І високі, гострі, мов списи, дзвіниці сільських кірх…
Все це лежало перед ними, осяяне сонцем, як на долоні.
Для Володі, котрий не раз і не два бачив землю з літака і вранці, і вдень, і ввечері, і вночі, котрий пролітав і над степом, і над горами, і над морем, і над лісами, таке прекрасне видовище не було, звичайно, чимось несподіваним, але й він завмер, споглядаючи з високої гори, куди вивела їх автострада, як малинові стріли сонця пробивають в зелених долинах сизо-білястий ранковий туман і як той туман тане, розсіюється, відкриваючи зорові то сірі скелі, то червоні черепичні дахи далеких містечок, то смужки різнобарвних нив, вкраплених у густу зелень лісів.
Для Тані ж така буйна краса відкрилася в житті вперше, і вона, захоплена нею, довго не могла вимовити й слова.
На передньому плані, за широкою долиною, по якій звивалися рейки залізниці, на високій горі, порослій кучеряво-темним лісом, здіймався в небо масивний середньовічний замок. Могутні стіни, стрілчасті вікна будівель, стрімкий дах, звивиста крута дорога, що вела з долини до перекидного мосту через рів і до замкової брами… А там, далі, у рожевому світлі ранку, скільки сягало око, привільно розкинулася гориста країна, помережена хребтами та зеленими долинами, поцяцькована старовинними, як правило, двоповерховими будинками під червоними дахами, покраяна вузькими стрічками асфальтних шляхів. І ліс, ліс, ліс… Море лісу! Хвилястого, закучерявленого, запашного, свіжого, в ранковій смарагдовій росі…
Так ось яка ти, Німеччино! Чиста, дбайливо прибрана, гарна! Недарма на твоїй прекрасній землі народилася світла музика Баха і Бетховена, мудра й висока поезія Гете і Гейне! Недарма…
Та враз темна, глуха хвиля ненависті хлюпнула Володі в серце.
— Так ось яка ти, Німеччино! — промовив він уголос. — Сентиментальна і водночас люта, мов передісторичний ящур!..
Очі його палали. Змучене голодом і непосильною працею тіло тремтіло, ніби його била пропасниця.
Таня з подивом глянула на свого старшого супутника, а потім торкнула за руку.
— Ти що, Володю! Схаменися! Ні ця земля, ні ця краса не винні в тому, що тут вилупився фашизм!
— Земля не винна, але ми пробираємося по ній, як загнані звірі! Нас кожної хвилини може зупинити шмаркач із гітлерюгенду, а жандарм — ввігнати у череп дев’ять грамів свинцю! Ось що для нас ця земля!.. Я ненавиджу її!
Вони звернули з дороги вбік, спустилися в долину і, вибравши затишний куточок між кущами, сіли, щоб перепочити.
Володя дістав з рюкзака окраєць хліба, розрізав його навпіл і подав Тані.
Хліб був черствий, та молоді зуби швидко з ним упоралися. Потім втікачі напилися з струмка води і, прилігши на траву, поснули.
Першим прокинувся Володя. Сонце хилилося на захід, посилаючи жовтогарячі промені на розімлілу від спеки землю. Таня ще спала. Лежала горілиць, розкинувши руки. Дихала рівно, спокійно. На верхній губі і на лобі висіялися дрібненькі крапельки поту.
Володя мовчки дивився на свою супутницю по втечі, яку так несподівано послала йому доля.
Вона була дуже гарна, ця дівчина. Утихомирене сном обличчя чисте, з правильними рисами, з тонкими, виразними темно-русими бровами. Голова обрамлена коротким шовковистим чубком, схожим за кольором на повісмо добре витіпаного і вичесаного льону. А шия, що виглядала з коміра бахматого піджака, біла і ніжна, як у дитини… Їй би сидіти за студентською партою десь у технікумі чи інституті, а не поневірятись по лісових хатах чужої, ворожої країни…
Мимоволі Володя подумав, що тепер він, як старший і досвідченіший, як мужчина, має дбати і про цю дівчину, провести її майже через усю Німеччину, врятувати від небезпек, що чатують на втікача на кожному кроці і про які Таня, напевне, має дуже туманне уявлення…
— Вставай! Пора! — торкнув він її за плече.
