Він знав: не треба гнівити Бога. Хоча стареча забудькуватість тьоті Тали відкривала великий простір для аналогічних дій. І згодом він подумки вибачав людям дрібні крадіжки – хто знає, що штовхає до цього? Тьотя Тала померла. Скринька з коштовностями дісталася його мамі, яка була байдужа до жіночих прикрас. Коли він через кілька років по тому одружився, мама подарувала його дружині Люді оксамитову стрічку з камеєю. Люда придбала сукню з декольте спеціально для того, щоб був ансамбль з коштовною прикрасою, але одягти усе це не було жодної нагоди. Жінка, якій не пасують діаманти, – іронічно характеризували Люду і Мар’яна Хрипович, і Лариса Лавриненко.
А тоді, коли вони з Мар’яною черговий раз посварилися назавжди, вона кинула йому у вічі ту каблучку, яка залетіла під стіл, і він ліг на підлогу і довго нишпорив під столом, і витяг її звідти, і простяг Мар’яні, і сказав, що вона може викинути його подарунок куди завгодно, хай тільки не повертає, бо якщо він щось дарує, то назад не відбирає. Так, він цілком може уявити собі, що одного дня кохатиме іншу жінку, але дарувати вдруге те, що одного разу дарував, – це все одно, що двічі вжити ті самі рядки в іншому вірші. Він тоді натхненно римував, і порівняння з поезією несподівано зворушило Мар’яну до сліз і вона сказала, що назавжди збереже пам’ять про їхнє кохання – як найпоетичнішу сторінку свого життя.
Відтоді смарагд тітоньки Тали ніби приріс до безіменного пальця її лівої руки, і коли згодом у своїх численних інтерв’ю, говорячи про свою приналежність до княжих родів, вона не забувала ефектно вимахувати перед фото-, кіно— чи відеокамерами лівою рукою, щоб підкреслити свою блакитну кров наявністю фамільних коштовностей. А він щоразу впізнавав свій перстень на пальці Мар’яни з відчуттям гріховної гордині.
І тоді, коли він бачив Мар’яну востаннє, смарагд на її лівій руці востаннє підморгнув йому. То було на дні народження у Стопченка. Мар’яна з Вістом сиділи навпроти нього. У Біста була на краватці шпилька із зеленим камінцем, схожим на той, але то була фальшивка. І Риженко тоді подумав, чи той американець дарував коштовні прикраси коханій жінці, якою – це було видно неозброєним оком – вельми пишався. Чи тільки вісімнадцятилітній юнак міг учинити таке скаженство? І де вона тепер, та каблучка зі смарагдом? Невже її розтрощило потягом, а камінь випав на брудні шпали? О Господи, який страшний кінець і людей, і речей!
Він попросив дозволу зателефонувати з редакції, набрав номер Лариси. Її не було вдома. Син Ярослав промукав, що вона повезла в газету некролог. Шкода, йому хотілося поговорити з нею. Крім того, вона спілкується з цим дикуватим Чеканчуком, який учора повернувся з того населеного пункту, де загинула Мар’яна. Може, в нього можна було б делікатно вияснити, хоча, власне, що?
Ввечері Лариса передзвонила сама. Повідомила, що прощання й похорон завтра, він уже знав про це. Також Лариса розповіла про повідомлення на домашньому телефоні Мар’яни. Такий самий меседж зберігався в електронній скринці її комп’ютера в офісі Фундації. Це вже цікаво! Жила з престижним елітним Вістом, і паралельно стрибала в гречку з якимось банальним провінціалом – навряд чи то якийсь місцевий міліонер! А сама кричала на всю Україну, що кохання відживає своє, сприймати його всерйоз можуть тільки недоумки! Ти ж пам’ятаєш її колонку "Нема любові"? – між іншим, у тій самій газеті, для якої ти набазграв свій некролог. А її ток-шоу по телебаченню!
Так, Риженко добре пам’ятав той період Мар’яниного життя, коли вона протягом року чи двох збурювала засоби масової інформації наукоподібними обґрунтуваннями того, що велика любов може бути продуктом виключно великого неблагополуччя, чим і створила собі всенародну популярність. Їй писали гнівні листи, їй погрожували як особі, що посягнула на святині – як українського народу, так і наднаціональні. Але тепер її всі знали, оту підкреслено добре одягнену пані, яка намагалася переконати всіх, що в стабільному матеріально благополучному суспільстві любові нема та й годі. Можна надривно чекати його з війни, з в’язниці чи з винного магазину. Але коли зникають всі джерела бід, зникає й кохання. Лишається тільки його імітація. Її виступи по телебаченню обговорювали прості люди в метро і електричках, міркуючи, чому та пані стала такою: чого недобрала, чого перебрала в своєму житті?
