О дев’ятій вечора, відпочивши, він знову сідав за машинку. Працював до першої ночі. Далі тинявся по кімнатах, стовбичив біля вікна, грів чайник, пив чай. О другій лягав спати. Йому доводилось проводити колосальні підготовчі роботи: ходити в архіви, в бібліотеки. Десь в середині тридцятих років він працював над якимсь науково-фантастичним романом, довгий час одвідував клініку професора Шмакова (здається, так?), спеціаліста по переливанню крові, а також хірургічний відділ, був присутній при різних операціях. Тепер пригадую — це було ще до того, як ми з ним ближче потоваришували. Одного вечора ми обидва були в гостях у Миколи Петровича Трублаїні 161. Юрій Корнійович випив трохи, розходився і почав геніально розповідати, як все там діялося, в хірургічній палаті. Геніально! Коли писав "Вісімнадцятирічні" 162, то довгий час ходив до Харківського архіву (тоді він, мабуть, був ще Центральним), зібрав велику силу цікавого матеріалу, про що теж умів яскраво оповідати. Про Смолича тих років я вже після війни написав нарис, опублікований в "Літературній газеті" 163. Копії в мене не лишилося, а жаль!
Володимир Коряк. Десь весною двадцять третього чи двадцять четвертого року я пішов у Харківський загородній парк. Механізованого сполучення тоді не було між містом і парком, ходити доводилось пішки. Я ішов, тішився гарним теплим ранком. Десь посеред дороги мене наздогнав Володимир Коряк. Пішли разом. Говорили про се, про те. Раптом він заговорив про національне питання і спитав, що я з приводу цього думаю. Я відповів те, що думав: настав після воєнної хуртовини мирний час, і Володимир Ілліч знайде змогу впритул зайнятися цим питанням. "То ви думаєте, що національне питання у нас розв’язане?" — "Вважаю, що в основному розв’язане". Сказав я це і помітив тінь розчарування на обличчі Коряка. Далі ми йшли майже мовчки, а коли прийшли в парк, Коряк викинув такий фортель. "Ви посидьте тут на лавочці,— сказав він мені,— а я збігаю куплю цигарок он у тому кіоску". Пішов і не повернувся. З цього часу Коряк мене не злюбив. І де тільки міг, накидався. Десь в двадцять четвертому році в студентському журналі "Студент революції" я опублікував оповідання, в якому зачепив проблему будівельного матеріалу майбутнього. Про це я, звісно, не мав ніякого уявлення, але мені здавалось, що матеріал будівель майбутнього мав бути особливим: міцним, прозорим. І я створив його з чистого повітря. З чистого повітря! Цього було досить для Коряка, і він поспішив оббрехати молодого письменника, який, мовляв, комунізм і комуністичне будівництво вважає за повітряні замки! Дрібна, нікчемна, підла людина! Вдруге він показав себе як критика, учепившися за одну фразу з першого оповідання із серії "Червоноградських портретів". При описі портрета Михайла Михайловича я вжив порівняння: щоки у Михайла Михайловича були, як червоні помідори. В цьому великий критик побачив квінтесенцію всього твору, кваліфікував цей твір як апологетику куркулів, а мене назвав апологетом куркульства! Глибоко переконаний, що запитання його про те, як я дивився в ті роки на розв’язання національного питання на Україні, було провокаційне.
Величезний ніс робив його схожим на пацюка. Психологія людей страшних тридцятих років.
Треба ж було такому статися, що саме середини 30-х років Спілка завихрилась у п’яних бенкетах. Бенкети влаштовувалися за всякої нагоди. Організатори не скупилися на продукти, які невідомо звідки бралися, бо Україна після подій 33-го року лежала непритомна, голодним, вимореним кістяком. Згадувався "Пир во время чумы" 164. Я пам’ятаю не менше десяти таких диких бенкетів. Паралельно з бенкетами творці нашого життя ухопилися за актуальну справу: навчити танцям членів Спілки письменників! При обласному клубі відкрився танцклас. Танцклас при Спілці! Що ж це може означати? І наївні людські душі повірили, що ера "чорного ворона" й філерів, які зграями ходили побіля людських жител в місті, закінчилася, що тому жаху кінець і віднині країна, люди і член Спілки зможуть зажити людським життям! Піймалися на вудочку багато наївних манілових 165. І я. Тягло до людей, бо вдома таки страшно було дивитися з вікон на моторошні постаті філерів, розставлених на всіх виходах зі "Слова". Ну, танцювали — не танцювали, повертаємося додому. Вийшли на свій тротуар. О радість — філерів не зустріли, не стовбичили вони й біля хвіртки! О люди, люди, як вам небагато треба, щоб відчути себе хоч трохи щасливими! І ми зраділи. Було нас двоє: я і ще один непоганий чоловік. Висуванець з хорошими задатками. Галушко 166 — ім’я й по батькові забув. Письменник, громадський діяч, молодий учений, до якого на випивку сам О. І. Білецький заходив. У Спілці, здається, був якимось адміністратором. І ще, крім усього цього, був членом міськради, чого не багато членів Спілки досягали. Зітхнули ми з ним з полегкістю, пройшовши хвіртку. Та рано, рано зраділи! Не встигли пройти й половини до нашого парадного, як від стіни віддаляються дві постаті в специфічній уніформі, як тіні, відділяються! "Стривайте!" Спинилися. Ну, думаю, натанцювалися, кінець, Іван, твоїм походенькам, підеш туди, куди пішли Вишня, Куліш, Йогансен, Поліщук, Іван Падалка, Євген Касяненко, Павло Лісовий, Василь Вражливий, Олесь Досвітній, Андрій Панів, Гриць Епік. Піймався, як риба в гузир, значить, кінець. А Галушка почав викручуватися: "Та що ви, товариші! Ви, певне, помилилися! Я не такий, як інші: я, Галушка, письменник, учений, посідаю такий і такий пост у Спілці, член міськради!" Все це, звичайно, була правда. Та що було моторошно: в ту мить, як вони підступили до нас, Галушка відділився од мене, і все, що він ото сказав, можна було так прочитати: "Я знаю, що ви ганяєтесь за Сенченком. Але Сенченко — це не я, Сенченко — ото біля вас стоїть, а я — Галушка, ось із святим ореолом над головою!"
