Вже літо википіло, як вода в казані.
Зелень, що все літо насочувалася з нетрів землі в дерева та зело, тепер наче виціджувалась назад, у землю.
Сонце стало тлустим і ледащіло в небі. Навіть птиці більше ходили, ніж літали. А коли й злітали, то колували знічев’я, лінькувато, наче лише для того, щоб не забути льоту. Бо вони вже давно висиділи пташенят, навчили їх усьому, чому могли навчити, і в їхньому тілі облігся куняючий спокій та вколисуюча, плитка безцільність...
(Уривок)
1.
Коріння. Дебеле, жилаве коріння на пiщанiй сiльськiй дорозi. Наче йому тiсно там, пiд землею, i воно важко випручується на поверхню.
Посiчене гусеницями тракторiв, колесами возiв i вантажiвок, кимось зозла порубане сокирами i лопатами, але — живе. Пошрамоване, покручене, на свiжих ранах виступають бурульки живицi. Дорога наче вимощена корiнням, тут можна проїхати в найбiльшу негоду.
Обiч дороги старий сiльський цвинтар...
Загелгали гуси під вікном. Якось масно й ледачкувато, аж мені привиділись їхні слизькі, розімлілі за ніч горлянки, що лигають холоднуватий досвіток, а натомість жбухають теплими цівками, й доокруж дзьобків кубляться хмарки теплого туманцю.
О, вже загелгали пісніше, то, либонь, щось би і з’їли, підуть до миски з моченим грисом. Знають, що кури встали раніше і видзьобали, але все одно йдуть.
Ну от, запівкала металева мисчина. Пвінь-пвінь — зацюкали по ній плескатими дзьобками...