Він друкується в газеті "Свобода", пише скрипти для "Голосу Америки", читає доповіді на наукові теми, працює секретарем Літературознавчої секції УВАН. У 1952-54 рр. працює в Конгресовій бібліотеці у Вашінґтоні. Протягом 12 років був секретарем Вашінґтонської групи УВАН, а з 1973 р. — став головою цієї групи.
З головніших наукових праць проф. II. Одарченка можна згадати такі: "Поетична майстерність Т. Шевченка", "Шевченко і Мазепа" (1959), "Традиції Шевченка в українській літературі", "Шевченко і Леся Українка" (1962), "Шевченко :з радянській літературній критиці" (англ. мовою), "Образ Шевченка в українській поезії" (1963). Окремою книжкою вийшла його праця "Світова слава Шевченка" (1964).
Ґрунтовні й об'єктивні статті проф. П. Одарченка викликали не лише напади з боку радянської преси, а й гідну підтримку й оцінку з боку наших видатнішх критиків. Проф. Гр. Костюк, довголітній голова ОУІ1 "Слово" та автор низки солідних видань, писав про працю П. Одарченка "Шевченко в радянській літературній критиці", що він "безсумнівний знавець справи, автор багатьох систематичних оглядів на цю тему, дав змістовний перегляд всього найважливішого з історії фальсифікації та пристосування Шевченкової творчості до потреб тоталітарної держави. Показавши об'єктивно зріст наукового шевченкознавства у 20-ті роки, П. Одарченко у наступних семи розділах своєї праці, опираючись на незаперечні факти й опубліковані документи, знайомить читача з фантастичною сорокалітньою історією ґвалтовного фальшування великого українського поета офіційними більшовицькими видавництвами та критиками. Подаючи ці факти, автор одночасно старанно інформує про всі ті позитивні для історії літератури цінні праці, що їх українські вчені, в тяжких умовах підрадянської дійсности, дали все ж таки чимало. Рі-чевістю й об'єктивністю позначена вся стаття".
Багато місця, уваги, ерудиції віддав наш науковець Петро Одарченко й дослідженню життя і творчости Лесі Українки, До видатніших досліджень належать такі: "Леся Українка і Драгоманов" (1954), "Леся Українка і Адам Міцкевич" (1956), "Іван Франко і Леся Українка" (1957), "Леся Українка і українська народня творчість" (1960), "Леся Українка в радянській літературній критиці" (1963), "Епістолярна спадщина Лесі Українки" 1971) і багато інших.
Величезну роботу виконав наш науковець, бувши головним редактором монументального видання, що охоплює все життя Лесі Українки, де поміщено також близько 50 її листів, ще ніде досі не друкованих. Це "Хронологія життя і творчости Лесі Українки", яку упорядкувала її сестра О. П. Косач-Кривенюк. Це видання з передмовою П. Одарченка має понад 900 сторінок друку.
Цілу мизку розвідок, праць, статтей, написав наш науковець як про наших письменників-клясиків, так і про сучасних творців літератури: про Т. Грабовського, Олену Пчілку, Панаса Мирного, а з сучасних — про Мих. Ореста, Олега Зу-евського, Миколу Понеділка, Никифора Щербину та багатьох інших. Дуже часто П. Одарченко виступає і на мовознавчі теми, боронячи чистоту української мови від засмічення та русифікації, а також рецензує мовознавчі праці, що робить з великою ерудицією. Тому крайня пора видати праці П. Одар-ченка збіркою творів.
У 1962-му^ році П. Одарченка обрано дійсним членом УВАН в Нью Йорку. А в 1975 р. його обрано також дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка. Належить він і до ОУП "Слово", як видатний літературознавець.
Підсумовуючи сказане вище та беручи до уваги лише ці важливіші праці нашою науковця проф. П. Одарченка, що становлять лише незначну кількість з його багатющого доробку та діяльности на культурно-громацському та науковому полі, можна з гордістю сказати, що в його особі маємо одного з найбільш заслужених фахівців-науковців.
ЗГАДАЙМО ОСТАПА ВИШНЮ
(Остап Вишня в спогадах сучасників)
Ще в листопаді 1979 року минуло 90 років з дня народження найбільшого українського гумориста 20-тих років нашого століття, Остапа Вишні. Він у ті часи мав таку величезну популярність серед народу, що коли він приїхав одного разу до села Вовчої, то його селяни вийшли зустрічати з прапорами. Його гуморески передруковувала вся українська преса, його збірники гуморесок покупці відразу розхоплю-вали. За статистикою, він в ті часи належав до трьох найпо-иулярніших авторів в Україні. Крім нього, це були ще Володимир Сосюра та Володимир Винниченко. Досить показовим є й те, що тиражі видань його гуморесок сягали 100 і 150 тисяч, що для тих часів були найвищими. А до 1965-го року його книжки були видані 162 рази загальним тиражем 5 мільйонів 448 тисяч примірників. Правда, треба підкреслити, що до заслання він, дійсно, був письменником, що творив для багатющої скарбниці українського гумору. Його майстерне використання народньої мови, народнього гумору з барвистою образністю й афористичністю було неоціненним надбанням для нашої літератури. Його твори допомагали в запровадженні українізації після двосотлітньої русифікації. Своїми гуморесками він висміював відсталість, людську глу-поту, ледарство, нечесність, русотяпство, яке розпаношило-ся по всіх установах та шкільництві, висміював русифікаторів, що ненавиділи нашу мову, перешкоджали провадити українізацію державного апарату.