Бідолашний Галушка. Прийшла страшка година, і ореол не врятував його! Але цього разу нас спинили не для того, щоб заарештувати, а взяти в поняті! Уявляєте? Яка до кінця витримана законна процесуальність: поняті!
Вбік від теми. Тоді Галушку взяли понятим при арешті Івана Вухналя 167, мене — до Юхима Гедзя 168. Зайшли. В квартирі вопіюща бідність, злидні. Юхим любив випивати; та він і раніше випивав, а жив добре. Справа в іншому: вій був заприсяжний гуморист і драматург з легкого жанру. Отож уявіть собі становище бідолашного гумориста, який у середині 30-х років мав заробляти на життя гумором і драматургією! Навколо дикий розгул осатанілих здобишників, людський плач, зойки, сльози, рипіння гальм "чорних воронів", які зграями прорізували вулиці міста,— і гумор, сміх! Бідолашний гуморист мав двоє дітей і, щоб прогодувати їх, спродав усе, що було в кімнаті, і вона стояла пусткою (щоправда, займав Юхим три кімнати, але агенти окупували лише одну). Треба робити обшук, а стіни — голі! А хата — пустка! Відкрили шухляди столу — звичайного, обіднього,— а в шухляді й листочка паперу. А обшук робити слід, бо ж поняті тут! І, крім того, хоч здохни, а щось же та слід знайти придатне для побудови звинувачення! Крім столу, в кімнаті стояла вузенька, довга, обідрана канапка, яка, певне, й залишилася вдома тому, що ніхто не хотів купити її. Один з агентів підвівся зі стільця, попрямував до канапи, взявся за кришку рукою. І тут Юхим не стерпів, стишеним голосом попередив зловісно: "Обережно, там бонба!" Агент аж підскочив, руку відсмикнув. Потім, звісно, оговтався, відкрив ту злощасну канапу. В ній лежали шмаття газети і якась мопрівська збірочка — була тоді така організація громадська МОПР, яка розшифровувалася як товариство міжнародної допомоги в’язням чи щось у цьому роді. Але для агента не мав ніякого значення факт допомоги, його очі прикипіли до слова міжнародний... Ага! Міжнародний! Це, значить, стосунки із закордоном! А це ж арена шпигунської діяльності! І злощасна брошурка полізла у портфель як незаперечний свідок криміналу! Звісно, і без брошурки Юхима взяли б. Акта, звісно, ніхто ніякого не складав. Забрали Юхима й пішли. Я, ледве тягнучи ноги, поплентався до себе на другий поверх (Юхим жив на п’ятому). Вийшов на балкон. Починало світати, морок посинів. І побачив ще одну трійку, яка йшла через двір. Посередині Іван Вухналь, по боках — архангели. Дійшовши до кінця дворища, Іван Вухналь обернувся в бік свого балкона і помахав на прощання рукою Аллі, дружині своїй, рідній сестрі Миколи Бажана. А біля воріт уже стояв "чорний ворон".
ПРОДОВЖЕННЯ НАРИСУ ПРО ПОВЕДІНКУ ЛЮДЕЙ
У МОТОРОШНІ РОКИ КРИВАВОЇ СТАЛІНЩИНИ
А це вже був рік не 37-й, а 47-й, коли Каганович забажав повернути солодкі події, що мали місце десять років тому. Діставши посаду першого секретаря ЦК КП(б)У, приїхав у Київ і почав безчинствувати. Треба було створити привід, щоб покінчити з тими, хто вцілів у попереднє десятиріччя. Зібрав письменників і почав відновлювати знайомство — він був першим секретарем ЦК КП(б)У ще в 1924—28 роки. Почав пригадувати: "А,— каже,— пам’ятаю таких і таких мерзотників, таких і таких..." Настрій чорний, гнітючий, безвихідь, задихаються люди в паніці, в безвиході. І тоді щось в рядах письменників замигтіло, хтось спробував підвестись, махнув рукою. І почувся голос Тичини Павла Григоровича. Він залепетав. Точно переказати цей лепет не можна, розшифрувати ж можна так: "Не всі ж такі злочинці. Були й інші, як, наприклад, я. Це ж я тоді написав "Партія веде!" 169. Сатрап глянув в бік сміливця, пізнав, певне, і — милостиво усміхнувся: "А, пам’ятаю". Коли Павло Григорович те промовив, я зрозумів, що він відскочив від мене, крикнув, як Галушка: "То не я вам потрібний, а він!" Прости йому, господи, на страшному суді! ("Я" — тут не тільки Сенченко, а всі присутні, на кого падало звинувачення Кагановича.) Геніальний поет, як і всі ми, в хвилину небезпеки показав себе мізерною, легкодухою людиною. Переконаний, що ні Хвильовий, ні Куліш — так не зробили б!
НОТАТКИ ПРО ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ
20—40-х РОКІВ
Вперше надруковано в журн.: Українська мова і література в школі (скорочений варіант).— 1988.— № 3.— С. 16—24 (публікація В. С. Брюховецького).
Написано в 1970 р.
Початковий варіант, який складається з окремих фрагментів, під назвою "Було колись" опубліковано в журн.: Україна.— 1989.— № 14.— С.