Він розтинає простір різко, віднімаючи для себе право бути господарем цього простору, виявом нинішнього дня. Майже на початку вулиці Карла Ліб-кнехта, куди місто збігає, як річка в долину,— "Березіль" і Театральний. сквер; пізно ввечері у сквері навпроти театру показують світлову газету: бере-зільці знають одразу всю інформацію, хтось із молодих режисерів пропонував використати "газету" для вистав театру, тільки ще не знайшов способу це зробити.
На Благбазі закутана по вуха в якесь лахміття жінка чарує над маленькою розпеченою пічечкою з заліза, на сковороді смажиться шматок ковбаси. "Смажена! Смаже-ена!" — заклично й хрипко виспівує голос із лахміття, люди підходять, купують, тут же споживають харч.
На критому ринку Лесь Курбас любить годинами оглядати плетені кошики, бутлі, балцанки, придивлятися до людей,— але найбільше втіхи на ринках дістає таки Мар'ян Крушельницький, він вишукує дивовижні типи людей, і потім його герої на сцені поводяться так, що глядачі гарячково пригадують: де я такого чоловіка бачив?
Харків із натхненням будує свого промислового велетня — тракторний завод, березільці в контакті з будівельниками; виходячи за театр, на Римарську, Бронек Бучма оповідає гостям, що тут якраз було первісне місто, і вся вулиця зрита підземними льохами; під будинком, де була колись крамниця Щеклє-єва, зберігся ще лабіринт великих підземних споруд. Бронек запевняє, що ходив тим лабіринтом, внизу чутно, як гуркочуть машини, вози, брязкають об бруківку копита підкованих важковозів і легких коней, впряжених у коляски та екіпажі, їх чимало ще є у Харкові. Лесь Курбас надає перевагу кінному транспорту перед автомобілем, і коли приїде влітку до Харкова Сандро Ахметелі, вони обоє з радістю виявлять, що це їхнє спільне найбільше захоплення — коні, фіакри, можливість відчути рух у такий спосіб.
Бронек Бучма далі розповідає про підземні ходи — в одному з підвалів він натрапив на цілий склад етикеток до винних пляшок і потім до вечора шукав у лабіринтах під землею бодай однієї пляшки з вином — але дарма, мусив вдовольнитися огляданням етикеток.
Марджанішвілі і його друг — молодий ще зовсім критик Бесо Жгенті, який писатиме потім, у Тифлісі, статті про виступи "Березоля" в Грузії, — приїхали до Харкова трохи раніше, ніж уся трупа, вони хотіли підготувати все до зустрічі акторів, але поза клопотами залишалося ще чимало часу, і вони могли витрачати його за власним розсудом.
Коте невтримно розмахував руками, його густе сиве волосся звихрювалося, насправді звихрювалося, засукані рукави білої сорочки ніби засвідчували, що кожної миті він ладен узятися до будь-якої, навіть найважчої, роботи, і було зовсім не помітно, що Коте— невисокого зросту. Затиснувши в кулак правицю, він ніби відмірював ритм свого власного й довколишнього буття, ритм існування, роботи й суперечок. Лівою долонею Коте часом намагався поправити врешті свою бурхливу чуприну або ж не дивлячись, наосліп, відшукував на столику в якійсь харківській кав'ярні недокурену цигарку і, не знайшовши, запалював нову, щоб, так само не докуривши, розчавити й ту в попільниці.
Він знищить вам у Харкові весь запас цигарок,— похмуро пророкував, приїхавши з трупою, один із найкращих акторів театру марджанівців — Ушан-гі Чхеїдзе, улюбленець усієї грузинської публіки. Буквально з перших же вистав він викликав таке ж захоплення і в харківських глядачів.
Однак найбільше слави все ж зажила Веріко Ан-джапарідзе. На "Уріеля Акосту" з Юдітою-Анджа-парідзе Харків ходив, як на прощу. Коли Веріко запевняли, перепиняючи навіть на вулиці: ви — геніальна артистка! — вона згідливо кивала головою й всміхалася вдячно, мовляв, ви маєте рацію, — бо що інакше могла робити? Було в тому так багато тонкої іронії, суто жіночої іронії, жоден мужчина — казав Курбас — не був би в такій ситуації сповнений більшої гідності, віри в свої сили, а водночас розуміння чужих і власних слабкостей,— таки ж чоловіки марнославніші від жінок,— признавався Курбас. Веріко й тут не сперечалась, її колеги дивувались — така покірна Веріко, світ не бачив нічого по-
4 Ніна Бічуя
49
дібного: покірна Веріко,— цей красень, цей витончений галичанин, який ще досі не позбувся свого галицького акценту, що так несподівано проривається в його мові, цей вельми делікатний і елегантний Лесь Курбас геть зачарував Веріко,— вона і з тим погоджувалась, не сперечалась і з неповторним жіночим лукавством казала: чоловіки до того ж довірливі аж надто, коли їм лестять.
Курбасу було приємно, коли вона сказала вже аж тепер, у Тифлісі, що хоч бачила за своє життя достатньо вистав, аби її ніщо не здивувало — ніяка новація, ніяка несподіванка (певно — що може здивувати після вистав Марджанішвілі, — пожартував Курбас) — звичайно, що може здивувати після вистав Марджанішвілі, окрім вистав Леся Курбаса в "Березолі",— відказала Веріко.— Я тепер вірю, що людським можливостям немає меж.— Мила моя Веріко, якщо це не жіночі лестощі, яким я маю повірити, або ж звичайнісінька люб'язність на ваш, грузинський, кшталт, то скажу лише одне: ти безумовно будеш щаслива, коли через п'ятдесят літ зможеш знову повторити ці слова — людським можливостям немає меж.— Не заглиблюючись надто у смисл Ле-севих слів (або ж зумисне переводячи їх на жарт), артистка відповіла саме так, як мала б відповісти справжня жінка: через п'ятдесят літ? Мій боже, Лесю, це ж якою я буду? Та мене навіть рідна мати не впізнає!
