бюрі, просить маму подбати за Ле-сика, запитує, чи зроблено вже мені операцію, і запевняє, що хоч ми розлучились погано, але найкращі її почуття зв’язані з нашою родиною. Огидна вона все-таки, безпринципна, як та повія, духовно [... — Ред.], розкладена жінка [... — Ред.].
Бачив сьогодні Кавалерідзе. Він працює над пам’ятником Шевченкові для Дубна. Дуже просив зайти до нього і до мене обіцявся завітати...
Вранці забігав Гладков — збентежений ніби, жаліється, що платню їм скоротили і взагалі погано. З ним я привітний, але дуже поміркований — адже він від Штепи, з тієї компанії — і цього досить.
Вчора у своєму під’їзді зустрів колишнього мого вчителя гімнастики в гімназії у Сквирі — Шаповала. Постояли, поговорили. Він — а що воно буде, а як буде?.. Типовий хахол. Я йому прочитав коротку лекцію і, видко, не стільки його підбадьорив, як здивував.
Уже кілька днів сонце, теплінь, справжнє літо. З якою радістю поїхав би я кудись на село. Але зараз дуже важко добути перепустку. Та й треба щось думати про заробіток. До діла час, щоб десь на осінь можна було вирядитись до Львова й розв’язати остаточно справу з операцією... Записую ось зараз ще другим заходом. Вечір, власне — надвечір’я. З мого бічного вікна видко сусідній сквер, що вже за ці роки буйно розрісся. Над деревами стоїть синявий вечірній туманець. Легка прохолода після варкого дня. Хороше. І будівлі далі за сквером, на узгір’ї, укомпо-нувались так гармонійно, наче це спеціально за дбайливим мистецьким розрахунком і смаком їхню різну височінь, повороти і місце тут визначили. А воно ж цілком випадково — і якраз гарно, повноцінно. Гарний ти, Києве!
Читаю зараз "Марію" Самчука. Річ була б досить добра, але вона досить поверхова; написана чи то поспіхом, чи з браку в автора нахилу до конче потрібних в таких творах (бодай окремих) психозаглиблень. Написана якось так, ніби автор лише швиденько перебігає життям, а місцями трошки підстрибує і перестрибує. Добре, що він дав підзаголовок: хроніка одного життя. Де до певної міри його виправдує, але не цілком. Щоправда, укластися в невеличку книгу з цілим життям людини — завдання нелегке. Я ждав від "Марії" значно більшого. Кажуть, що його "Волинь" цікава, серйозна, ґрунтовна річ. Шукаю її вже давно і ніде не можу запопасти. Самчук мене давно цікавить. А Кавалерідзе сьогодні характеризував його: серйозна людина, в творах менш цікава, ніж у житті.
Кажуть, ніби по радіо повідомлялось сьогодні про здобуття Кронштадта. Оце було б здорово, "йолкі-палкі". А вчора — з 38 пароплавів, що йшли на допомогу советам, потоплено під Шпіцбергеном32. Здорово! А позавчора—взято Вороніж. Чиж не здорово? А ще перед кількома днями впав Севастопіль. Події наростають, наступ розгортається. Дивуюсь на талановиту розмір-кованість, всебічне охоплення комбінованими ударами такого колосального фронту, — це можуть тільки німці. Вчитись, вчитись у них, хоч багато хто з моїх земляків, млявих і зарозумілих, не хоче цього збагнути, тупуляється розгублено не місці, бур-моситься і бурчить... Його, бачите, притиснули, а він ждав, що йому ні з того ні з сього впаде готовенька українська держава, що йому просто на тарелі піднесуть готовенькі особисті блага, бо він, бачте, українець. Ой, хахли, хахли! Вони й досі не розуміють, що наше поле бою — наполеглива, але гідности сповнена... праця... на свою ж, кінець кінцем, користь. Цей "рукопашний бій" афішувати треба, вміло переключитися треба, а не скиглити й потилицю чухати. Які ж бо неповерткі, неімкливі — і обурливо це і боляче.
13/УІІ — 42 р.
Чому досі нема відповіді від Рути? Або листа мого цензура не пропустила (я писав про виклик, який мені потрібен зі Львова, щоб тут швидше й лекше добути перепустку), або її зараз нема у Львові. Кому ж іще написати? Гірнякові? Але не маю його адреси. Щось треба починати рішучіше.
Волконович в хлібній картці мені одмовив, і це треба запам’ятати. Чи боїться він чогось чи просто хам і сволота? В Києві всі майже справляють вражіння або переляканих, або злих, або геть розчарованих. Справді — тут негаразд. Постерігаю дедалі більше невдоволення. Воно росте. Наприклад, дуже неохоче їдуть на працю до Німеччини, уникають різними способами. Кожен розводить загадково й запитливо руками — що це, мовляв, робиться і щодалі буде? Беруть-бо до Нім-и силоміць. Побутові обмеження теж досить суворі. На базарі увесь час, крім дорожнечі, метушня і хаос. Запровадження укр. карбованця викликало паніку, бо чимало позалишилось в людей рад. грошей, а підготовчі пояснення про обмін з’явилися пізно. Тепер, до 25/УІІ, відбувається реєстрація всіх, хто має, а хто ні робочої картки на хліб (готується, очевидно, очищення міста від зайвого елементу в зв’язку з незабарливим переїздом сюди з Рівного генералкомі-саріату). Перспективи на зиму погані — палива нема і з харчами негаразд... Все це та багато чого іншого створюють дуже напружену атмосферу. Але мимоволі постає запитання: за большеви-ків бувало іще гірше, і терпіли, мовчали. Тепер — враз забракло терпіння, дарма що війна і що явища ці тимчасові. Чудна і просто погана вдача всіх оцих людей — одне слово, обивательщина. А на селі... на селі, казав мені днями Ф. Гладков, посилюється партизанський рух, дядько вже суне до лісу. Дядька-бо занадто притиснули з різними вимогами, обмеженнями та безапеляційним начальницьким грубим поводженням. А дядько, попри всю скруту і злигодні за совєтських часів, все ж таки вже звик, щоб з ним бодай на словах рахувались, обдурювали, але покликались на його самолюбство, "незалежність", "авторитетність". Так, так... "всего дороже нас возвишающій обман". А німці цього не ураховують, багато чого не ураховують і надаремно ускладнюють взаємини. Все це, звичайно, перетреться. Та й тверда рука нашій збуреній, розкладеній і часто розбещеній масі конче потрібна. Але потрібна також вдумливість підходу. Це ж не негри-невільники. Це вимучені большевизмом люди. А переможець завжди, принаймні, має право на великодушність до тих, хто всіляко сприяє його перемозі. Щось тут негаразд. Якийсь "гвинтик" уже зламався чи стерся. І здається мені, до цього псування запопадливо й злодійкувато прикладають руки передусім москалі та поляки, а найбільше, звичайно, большевицька агентура.
