За городами, над стежкою, росте висока дика яблуня. На ній оселилася білочка. Хто б не йшов повз яблуню, білочка відразу в дупло ховається. І лише від Дмитрика не втікає. А навпаки: помітить його — вибігає назустріч.
Михась, Дмитриків товариш, і каже:
— Ти немовби магнітом притягуєш її.
— Ну, звичайно ж, магнітом,— підтвердив Дмитрик.— Кожного разу, коли треба йти повз яблуню, кладу його в кишеню.
— І що ж то воно за магніт такий?..
Приїхав до Славика в гості його дядько й привіз йому дві великі плитки шоколаду. Славик з'їв одну і тут же розгортає другу.
— Не треба обидві зразу їсти,— радить йому мати.— Одну залиш на завтра.
Славик стенув плечима та й каже:
— Але ж мене вчать не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні...
Діти з нашої вулиці збиралися в туристичний похід.
— Ти, Борю, також підеш? — запитала Маринка свого меншого братика.— Знаєш, як цікаво буде. Через ліс, через гору.
— Я б хотів піти. Але не знаю, що скаже бабуся.
— Можеш не турбуватися, відпустить.
— Та я не про те.
— А про що ж?
— Запитаю, чи вона піде з нами...