Згинались перед тілом коліна, бряжчали мідяні гроші на грудях в Івана, і посувались на лавах люди, щоб дати місце новим.
Грубі свічі тихо топились, опливаючи воском, неначе сльозами, блідий поломінь лизав сперте повітря, і синій чад, змішавшись з нудним запахом воску та з випаром тіл, висів над глухим гомоном в хаті.
Ставало тісно. Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мішалось з диханням, упрілі чола ловили у себе блиск смертельного світла, що запалило мінливі вогні на дротяних запасках, на чересах та табівках. А хата усе сповнялась новими гістьми, що вже товпились біля порога.
Тіло рушало. Біласті плями, як лишаї, повзли по ньому ледве помітною тінню.
— Мужу мій солоденький, на біду-сь мя лишив…— жалілась Палагна.— Не буде кому ні у місто піти, ні принести, ні дати, ні взяти, ні привезти…
А за вікном тужливо повістувала про се трембіта, додаючи їй жалю. Чи не багато вже суму мала бідна душа? Така думка, видимо, таїлась під вагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та мішались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з-під шапки чорного диму.
— Ей ти, носатий, купи у мене зайця! — басив зсередини молодий голос, і в одповідь йому покотився придушений сміх:
— Ха-ха! Носатий!..
— Не хочу.
Починалась забава.
Ті, що сиділи ближче до дверей, повернулись спиною до тіла, готові приєднатись до гри. Весела усмішка розтягнула їм лиця, перед хвилею скуплені в смутку, а заєць переходив все далі і далі, захоплював ширше і ширше коло і вже добирався аж до мерця.
— Ха-ха, горбатий!.. Ха-ха, кривий!..
Світло коливалось од сміху і чаділо димом.
Один за другим гості вставали з лавок та розходились по кутках, де було весело й тісно.
По обличчю мерця все розростались плями, наче затаєні думки його ворушили, безперестанку міняючи вираз. В піднятому кутику вуст немов застрягло гірке міркування: що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт… При сінешніх дверях вже цілувались.
— А на ким висиш?
— На Анничці чорнявій.
Анничка буцім не хотіла і упиралась, але десятки рук випихали її з тісної юрми, і гарячі уста піддавали охоти:
— Йди, дівонько, йди…
І Анничка обіймала за шию того, що висів, та смачно цілувала в уста при загальних радісних криках.
Про тіло забули. Тільки три баби лишились при нім та скорботно дивились скляними очима, як по жовтім застиглім обличчі лазила муха.
Молодиці липли до гри. З очима, в яких ще не встигло згаснуть смертельне світло і затертись образ мерця, вони охоче йшли цілуватись, байдужі до чоловіків, які так само обіймали та тулили чужих жінок.
Дзвінкі поцілунки лунали по хаті і сплітались з плачем сумної трембіти, що все ознайомляла далекі гори про смерть на самотній кичері.
Палагна не голосила більше. Вже було пізно і треба було прийняти гостей.
Веселість все розпалялась. Робилось душно, люди пріли у кептарах, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже псувався. Всі говорили вголос, наче забули, чого вони тут, оповідали свої пригоди і реготались. Махали руками, гупали один одному в спину і моргали на челядь.
Ті, що не містились у хаті, розклали на подвір'ї вогонь і справляли коло нього веселі грища. В сінях згасили світло, дівки дико пищали, а парубки душились од сміху. Забава трясла стінами хати та била хвилями зойку в спокійне ложе мерця.
Жовтий вогонь свічок притьмився в густому повітрі.
Навіть старі приймали участь в забаві. Безжурний регіт трусив їх сивим волоссям, розтягував зморшки та одкривав згнилі пеньки зубів.
Вони помагали молодшим ловити челядь, наставивши руки, що вже тремтіли. Бряжчало намисто у молодиць на грудях, жіночий вереск роздирав вуха, гриміли ослони, зрушені з місця, і стукались в лаву, де лежав мрець.
— Ха-ха!.. Ха-ха!..— котилось од покуті до порога, і цілі ряди людей згинались од сміху удвоє, придушивши руками живіт. Серед писку і глоти нестерпуче коцкав десь "млин" дерев'яним клекотом згуків.
— Що маєш молоти? — завзято вигукував мельник.
— Маємо кукурудзу…— пхались до нього дівки, і сварились між собою жиди, приліпивши довгі бороди з клоччя.
Тугий скруцак з рушника, мокрий і замашний, гатив з лускотом в спини направо й наліво. Від нього тікали, серед реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псуючи повітря. Поміст днигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті.
На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.
Під вікнами сумно ридали трембіти.
Жовтень 1911, Чернігів
Словник
Кичері — безлісній горі.
Гачі — штани.
Царинка — обгородженний сінокіс близько од села.
Гаджуги — смереки, рід наших ялинок.
Острива — суха смерека з галузками, на якій сушиться сіно.
Маржинка — худоба.
Недеях — диких верхах гір.
Гогози і Афини — лісові ягоди.
Ватра — вогнище.
Трембіта — довга на сажень сурма з деревини і кори.
Суточки — обгороджена гірська стежка.
Челядь — жінота.
Плови — негода, дощі
Плай — гірська стежка.
Ворониння — огорожа з дерев'яних лат.
Обороги — повітка на сіно.
Стая — дерев'яний намет, в якому живуть вівчарі та роблять сир (будз, бриндзю).
Путини — дерев'яна посудина.
Бовгар — коров'ячий пастух.
Струнка — намет для доїння овець.
Козар — козячий пастух.
Подри — полиці під дахом.
Жентиця — сироватка.
Негора — туман.
Буришка — картопля.
Габа — хвиля.
Гоц — водопад.
Кашіца — дерев'яна обшивка берегів.
Бутинами побиті — на роботах у лісі.