Це стосується і мікросвіту, і тих мікросвітів, з яких зіткана сама людина. Створюючи розум, матерія тим самим ніби добровільно підкоряється його необмеженій владі.
Можуть загинути сотні розумних світів, доки у стихійному вируванні космічних сил переможе могутній, нічим не скований розум і очолить безперервне пізнання, яке не здатні збороти ніякі катаклїзми. Що б там не було, скільки б перешкод не виникало на цьому шляху, але матерія вперто йде до створення такого розуму, влада якого не обмежувалася б однією чи кількома планетами. Рано чи пізно, а вона доможеться цього, і як домоглася створення людини на Землі і її першого польоту в космічний простір.
Як же нам не побажати, щоб це був наш, земний розум, а не той, що виникне через багато мільярдів років після нас на іншій планеті? Чи можемо ми свої земні суперечності поставити вище цього справді титанічного покликання? Щаслива випадковість (вибух міг бути спрямований куди завгодно) допомогла нашій планетній системі відбутися подряпинами. Тепер ми не новаки в цій суворій справі — ми обстріляні й досвідчені солдати всесвіту. Кому ж іще виграти битву за перемогу розуму над стихійними силами матерії, як не нам?
І коли б завтра ми вирушили на Плутон і виявили, що наші погляди невірні, ми б і тоді не мали права забувати про величезну і неухильну пильність: планета все одно існувала і все одно загинула. І була вона за геологічним розвитком вдвоє старша за нашу. Метеорити приносили з неї залізо, алмази, воду, вугілля. І хоч не падали з неба ні знищені пароплави, ні пластмасові браслети, ми все одно маємо підстави вважати, що там колись вирувало життя. Без живих і, мабуть, легковажних істот у неї не було жодних причин для вибуху, так само, як не було причин чотирьом супутникам Юпітера спрямовувати свій рух назад. Справа не в наших припущеннях і гіпотезах, а у фактах, якими не слід нехтувати.
Майбутній космічний мандрівник, вийшовши з ракети на Плутоні і не знайшовши там навіть похованих під уламками слідів розумного життя, мусить бути здивований і спантеличений. Якщо врахувати все, що говорилося про цю планету, і особливо брак на ній атмосфери, то це повинно спричинитися до нових загадок: де ж переховується злочинець, який із скаженою швидкістю промчав повз усі планети, починаючи від Юпітера? Невже він зміг назавжди піти із Сонячної системи і заховатися від людських очей в безмежних глибинах космосу? І хто ж тоді зірвав повітряний одяг з Плутона? Куди поділися його супутники? Адже, крім нього, супутників не мають лише дві планети, які розташовані найближче до Сонця...
Це ускладнило б вирішення завдання, але не змогло б зняти його з порядку денного усіх майбутніх віків космічної ери і не змогло б послабити пристрасну силу заклику до близьких і далеких нащадків: "Будьте пильні!"
Намагаючись викласти всі ці факти своїм знайомим, я нерідко чув у відповідь таке: "Годі кар-. кати! Поговоримо про щось веселе!.." Починалася затяжна гра у преферанс, а в нічному небі за вікном спалахували й гасли сліди метеорів. І я згадував почуте ще в дитинстві: "Хтось помер". За яким незбагненним зв’язком виникло у глибокій давнині це повір’я? Яким чуттям схоплювали люди, що падіння метеорів і метеоритів пов’язане з чиєюсь смертю?..
Та поговоримо не про смерть, а про життя на нашому маленькому "електроні", який несе на собі заряд найвищої енергії для всесвіту — могутній і творчий людський розум. Здалеку наша планета здається крихітним тільцем, зародком майбутніх розумних світів. Вона і справді є такою — зародком великого розуму, який, підкоривши навколосонячний простір, підкорить згодом усю галактику. Так мріяв і говорив Ціолковський, і це геніальні мрії...
"Вагітність" нашої Галактики після того, як між Марсом і Юпітером стався "викидень", продовжувалася недовго. І все-таки плід дозрів і навстіж розчинив двері в безмежну далечінь всесвіту. Як молоду, недосвідчену жінку, котра ось-ось має стати матір’ю, ми повинні оберігати це нове життя, щоб кайнозойська ера не була останньою.
Молодих жінок, майбутніх матерів, вчать на прикладі попередніх поколінь. Цілком точно відомо, в якій стадії розвитку плоду можливий викидень і чому це трапляється. Але розумний світ, що сам є визріваючим плодом, ще нічого не знає про те, як відбуваються космічні пологи.
Тим часом недалеко від нас, трохи далі Марса, плавають у космосі залишки такого ж зародку, яким є наш розумний світ. Нам важко судити, відбулося там народження розуму чи ні, пішов він далі у всесвіт чи загинув разом з планетою. Безперечним є одне: якщо нове життя, вагітне всесвітнім розумом, виявить злочинну необережність, зародок може загинути, як і воно саме. І нехай цей загиблий світ завжди буде трагічним уроком для нас.
Якщо навіть і не вірити в те, що на загиблій планеті існувало життя, один лише факт її загибелі мусить насторожити і застерегти людство. Проте не вірити в це — значить, бути схожим на тих, хто вважав, що центром всесвіту є Земля і розумне життя може існувати лише на ній. Нехай це не зовсім одне й те ж, нехай це порівняння не позбавлене перебільшення, та все-таки подібне недовір’я до законів розвитку матерії є підсвідомим рудиментом ідеалізму, від якого часом важко позбутись людині, як від власного куприка, який є рудиментом мавпячого хвоста.
