Акварелька
Море казилося. Піднімалося до чорних хмар, що грозою засунули виднокруг, і, подаючись взад, спускалося в темні, непроглядні безодні, немовби хотіло звідтам сил нових до лютої боротьби добути. Відтак кидалося пажерливою хвилею на берег і вихапувало каміння, яке щойно зі своїх надр викинуло. Кусало, рвало, розшарпувало землю.
Над морем живої душі не видко. Лиш вітер бушує по шатрах рибацьких. Одно висунулось наперед, і хвилі захоплювали його...
Старий Семенин ладився на смерть. Парубка виправив в поле, а дітей порозсилав за орудками. Лишень сам з дівчиною остався в хаті. А дівчину лишив тому, аби було кому піти за людьми до дзвонення.
Лежав на ліжку і чекав смерті. Водив очима по столі, по стінах, по святих образах і знов замикав очі. Так замикав, як би не мав їх уже більше розплющити. По хвилі розхилилась шпарочка, ширшала, і знов дивився, так дивився, як би перший раз, по довгій неприсутності в хаті, оглядав її...