Вони вмилися з рівчака холодною водою. Страшенно хотілося їсти. Заглянули в рюкзак — там лежав невеличкий шматок хліба, а в торбинці кілограмів зо два бобів. Не густо! Вирішили хліб залишити як НЗ, а тому пожували сухих і твердих, мов камінці, бобів і, трохи втамувавши голод, рушили поміж кущами до залізниці. Як не добре було йти по автостраді, та залізниця притягувала до себе, наче магніт. Ще б пак! Доба чи дві їзди — і позаду залишиться Німеччина й половина Польщі! Варто було ризикнути!..
2
До самого вечора лежали в рівчаку, під бузиною, метрів за сім чи вісім від насипу. Було душно. Кусали комарі. І страшенно хотілося пити. Ось тут вони зрозуміли, що, крім їжі, потрібно мати з собою і воду. Без їжі днів два чи й три можна триматися, без води не витерпиш і дня.
Кожних п’ять хвилин в один або в другий бік пролітав ешелон. Гуркотіли колеса, дзвеніли рейки, дрижала земля. І гостро пахло таким знайомим запахом диму, змішаного з парою.
Дуже багато йшло на схід військових ешелонів — пасажирських з солдатами й офіцерами, вантажних — з танками, артилерією, кухнями. Ех, причепитися б! Забратися б під брезент — і лежати до самого фронту! А там тихцем сплигнути — і до своїх!
Однак мрія — одно, а дійсність — зовсім інше. Не сядеш на поїзд — скажена швидкість. Та й вартові удень помітять. Отже, або треба вибрати такий перегін, коли колія йде на підйом і швидкість знижується до мінімуму, або ж, що найбільш доцільно, вночі пробратися на яку-небудь станцію, де такі ешелони зупиняються, і, непомітно прокравшись до вагона чи платформи, залізти в затишний куточок.
Найближчою такою станцією була Гота, і, як тільки на землю упали густі сутінки, втікачі залишили своє тимчасове сховище й рушили туди. На стару асфальтну дорогу, що з’єднувала Ейзенах і Готу, звертати побоялися. Дуже вже небезпечно: можна запросто напоротися на німців. Тому попростували по шпалах, по лівій колії, назустріч рухові поїздів.
Йти було легко: світив місяць. Коли б не голод і не спрага, особливо спрага, що ставала нестерпною, вони почували б себе зовсім добре.
Але спрага мучила все дужче. Пекла вогнем нутрощі. У горлі пересохло. Першою не витримала Таня.
— Я більше не можу… Хоч би ковток води!
Володя безпорадно розвів руками.
— Де ж її тут візьмеш?
— В долині повинен же бути якийсь рівчак!
— Долина широка. Може, десь і є, та звідси хіба побачиш?
— Тоді звернемо вбік.
Струмка вони не знайшли, зате натрапили на обнесені металевими сітками мініатюрні садки й городи міських жителів, любителів покопатися в землі. Здалеку в нічній імлі ці садки здавалися просто лісом чи чагарником, а виявилося, що тут ціле багатство для втікачів — груші, яблука, сливи, а ще — горох, картопля, шпинат…
Володя на мить остовпів від радощів, а потім кинувся вздовж огорожі до гіллястого дерева, що звісило важкі віти через сітку. На гілляці, обтяжуючи її і пригинаючи мало не до землі, жовтіли проти місяця груші-лимонки.
— Таню, сюди!
Яка насолода! Соковиті груші танули в роті, як мед! Наївшись їх досхочу, в потім перелізши через сітку, бо хвіртка була замкнена, в садок, нарвали повен рюкзак — про запас.