Після того, як людина досягла перших космічних успіхів, настав час відмовитися від твердження про неминучість загибелі цивілізації навіть у найвіддаленіші часи. Коли молодий, ще недостатньо зміцнілий розум нарешті дозріє і змужніє, він запанує у всесвіті, підкоривши собі простір і час, які за своєю природою так само матеріальні, як і він сам. Розум у космосі стане такою ж вічною і безмежною силою, як і рух. Він навчиться передбачати космічні .катаклізми з більшою точністю, ніж зараз завбачають погоду. Передбачивши, він знайде проти них засоби захисту, — чи то в себе, чи то в більш віддалених зоряних світах. Так чи інакше, він стане невразливим і непереможним.
Це значить, що і в наш час загибель розумного світу не можна вважати закономірністю, яка випливає із законів розвитку матерії, — вона може виникнути лише внаслідок випадкового збігу обставин. Але марксизм ніколи не заперечував ролі випадку. Енгельс у "Діалектиці природи", висміюючи метафізиків, які заперечували роль випадковості, говорив, що в такому разі можна вважати не випадковим, а закономірним навіть те, "що минулої ночі мене вкусила блоха о 4-й годині ранку, а не о 3-й чи 5-й і, до того ж, у праве плече, а не в ліву литку".
На жаль, сучасні "блохи" мають на своєму озброєнні атомні та водневі бомби. Вони безперервно кружляють у нас над головою. За такого стану навіть сама випадковість може стати закономірністю: блохи не можуть не кусати, якщо вони аж кишать у хаті. Заперечувати можливість випадковості — значить, збиватися на позиції метафізиків. Якби йшлося справді про блохи, то це ще півбіди, а то йдеться сьогодні про життя або смерть людства. І не можна заспокоювати людей порожніми метафізичними вигадками. Уникнути цієї згубної випадковості можна лише тоді, коли кожна людина на земній кулі буде цілком точно уявляти, яка загроза нависла над долею розумного світу. А тому слід говорити про це скрізь, де тільки можна. Так зараз і чинить Радянський уряд на чолі з М. С. Хрущовим.
Людину відділяють од мавпи десятки мільйонів років, які згустилися в корі її мозку у вигляді безлічі нашарувань. Можливо, майбутні паталогоанатоми навчаться читати історію розвитку людства по корі головного мозку, як палеонтологи читають історію розвитку земної кулі по корі планети. Між корою мозку і земною корою є деяка спорідненість: і там, і там записаний нетлінний досвід, за допомогою якого живі клітини матерії йшли до пізнання законів всесвіту. Людина принизила б себе як мислячу істоту, якби перестала чітко уявляти, що саме вона винаходить і як це відіб’ється на долі прийдешніх поколінь.
Чи означає те, про що тут йшлося, що ми повинні боятися нових відкриттів у науці? На це можлива лише одна відповідь: якби людина боялася власних відкриттів, вона не змогла б стати людиною, не змогла б виробити у себе розуму.
Першу величезну революцію в історії людства зробило відкриття вогню. Віками люди жили в оточенні деревини і соломи — з цього найпростішого матеріалу вони будували свої житла. А в центрі палахкотіло полум’я. Здається, нема нічого страшнішого, як таке поєднання. А ще страшніше, коли поруч опиняється вогонь і бензин. Проте людина нашого століття буквально с,идить на такому "поєднанні", пересуваючись по землі і в повітрі. У мільйони квартир проведено підземний газ. Це також страшна сила, якщо з нею поводитися невміло. І все-таки люди ніколи не відмовляться ні від вогню, ні від газу, ні від літаків і ракет. Тоді їм знову довелося б повернутися у ліси, щоб жити на деревах. Не відмовляться вони і від ядерної енергії. Ніякі відкриття науки не є небезпечними, якщо ними користуватися уміло. Як загибель літака не є закономірною, так і ядерні вибухи не можуть бути закономірними, коли виключити усі випадковості, які можуть виникнути.
Усіма цими питаннями повинно займатися космічне право. Повинно займатися тому, що сила, яка в наш вік опинилася в руках людства, належить уже не Землі, а космосу, і нерозумне поводження з нею може призвести до катастрофи космічного характеру.
Космічне право повинно бути розроблене таким чином, щоб у ньому були враховані усі випадковості, які можуть викликати катастрофу. Кращі уми людства повинні працювати над тим, щоб зробити збіг подібних випадковостей неможливим. Найменше порушення космічного права повинно каратися, як найтяжчий злочин. З цієї точки зору першими злочинцями є ті, хто не хоче раз і назавжди покінчити з ядерною зброєю.
З покоління в покоління мешканці Землі повинні виховуватися так, щоб космічне поаио вони вбирали з материнським молоком. Майбутні вчені, яким потім довірять атомні реактори, також спочатку будуть дітьми, і ще важко розпізнати, хто з них опісля стане атомником. Треба гадати, що серед сучасних дітей майбутніх атомників значно більше, ніж, скажімо, майбутніх пасічників чи бухгалтеоів, — ми вступаємо в той вік, коли атом витіснить бензин.
Люди надто звикають до того, чим вони володіють.