В ЛАВРОВІМ ВІНКУ 1
. (Елегія по літераті)
Така to bywa zaplata Niejednego literata: Po smierci mu wszyscy kadzg, A za zycia jesc me daÜza,. (Zutkowski. "Momus") *
Сталося — я вмер... Тиф голодовий мене замучив на смерть, я почимчикував у могилу спочивати. Сумовитий ангел страдальців повів мене в рай. Я навіть боявся тамтуди рватися, гадаючи, що для руських літератів нема й на тому світі раю...
А в моїй вітчині задзвонили у великі дзвони по моїй душечці-небозі...
Немов так і бачу його: з буйним розвіяним волоссям, з лицем, палаючим гарячкою, з очима, вдивленими в тем-неє небо, серед бурі грізної, блискавок, громів, що кидають столітні дуби, мов слабу солому на землю, іде він самотний. І не перестрахає його шаління могутнього живла. Він і сам — як демон 1 шаліючої тієї стихії. Не знайде супокою і тому так невтомимо гонить по лісах, гаях і левадах довкола пишного Відня.
Травить його, мучить його гарячка творчості!....
ДУРНА, ЩО ВОНА СОБІ ГАДАЄ!
Причепурилися нині всі дівчатка в фабриці туток при одній з найбільше оживлених улиць Відня. Робота, сказати б, не ішла скоріше, як всякого дня, бо годі — направду — працювати скоріше. Всі вони працюють жваво, скоро і багато, бо робота іде "від тисячки". Зготовиш тисячку туток — заробила-сь уже сімдесйт крейцарів. Але тих тисячу туток — то "штука і кавалок". .Найспритніша робітниця зготовить денно три тисячі. І то, коли добрий день.
Нині мав заглянути сам властитель...
В далекому південному краю живе птаха пелікан: не дуже-то вона велика, ба й не мала вона. Та за те казка південного люду овіяла пеліканову родину ясним німбом почесті.
На першому місці пеліканову маму-птаху... Слухай...
Квилить, проквиляе дрібнота — се пелікановий дріб, без-пірий, безпомічний, слабосилий.
Пече, палить кості, пропіка огняний щит сонця. На пустирі тихо. Золотисті пальми порозкидувались особняками. Стоять в задумі, в мертвій дрімоті... А під ними щось жалібно проквиляе...