Молися, сестро! Забудь за теє волхвування. Грецькі книги — богом освячені. Так мені ще матір моя казала. А вона — царського роду — з Мономахів! Не чула?! Увесь світ пам'ятає царя великого Візантії — Костянтина Мономаха, діда мого!..
— Якби нашу книгу написати й освятити — також би пішла у світи… І була б святою.
— Нашу? А чи достойні ми сотворити щось своє? Хіба що ідолів дерев'яних! — Голос ігумені став тріскучий і жорсткий.
— Помилуй мене, матінко. Але видається мені, що така книга прислужилась би нам краще — грецького зілля нам важко діставати, а навколо нас стільки нашого цілющого зела!.. Не треба б і ходити аж до ромеїв за ним…
— Гріховні помисли живуть у тобі, сестро. Від тих старих волхвів і кумирів твої думки… Від них. Молися, хай тебе простить вседержитель…
Гайка мовчки хилила голову. Усі докоряють її за старих богів і волхвів — від челядниць до возносливої ігумені. Тут усі вже забули про свої старожитні покони, про пісні Ярилові, про щедрівки, колядки… Співають лиш чужі незрозумілі церковні псалми… А своє — таке все зрозуміле, таке близьке — відкинули. Чому потрібно зрікатись його? Чому кланяємось чужому?
Повернулась додому. І раптом зустріла знайомі очі. Серце її тьохнуло. Наслав! Чи ж він? Чернеча ряса, скуфейка, борода…
Вона пильно поглянула в обличчя ченця. Так, це він чатує на неї. Враз пригадала, що вже кілька днів бачить цю високу постать біля їхніх воріт.
Якась сила змушувала дивитись на нього не відриваючись. Може, це їй привиділось?
— Наславе… — прошепотіла невпевнено.
Чернець якось звосковів від того тихого оклику.
— Я…
Гайчине тіло наповнилось важкістю. У скронях гупали дзвони. Але — дивина! — відчула, що сповзає з її пам'яті намул забуття. Теплий весняний вітер дихнув духом зораних нив, пахощами кори й розпуклих щойно бруньок. Прозорими краплинами обвішані гілля беріз. Увесь світ наповнений синявою неба і трунком воскреслої землі. В золотистих променях Сонця-Ярила ледь примітно димились-дихали ниви…
— Заходь же в дім, будеш гостем.
— Не знаю, чи… Я у Печерах… в обителі…
— Ходімо все ж.
Важко хитнувся, рушив за нею.
Сидів у великій світлиці з високими вікнами. Дивився, як на білій стіні грали барвисті веселки від променів, що пробивалися крізь різноколірні прозорі пластини тонкого скла в шибках. Від тих веселок врочисто золотились ошатні ікони, опуклі боки золотих і срібних підсвічників, ковшиків, мис, чаш, тарелей, що стояли щільними рядами на полицях мисників і ларів. Багато ліпоти рукотворної зібрано у домі Вишатича!
Нестор узрів стіл, завалений товстими книгами, згортками пергамену, обламаними й новими писалами — кістяними і залізними.
— Знаєш грецьке письмо? — посміхнувся їй очима.
— Мати ігуменя навчила.
Говорили про далекі справи, про чужі клопоти. Ховали бентегу зустрічі за холодними розмисленими словами. Боялися торкнутись переповненої чаші споминів, аби не розхлюпати, аби на землю не впала жодна краплина їх!..
За всім отим новим, незнаним світом Нестор впізнавав давню Гайку Претичеву, що, попри книжну мудрість, вірила в старе, добре, вірила у щастя, якого не мала ніколи і задля якого для інших, — щоб мали його, — ішла на сей жертовний труд.
Більше чернець із Печер не приходив на Вишатичин двір. Але з тих єдиних відвідин щось незвичне почало коїтися з бояринею.