Лише після десятирічного заслання, де він втратив здоров'я й ледве лишився живим, зламаний морально, мусив писати на завдання партії та уряду суто пропагандивні твори, що вже не блищали тими дотепами й правдивістю та не мають тієї вартости для літератури.
Народився Остап Вишня (справжнє прізвище Павло Гу-бенко) 12-го листопада 1889 року на хуторі Чечва біля села Грунь, Зіньківського повітус на Полтавщині (тепер Сумська обасть) в сільській родині. Його батько був прикажчиком у поміщиків фон Рот. Павло народився другим, а всього дітей у родині булло 17. Після трирічного навчання в Груні Остап Вишня закінчив Зіньківську двоклясну школу.
У 1907-му році Павло Губенко закінчив Київську військо-no-фельдшерську школу, де навчався на державний кошт, як сип солдата царської армії, десять років працював у хірургічному відділі лікарні Південно-західніх залізниць у Києві. У 1917-му році склав іспити на атестат зрілости і вступив на історпко-філологічний факультет Київського університету.
Остап Вишня. 1955 р.
Друкуватись почав за часів уряду УНР в 1918 р. Відступав разом з урядовою редакцією часопису "Україна" до Кам'я-нець-Подільського, де й лишився після дальшого відступу та евакуації українського уряду.
Переїхавши до Харкова, почав працювати у 1921-му році в редакціях газет "Вісті", "Селянська правда" та в журналі "Червоний перець.". Пізніше друкувався в багатьох інших виданнях.
У 1923-му році почали виходити його збірники гуморесок. Спершу вони мали низькі тиражі, всього 3 — 5 тисяч, але потім швидко почали зростати. Популярність Остапа Вишні щороку збільшувалась. Десь у 1928-му році тодішній нарком освіти України Олександер Шумський (пізніше розстріляний з наказу влади) сказав, що найпопулярнішою людиною на Україні є тепер Остап Вишня.
Як згадує у своїх спогадах Анатоль Гак, на одному із з'їздів незаможних селян, де виступали з промовами всеукраїнський староста Гр. Петровський та голова Раднаркому Влас Чубар*, учасники з'їзду забажали побачити Остапа Вишню, почали писати про це записки до президії, і "вожді", хотілось це їм чи ні, мусили викликати телефоном Остапа Вишню. А коли він прийшов, то і Петровський, і Чубар зійшли з трибуни й посідали в першому ряді, а на трибуну вийшов Остап Вишня. І з'їзд улаштував йому таку овацію, від якої у Вишні аж вуха почервоніли. Разом з іншими оплескували виступ Остапа Вишні й Чубар та Петровський. Сьогодні такого, мабуть, уже б не дозволили, бо представники влади не припускають, щоб хтось був популярніший за них, та ще безпартійний.
Таким успіхом, як згадує той же Анатоль Гак, користувався Вишня і на праці, в редакції: двері до нього не зачинялись від людей; одні приходили з інших редакцій замовляти йому фейлетони, студенти просили взяти участь в їхньому літературному вечорі; з якоїсь сільради прийшли, щоб поінформувати Остапа Вишню, що їхнє село обрало його почесним членом сільради; безробітний службовець з периферії просив улаштувати його на працю, літня жінка скаржилась на незаконний арешт її сина, ще інша молода жінка просила написати в газеті про її чоловіка, який кинув її з трьома дітьми, а сам зійшовсь з якоюсь "пройдохою". І Остап Вишня кожному намагався допомогти.
Остапові Вишні спершу платили за фейлетони по 25 карбованців, а пізніше навіть по 100. На той час це були поважні гроші, бо рядовий службовець діставав тоді близько 100-125 карбованців на місяць.
Та роки 1930-33 стали крутим поворотом як у долі України, так і в долі багатьох письменників. Почалися напади в пресі на письменників, що належали до ВАПЛІТЕ та ПРОЛІТ-ФРОНТУ. У 1931-му році було урядово ліквідовано всі літературні організації й створено лише одну, що мала назву ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників), до якої увійшли тільки так звані ортодоксальні, тобто ті, що стояли цілком на партійних позиціях, диктованих Москвою. Всі інші письменники вважались лише попутниками.
Тож у 1930-му році в київському журналі "Життя і революція" з явилась погромна стаття О. Полторацького Що таке Остап Вишня. Можна припускати, що написав він її на доручення "згори". Остапові Вишні закидалось багато гріхів: ворожа куркульська ідеологія, примітивізм, націоналізм тощо. Той же Полторацький подав цю статтю, що мала
* Чубар теж розстріляний, а Гр. Петровськоро змусили, як і тепер ІСи-риченка та Шелеста, залишити терен України.
Остап Вишня з сином Вячеславом. 1928 р.
75 — 100 сторінок, до ДВУ (Державне Видавництво України), щоб видати книжкою. Рукопис потрапив до масового сектору, де був редактором партієць Портнов. На вимогу сектору художньої літератури той рукопис передали до них. Там редактором був Михайло Яловий* знаний в літературі, як Юлі-ян Шпол (псевдо), дуже добра й мила людина. Ознайомившись із змістом цього пасквілю. Яловий забракував його, і твір не побачив світу. Тим часом Остапа Вишню перестали друкувати. Остання його книжка вийшла в 1933-му році. Це був 4-тий том його творів, що мав 415 сторінок.