Яблука й сливи їм сподобалися менше — видно, ще не достигли. На городину, що росла на грядці, зовсім не звернули уваги. Були раді не тільки тому, що наїлися, а й тому, що несподівано для себе знайшли досить надійне джерело харчування. Адже таких городів і садків вдосталь усюди: їх не важко відшукати в околицях першого-ліпшого великого міста.
Таке відкриття порадувало і підбадьорило їх.
— Тепер будемо з їжею, — сказав Володя. — Якраз середина літа — не пропадемо! Груші, яблука, сливи, картопля, помідори — все нам пригодиться!
— Треба тільки завидна натрапити на них, — погодилася Таня.
Перепочивши кілька хвилин на східцях садової хатини, де господарі зберігали інструмент та деякі домашні речі, вони підвелися і тим же шляхом — через тин — перестрибнули на посилану гравієм доріжку.
І тут раптом перед ними виросла темна постать.
— Гальт!
Кроків за десять з мисливською рушницею-двостволкою в руках стояв сторож. Сутулуватий, у крислатому капелюсі з пером, у крагах, що блищали проти місяця, в інший час він здавався б смішним. Але тепер було не до сміху. Прямо в груди дивилися темні дула рушниці.
— А-а, попалися, голубчики! — прошепелявив старий. — Прокляті злодюги!.. Хто ви — поляки, французи чи, може, росіяни?..
Втікачі вражено переглянулись. Оце втекли! Ну й у дурне становище потрапили! Що робити?
Володя благально простягнув наперед руки.
— Послухай, старий, опусти рушницю! А то з-за десятка груш, чого доброго, всадиш нам у животи порцію шроту!
— І всаджу! Будьте певні!
— Але ж, батьку, май совість! — вигукнув Володя. — Невже ти, коли був молодим, ні разу не заглянув до чужого саду? Га?
Німецька мова, видно, спантеличила старого. Він закліпав безвіїми повіками, пожував цупкими старечими губами.
— Ти мені баки не забивай!.. Чому не заглядав? Заглядав! Лазив і я, звичайно… Тільки ж не таким лобурем, як ви зараз, а хлопчаком, підлітком… А таким, як ви, я вже працював!
— І ми працюємо…
— Можна повірити! По чужих городах!
— Та ні, працюємо кочегарами на паровозах. А це одержали повістку до армії, — все сміливіше брехав Володя. — Не сьогодні, то завтра станемо солдатами фюрера — і ф’ю-ю-ть!..
Він не пояснив, що буде, — повезуть кудись чи уб’ють. Але, як не дивно, саме цей вигук розжалобив старого. Він раптом заморгав очима, опустив рушницю, дістав з кишені хустину і витер очі.
— Ось як!.. Тоді інше діло… А я думав… Звідки ж ви? З Ейзенаха чи з Готи?
— З Герштунгена, — відповів Володя, пригадавши назву вузлової станції за Ейзенахом.
— З Герштунгена? Далеченько… Та для кочегарів це запросто. Проїзд безплатний…
— То ми можемо йти?
Старий махнув дулом рушниці.
— Ідіть. Та вдруге сюди не потикайтеся, а то натрапите на іншого…
— Спасибі. А вдруге, слово честі, не будемо тут, — цілком щиро запевнив Володя. — Ще раз дякуємо, старий!
— Е-е, за що дякувати. За якісь там груші… Коли тут Німеччині кінець… Всьому кінець! — І махнувши безнадійно рукою, старий закинув за спину рушницю і перший рушив геть.
Його худа, сутулувата постать поволі віддалялася, щедро скроплена сріблястим місячним сяйвом. В такт крокам похитувалося високе перо на капелюсі, блискали наглянсовані краги, тихо шурхотів гравій.
Коли старий зник десь у темряві, втікачі знову переглянулись.
— Нічого не розумію, — прошепотіла, полегшено зітхнувши, Таня.
— Що ж тут розуміти? На цей раз пронесло… Передусім виручило моє знання німецької мови.