А наступного дня був похорон. Тихо грала жалобна мелодія. Мар’яна лежала у відкритій труні гарна, як спляча красуня. Її розкішне волосся накрутили в кучері, чого вона ніколи не робила, і розклали по подушці. Подряпину на лобі майстерно замазали, підфарбували вії та вилиці. І руки її, одягнені в чорні рукавички, лежали на грудях, наче по них не проїхав багатотонний товарняк. Батько Мар’яни, з яким вона не спілкувалася кілька років – не сварилася, просто не було нагоди, – стояв біля труни і скрушно хитав головою. Поряд з ним стояв Джордж Молданські й з цікавістю оглядав натовп. У нього була класична жалобна пов’язка на рукаві. Така ж ритуальна пов’язка була й на руці в Роджера Біста. Він стояв подалі від труни з групою співробітників і скорботно сякався в чорний носовичок. Там же, поряд з Олександром Чеканчуком, стояла й Лариса Лавриненко, заплакана, з розвезеною по обличчю косметикою, одначе горда тим, що затесалася до ще недавно недосяжних кіл. А Олександр Риженко був поміж тих, хто підходив до труни, клав квіти, і, трошки постоявши у мовчанні, відходив на задній план. Він схилився над Мар’яною і дивився в обличчя, яке колись пристрасно цілував, – мабуть, відтоді на цих щоках і вустах змінилися всі клітини. Так само, як і на його щоках і вустах. Звідки тоді ця пам’ять про поцілунки на морозі, і про юні обвітрені губи, і про кров на її губах, смак якої він пам’ятатиме і в свою останню хвилину? О, ті юні шаленства! Риженко обережно торкнувся рук у чорних рукавичках – було б дивно, якби він щось намацав на її лівій руці, яка за звичаєм у небіжчиці має бути під правою. Навіть, якщо випадково щось і лишилося на її руці, ті, хто прибирали її, дали б раду тим золотим уламкам... Та що те золото, як загублено життя?.. І все-таки, де він, той його дарунок? І сережок в її вухах теж немає. От про сережки він і поговорить з Ларисою! Це нейтральна річ, не він їх дарував Мар’яні, можливо, вона сама їх собі купила на якийсь із гонорарів. Тим більше вранці, ідучи сюди, він купив газети з некрологами, встиг їх проглянути і добре запам’ятав слова з тексту Лариси Лавриненко "Талант вибирати таланти": "Мар’яна Хрипович любила коштовні прикраси і розумілася на них. У неї були і сережки з діамантами, і каблучка зі смарагдом..."
Риженко поклав до труни дві жовті троянди і відійшов, даючи місце іншим. Натовп рушає до виходу. Пливе труна, ті, хто йдуть попереду, рясно кидають додолу гвоздики і троянди. На вулиці мокрий сніг. Сіре небо чіпляє верхні поверхи будинків.
– Прошу до автобусів, – гучно наказав розпорядник, високий стрункий чоловік зі значком "Київська ритуальна служба", – родичі – в перший автобус, друзі та знайомі – в другий і третій.
Родичів було всього два чоловіки – батько й син, які, здається, так і не відновили давнє знайомство. Джордж у натовпі раптом по-дитячому схопився за руку Біста, єдиного чоловіка, що вділяв йому увагу по приїзді до рідного міста. В першому автобусі разом з труною опинився тільки старий батько. Потім туди сіли інші люди.
Автобус покружляв по центру, а потім рушив по Брест-Литовському проспекту.
– На Берківці? – запитав Риженко. Йому ствердно кивнули. – Не на Байковому, – подумав він.
Мар’яну ховали поряд з її матір’ю. Біля розритої могили батько розридався. Його підтримують під обидві руки, коли труну опускають. Летить мокрий сніг. Усі схлипують, дехто плаче: всі ми там будемо; он уже скільки тих, кого ми добре знали, вже там.
Після цвинтаря людей повезли на поминальний обід у ресторан. Стіл для співробітників фундації накрили окремо. Туди ж посадили Джорджа Молданського і Мар’яниного батька.
– Вона ні в чому не хотіла поступатися! ні в чому! А я так хотів ніжності й тепла, – то Джері Біст після чарки виливав душу Чеканчукові. З його відвертостей Сашко зрозумів, що зовнішня іпостась Мар’яни дуже імпонувала керівникові Центральної Філії. Всі заздрили, що він з’являється на людях з такою гарною й обізнаною жінкою. Разом з тим, та складова їхніх стосунків, що була закрита від людського ока, не завжди тішила американця. В нього навіть виникала думка припинити стосунки з Мар’яною. Але вона надзвичайно задовольняла його як співробітниця, то що за атмосфера була б в офісі після розриву? Він навіть консультувався по телефону з психологом у Лондоні, і той порадив, якщо є така можливість, в інтересах ефективності роботи фундації продовжувати стосунки з Мар’яною. А Мар’яна принципово й уперто не давала йому того, чого йому так хотілося від жінки. Адже йому вже сорок три, він хоче одружитися й мати дитину. У нього майже виплачений дім у Детройті, оздоблений зразками образотворчого і прикладного мистецтва обдарованих дітей усього світу. А Мар’яна кидала бідного Джері в провалля роздвоєності, чого впорядкована американська натура винести не могла. На людях з Мар’яною він був щасливий, наодинці з нею страждав, а коли лишався сам, не знав, що робити. І тут раптом повідомлення про смерть Мар’яни...
Олександр Чеканчук слухав Біста, ставив йому різні запитання, радив розібратися в глибинних мотивах своїх дій і подумав, що треба буде виставити босу рахунок за надані послуги психоаналітика. А Олександр Риженко, замість того, щоб відігріватися і від’їдатися після виснажливої акції, мав клопіт стежити за столом, за яким сиділи бістівці, щоб перехопити Ларису, поки та не піде додому, та ще й у товаристві Чеканчука.
Риженко недолюблював Чеканчука. Він завжди чемно вітався і тис йому руку, але намагався уникати занадто тісних контактів із тим їжакуватим хлопцем, який так пишався своєю близькістю до землі, підкріпленою дипломом геолога, а не якогось філософа, а також простим походженням. Чеканчук завжди підкреслював, що заробив собі квартиру в Києві, а не отримав у спадок, як деякі. Було б чим пишатися.