Першою помітила це Килька. Давала себе диву, що її осподариня зрання не сідала вже за книги, а йшла з двору. Кажуть, що бояриня її бродила берегом Ріки, стягнувши з голови чорну хустку. Роззувшись, забродила у воду, довго стояла, до чогось прислухалась. Інколи комусь посміхалась, щось мурмотіла під ніс. Скоро бояриня перестала вбиратись у чорну сукню і чорну хустку. Тягла на себе ошатні дорогі вдяганки. То золотисто-лискучу брачину зі срібним вишиванням на подолі, то голубого шовку платок, то ще якусь дивину. Переплела свою світло-русу косу червоною і синьою стрічками, зверху покривала прозорим, як серпанок, убрусом[31], який тримав срібний обруч довкола голови. Гайка геть схудла, витончилась, стала знову такою юною і вродливою, що жінки-челядниці враз здогадались: у серце боярині прийшло нарешті кохання.
Килька від цікавості аж пріла. Куди їздить її бояриня? До того сіроокого ченця? А може, відьомствує? Може, треби кладе старим богам?.. Від здогадів у покоївки звужувались тернини й без того вузьких очей і бугом перехоплювало горло.
Потім у челядницькій Килька оповідала служницям, що бояриня, певно, волхвує, бо хоче зіллям привернути отого русобородого ченця-красеня.
— Ой! — вірили і не вірили тим байкам. А може…
— Може, хоче дітей начарувати собі? — здогадувались молодиці й собі. — При такому багатстві — і дітей не мати. То біда! Рід воєводи вимирає.
Гомін-поговір обережно виповзав за ворота Вишатичиного дому й тихими, невидимими струмочками розтікався по Києву: бояриня Янева чаклує з волхвами! З поганською силою знається. А то все від чорноризців пішло у нас — від їхніх темних душ.
Кияни, бійтеся чорних мужів! Обходьте їх стороною! Кожного вони можуть заклясти своїми чорними молитвами…
Воєвода Янь ще не встиг й коня розсідлати після повернення від половецького хана Осеня, коли на святій Софії ударив вічевий дзвін. Коні нашорошили вуха, наче люди, дослухались до того тривожного гудіння сполоху. Ніби й вони разом із Вишатичем та його дружиною хотіли збагнути бентегу, яка раптом упала на стольний Київ.
Опівдні вічевий дзвін перестав хитати крихке морозяне повітря. Над містом упала дивна тиша. Здавалося, що в ній тисячоголосо тонко видзенькували міріади дрібних скалок, які відірвались од того дзвону, обмерзли й повисли у колючій прозорості зимового дня. З них була зіткана холодна голубінь неба, від них ішло срібне видзвонювання голосів, кроків, навіть поскрипування полоззя на снігу й короткий тупіт кінських копит.
Раптом на дзвіниці знову заговорили дзвони. Але це вже не був клич на віче! Дзвони били тягуче й тяжко — за упокій душі.
Воєвода швидко переодягся в новий, розшитий внизу золотим узором кожух, взув чорні, добре намащені чоботи, на голову насадив волохату шапку із сріблисто-сивої лисиці й побіг до Софії.
А на Софійському майдані до самого Бабиного торжка уже зранку стояли темні, вибілені зверху інеєм натовпи людей.
Велика сиза хмара туману прозоро гойдалась над юрмиськом, яке дихало в неї білим паром, і та хмара ніби ковтала гомін.
— Помер…
— Хто помер, люди?
— Жерун братів кревних.
— Князь Святослав?
— Удень…
Воєвода Янь разом з іншими боярами і значними мужами стояв на вічевому помості під самою дзвіницею. Побіч нього переминався з ноги на ногу митрополит Іоанн: муж дивної вдачі — речистий гречин, до простих і можних добрий, але потаємний і хитрий. Сей гречин приймав шану за свою книжну вченість і за те, що єдиний з усіх митрополитів-гречинів, які приходили на Русь від часів Володимира, вивчив руську мову.