Упертий, набридливий, аж влізливий фотооб'єктив, присутній при кожній події під час харківських гастролей Кутаїського театру, упіймав їх якраз у момент цієї розмови.
Критика захмеліло вигукувала: ах, Веріко Анджа-парідзе! Прекрасна, ніжна, тендітна; міміка, жест, пластика, уміння носити костюм, прекрасна мова! — Не вір їм,— радив Мар'ян Крушельницький,—критики наші розуміються на грузинській мові не більше, аніж на справжньому театрі, он Лесь цілий рік учив два рядки тексту, щоб привітати вас по-грузинському, а він же — геній,— то що казати про критиків, не вір їм.— Я й не вірю,— запевняла Веріко,— не вірю ані їм, ані тобі.
Критика не вгавала: переможне, тріумфальне утвердження театру, його права на життя — ось що таке Веріко Анджапарідзе. Вона тішилася: українцям не бракує уміння висловлювати свої емоції,— їм не бракує також і самих емоцій, — сказав тоді
Курбас.— Та якщо врахувати твою тендітність, яку так старанно описують газетярі, то як ти даси собі раду з цим тягарем слави? Як довезе і до Грузії? — Взагалі не повезу,— безтурботно пообіцяла артистка,— ми ж їдемо до Москви, щоб там продовжити гастролі,— я й залишу цей такий неприємний тобі багаж десь посеред дороги, щоб лаври не обтяжували ані рук, ані сумління.
Дотепник Амвросій Бучма скрізь ходив за Валентиною Чистяковою і бубонів зловтішно: твій дорогоцінний Лесь хоче заангажувати Веріко до "Березоля", вона вже вчить українську, можеш бути певна, що таки вчить і вивчить, ти ж задля свого Леся навчилася української мови, і не кажи, що то задля високого мистецтва, уся причина тільки в тому чародієві, сама знаєш, дорогенька моя,— і так ти за одним заходом позбудешся взагалі всього найдорожчого: кохання чоловіка й найкращих ролей в театрі. Валентина нарешті знайшла спосіб вгамувати Буч-му: цього не буде ніколи (тому що цього не може бути ніколи),— підказав Бронек,— але ж ні, цього не буде, бо Веріко" навіть задля Леся не відмовиться від двох речей: від Грузії й від чорної кави,— о жінко,— визнав поразку Бронек,— тебе напоумив змій,— у Харкові справді нема доброї чорної кави, навіть у тій новій "віденській" цукерні.
Збираючись до Москви, прощаючись із березіль-цями, уже після усіх розмов у письменницькому будинку імені Василя Еллана-Блакитного, де збирався весь мистецький Харків, де грузини влаштовували виставку своїх художників — Харків уже знав на той час картини Ніко Піросманашвілі, які також виставляли в будинку Блакитного при доброму сприянні його директора,— прощаючись із березільцями, Марджанішвілі казав: ця наша зустріч — не просто знайомство, не звичайний спосіб показати самих себе,— ми хотіли довести, що робимо спільну роботу, творячи новий соціалістичний театр. Хочемо подивитись, що роблять у Москві, як там будують сьогодні театр. Але не думайте, що ми вічні учні, як там латиною, Лесю? Так, не semper tiro, і якщо ми зможемо додати до загальної справи щось своє, то будемо дуже раді.
Із властивим йому виявом настрою Коте встиг ще перед від'їздом сумно поскаржитися Курбасу: я не маю що ставити, я — голий король, не дивися на мене так докірливо своїми прекрасними очима, Валю, я справді голий, хоча й король; майже все, що мені про-
4*
51
понують ставити в Грузії, має таку екзотичну позлітку, таке ще далеке від нинішнього дня за формою і змістом! Дайте мені драматурга — і я переверну театр! Так говорили древні?
Вони сиділи в останній вечір у тій-таки віденській цукерні, яка була віденською не більше, ніж паризькою, і пили харківську каву. Валя Чистякова була справді дуже мила, і Коте говорив їй компліменти дуже щиро, але між іншим, видко, що його справді тривожило тільки те, про що вів мову.
— Драматурга я тобі не дам, Коте, він мені самому потрібен, щоб перевернути... ні, щоб поставити театр на ноги. Он він сидить — бачиш, дивиться на нас, але зовсім не бачить. Кави він не п'є, він надає перевагу іншим напоям; сидить, мовчить, нас не помічає. Як ти думаєш, чого б так?—Може, закоханий? — трохи здивовано спитав Коте, він не розумів, до чого веде Лесь.— Певно, що так. Він завжди закоханий — у якусь нову свою роботу, він так і пише — у думці, на ходу, уві сні,— без пера і без паперу... Без керма і без вітрил... Та я жартую. Хоч він дійсно сідає.за писання без плану — і катає, а потім дивується, що воно таке вийшло... Ні, Коте, драматурга я тобі не віддам, але одну його п'єсу можу порекомендувати. Візьми "Комуну в степах", побачиш— добра річ. Там є гостра революційна, сучасна думка й національна основа. Така м'яка комбінація фарб, такий тонкий погідний рисунок, як український пейзаж... Але не думай, що легко ставити! Мій Куліш, мій Гурович — то така нова поява, що розв'язати не так-то легко. Але спробуй.
Марджанішвілі забрав з собою до Тифліса "Комуну в степах" Миколи Куліша і "Кадри" Івана Мики-тенка.
У "Березолі" вже мали тоді нову готову п'єсу Миколи Куліша — "Патетичну сонату".
Рік тридцять перший кінчається.