Допіру був у відділі мистецтв, познайомився з директором капели бандуристів Москаленком, що три дні тому повернув з капелою з Волині. Повернули вони швидше, ніж сподівались, бо мали там величезний успіх (бували демонстрації із співанням у залі укр. гимну тощо), їх попросили негайно виїхати до Києва (sic!), щоб звідси незабаром вирушить до Німеччини (мовляв, компенсація!). Мос-ко розповідав, що на Волині, особливо молодь, дуже невдоволена У. Самчуком, який нібито дозволив собі підписувати низькопоклінні документи й писати холуйські статті. Вважають його скомпромітованим. Та чи не є це поміркованість дозрілого Самчука і гарячковість ще не зовсім дозрілої молоді?
Позавчора, у суботу, був у мене Хоменко, аспірант, той, що крутився в Харкові ще в листопаді—грудні минулого року і що його фейлетона я з великими виправленнями надрукував в "Н.У.С.". Він розповідав про Уфу, де встиг побувати ще у вересні як евакуйований і звідки різними комбінаціями все ж таки вислизнув. Людина, за всіма ознаками, спритна, але занадто балакуча, нервово-балакуча і тому дуже нервує інших, втомлює швидко. Я, пригадую, ще в редакції ледве витримував його візити. Отже — Уфа. Бував він у Тичини, який жив тоді в малесенькій прохідній кімнаті: два ліжка для його й Ліди, а мати Лідина на долівці. Обіцяли йому кращу й теплішу кімнату, але ж на неї запретендував якийсь актор, потрібна була за неї рішуча боротьба, — і Т. махнув рукою, перехопили в нього той куток. Т. казав, що збирається писати мемуари. Він улаштував при Башкирській академії Панча, Копиленка, Яновського, Рибака, Гофпггейна. Тоді Гофштейн почав домагатись, щоб улаштувати іще там такого бездару-жидка, як Скоморовський, та ще кількох жидків. Т. жалівся на це Хомен-кові і не приховував уже свого обурення на жидівське нахабство. Довелось Хоменкові в тій же академії постояти в черзі до буфету разом з Рильським та Копиленком і одержати зрештою трошки киселю в мисочку... А що ж було потім, узимку? Кажуть, ніби всіх їх з Уфи потім повезли далі на Сибір. Хтось там, безперечно, не витримає, загине.
Вчора в Ботанічному саду до мене призналась Оля, що була кур’єром в Спілці письменників. Ніби зраділа, але далі в розмові виявилась дивною — чи то вона взагалі легковажна трохи, чи занадто розгублена під впливом усіх подій. Щось несерйозне і навіть підозріле. Я постарався швидше скінчити з нею розмову.
Заходила Люся Шкаруба, приятелька Ніни. Зітхає за своїм Женьою, що мобілізований був большевиками й досі про себе звістки не подав. Він безоглядно завжди зраджував її, а вона, бачте, все одно зітхає й побивається за ним. Нашу розлуку сприйняла вразливо, хоч і дорікала дуже Ніні й сказала, що Ніна згодом дуже пожаліє. Ет, не люблю я цих трафаретів і вегетаріанства... Більшість наших теперішніх жінок і дівчат [... — Ред.] запопадливо липнуть до німців і з перших же днів у найгірший спосіб узялись "репрезентувати" націю. Все це, виховане ще большевизмом, без міцних моральних і національних засад, ні чорта не варте — його слід було б знищити, випекти з життя, як пошесть, як гангрену. Про цих жінок і дівчаток ми ще будемо в свій час рішуче говорити, і наш присуд мусить бути найсуворі-ший. Це — гидота, гнилизна, струп. До всіх болів мого народу — ще й цей, соромом пройнятий біль!
14/УІІ — 42 р.
13-та година. Допіру були в мене Кавалерідзе і Влас Самчук. Кавал. привів Самчука познайомити, зв’язати. Самчук старший віком, ніж я собі уявляв, і взагалі не такий, як я уявляв — присадкуватий, досить уже посивілий, хоч обличчя свіже (він не палить), стриманий в рухах, послідовний і спокійний в думці. Хоч згодом, коли я почав розповідати деякі факти з життя укр. совєт. літератури, помітно пожвавішав, зайорзав на канапі, хлопнув мене по-хлопчачому по рамені і якось безпосередньо, тепло, весело, злетіло у нього слово: друже... Він просить дати матеріал (белетристичний) до журналу, що буде друкуватися в Полтаві з дозволу військ, нім.