Уже давно сей Іоанн сидів на митрополичій кафедрі у Києві, освячував то одного, то другого князя, то третього, кому бог поможе спихнути свого брата-суперника. Кожен з них уповав на підтримку митрополита, намагався перекупити його милість і дарував-обдаровував його.
Князівські колотнечі ослабляли возносливих київських державців, які від часів Ярослава Мудрого прагнули вибитись з-під церковної зверхності Візантії. Вони не давали перетворити Київську Русь у провінцію ромеїв-візантійців, як це віддавна повелося з тими народами, котрі прийняли християнство з рук могутньої всепожираючої Візантії.
Нелегкою була місія грецьких митрополитів на Русі — навертати передусім князів до візантійських законів та прибирати руську церкву до рук візантійських патріархів. Свавільні руські князі, починаючи від Ярослава Мудрого, не рахувалися з намірами митрополитів, навіть жадали взагалі позбутися цих ромеїв. Тож недаремно візантійський книжник і письмотворець Михаїл Пселл писав, що варварське плем'я русичів завжди мало люту і шалену ненависть супроти грецької зверхності й завжди винаходило той чи інший привід, аби розпочати війну з Візантією…
Багато київських таємниць відав митрополит Іоанн. І нині, в цей тривожний зимовий день, бояри і кияни, що стовпились на вічевій площі, з обережною цікавістю поглядали на Іоанна. Янь Вишатич завбачливо ближче підступив до нього, легенько відштовхнувши ліктем отця Лазаря із Вишгородської княжої обителі і переяславського митрополита Єфрема. Дивно, чому він раптом об'явився у Києві?
Біле сонце низько пливло над обрієм і сліпило очі. З ним змагалися сліпучо-білі намети снігу. Кінець грудня місяця у Києві був морозяним і сніжним. Кінчався рік 1076-й від народження Христа.
Боярин Чудин став на край помосту й лунко вдарив у било. Площа зітхнула в очікуванні. Тисяцький Чудин щодуху гукнув:
— Кияни! Помер наш князь Святослав. Розрізав жовно… Неспогадано помер.
— Кару божу прийняв! Сє коромольний був князь!..
— Ми не кликали його вічем до Києва!.. — загукали внизу, з юрби.
Боярин Чудин обернувся на голоси, сердито звів докупи сиві брови над гостро звуженими очима.
— Пощо тепер заговорили? Кажіть нині, кого на стіл княжий покличемо.
— А нікого!.. Самі управимось…
— І без тебе, Чудине!.. Без усіх бояр…
Юрмище хитнулось, заревіло, аж луною озвались чутливі дзвони на Софії.
Боярин Чудин відступив від краю помосту й заховався за спину Іоанна. Йому привиділося… Йому здалося, що так само починало ревіти юрмисько градян, коли вперше в Києві вісім літ тому вибухнула велика стань. Тоді саме під стінами міста з'явилися половецькі орди, які погромили раті князів. А що, коли знову почнеться у Києві м'ятеж?..
— Кличмо законного князя — Ізяслава! — гукав староста гончарів з Подолу Бестуж.
— Не хочемо Ізяслава! Знов наведе чужинців! — замахали руками слобожани з передграддя. — Геть Ізяслава! Боягузливий князь!..
— Кияни, кличмо Всеволода з Переяслава! — знову підсунувся боярин Чудин до краю помосту.
— Всеволода! — обізвалися митрополит Єфрем і пресвітер із Вишгорода Лазар.
— Всеволода!.. — підхопило біля помосту кілька десятків голосів.
Митрополит Іоанн захитав до них головою.
— Так… Так… Всеволода!
На його грудях гойднувся срібний хрест.
А Чудин тим часом пошепки оповідав Яню подробиці. Дивна смерть забрала Святослава. Обідав здоровим у своїх палатах разом із отцем Іоанном.