховаємось між густими деревами лісу. Але незабаром повертаємо машину і здоганяєо тих, що поїхали просто.
Скоро наганяємо безладну череду авт і вливаємося в загальний потік, опинившись на якійсь довгастій низині, може, з кілометр завдовжки. Навколо нас, по положистому схилу піднімаються високі ліси. Посеред галявини — стіг сіна, праворуч
— хата.
Недавні розриви шрапнельних стрілен посилюють це овече безладдя, напружуючи нерви, кожен не хоче лишатися самотнім вовком серед цього невідомого безкрайого лісу. Шофер ніби відчуває це
— він переганяє десятки інших машин і вклинюється в лаву перших. Ніхто вже не намагається порядкувати в цьому шаленому потокові, кожен робить на свій смак, аби тільки держатися гурту. Куди перша машина, туди й сотні задніх, разом з начальниками дивізій, полків, батальйонів та рядовими червоноармійцями. Стоїть суцільний гуд, скрегіт, рипіння.
Тут уже дороги немає — всі мчать по трав'яному килимі, слідкуючи за першими машинами і, може, навіть заздрячи їм. Але раптом спереду, в лісі чути постріл, і ми бачимо, як невеликий трасуючий гарматень з лівого боку блискавкою перетинає шлях першій машині, і вона вмить зникає в клубах диму. Одна хвилина, і всі, як на команду, не давши жодного пострілу, повертають назад і біжать, зробивши петлю, у правий закуток долини, сподіваючися, що, може, там ніхто не перетне дороги. Тепер наша машина вже не рветься в число перших, а тримається середини. Але і в цьому закутку невдача: заклекотав кулемет, і всі кинулись у протилежний бік. Цього разу машини вже не мчали струнким потоком, а бігли навмання, ніби розполохана отара. Наша машина підскакувала, газувала і неслася через невеликі кущі попід деревами. Гілля шкрябало, рвало одежу, било по обличчю, а ми хапались за борти машини, один за одного, щоб не звалитися додолу.
В одному місці так струсонуло, що я вмить злітаю геть; потім схоплююсь і біжу позаду, тримаючись руками за борт машини. Але на ній під час цих перегонів скільки вже понасідало вояків з інших частин, що я ледве спромігся повернутись на своє місце.
Проте довго їхати нам не пощастило. Перетнувши долину і в'їхавши в ріденький ліс з північного боку долини, машина раптом зачмихала і стала в болоті. Спершу всі думали, що вона застрягла; але шофер "порадував" нас словами, що немає бензини. Запасу теж не було. Поблизу стояло ще кілька машин: одні застрягли, інші теж були без пального.
Ліворуч саме зупинилось особове авто, в якому їхав комісар. Побачивши нас, він вискочив, підійшов і взяв з машини недавно одержану ним нову валізу. Потім перекидав свої речі, взяв дещо і пішов, а решту розхапали вояки. Сівши в авто, комісар висунув голову з дверець і крикнув:
— Не забудьте розбити машину!
Але розбивати було ніколи, та й відповідного бажання ні в кого, певно, не було. Взявши свої найпот-рібніші речі, ми покинули авто. Капітан Зорін, старий, трохи згорблений, що сидів досі в кабіні біля шофера, почав збирати зв'язківців, щоб іти далі зорганізовано.
— Товаришу капітане, — звертаюсь до нього, — може, краще підемо по два-три? Так буде безпечніше, — додав я, бачачи, як в усі боки, мов журавлі, потяглися рідким лісом червоноармійці.
— Ви осторожнєе с такімі предложеніямі! — гримнув він на мене і повів групу зв'язківців на щойно в'їжджену дорогу. Я з Тарасенком ішов позаду. Скоро ми відстали — він перезувався — і пішли самі. Ліс у цей бік рідшав, і ми незабаром опинились на узліссі. Дорогою нас нагнала якась машина з двома пораненими і підвезла трохи. Вибравшись на узвишшя, на якому стояла церква і кілька хаток, що ховалися за нею, ми хотіли знайти своїх; але нікого з нашої частини не було. Проте лівіше від цього шпиля було повно червоноармійців. Одні готували собі їжу, другі, викинувши з машин вату, марлю та інші матеріяли санчастини, палили їх.
Ми з Тарасенком вирішили разом шукати своєї долі, триматись один одного.
— Ех, коли б це на рідній землі! Тоді б ми знали, що робити, — сказав Тарасенко, — а тут чужина, хто тебе перевдягне й заховає...
Це була свята правда. Ми тримались купи, бо боялися загубитися в цих чужих лісах, серед чужих людей.
Тим часом наближався вечір, дощ непомітно перейшов у мокрий сніг. Голодні й промоклі, ми повільно рухались галявиною, не знаючи, що нам робити далі. Іти було важко, і я викинув наскрізь промокле рядно, що було на мені. Дорогою ми зустріли двох молодих командирів — українців з першої сотні, які теж блукали без певних намірів. В лісі роїлось від безпритульних вояків: одні стояли і чогось ніби чекали, другі шукали своєї частини, треті лаштувалися варити вечерю.
Далі ми вийшли до якогось пагорбка, оточеного великою галявиною. На самому горбі самотньо стояла хата, оточена деревами, а коло неї ми побачили чималий гурт війська. Як виявилося, знову збирались іти на прорив. З гурту махали руками, закликали іти до них. Дехто знехотя підходив; інші іронічно поглядали, стоячи віддалік на узліссі. Серед того гурту був також один з командирів нашого батальйону. Відчувалась повна втрата дисципліни. Звідкись приповз туди і невеличкий танк, але проти якої сили вирушати і де вона стоїть — ніхто не знав.
Ми хотіли теж розкласти вогонь, щоб щось зварити, але хмиз був мокрий, не горів.