леки були майже повні, королевичева кругла куля влучила не в кеглі, а в бабусині глеки! Удар був такий міцний, що від глеків на всі боки полетіли черепки. Тієї ж миті обидва водограї й висохли, бо королевичеві саме виповнилося сім років!
Бабуся посварилася на хлопця карлючкуватим пальцем і сказала:
— Слухай-но, королівський сину. За те, що ти розбив мої глеки, я накладу на тебе закляття. Як мине тобі тричі по сім, на тебе нападе нездоланна нудьга. І буде вона тебе мордувати, доки ти знайдеш дерево з трьома помаранчами. Якщо тобі поталанить знайти це дерево й зірвати три помаранчі, тобі дуже захочеться пити.
Тоді й побачимо, що буде далі.
Сказавши це, бабуся засміялась і пішла собі.
Тим часом королевич далі грався в кеглі і за яких півгодини забув і про бабусю, і про її розтрощені глеки та грізне закляття.
Згадав він про те закляття аж тоді, як минуло йому рівно тричі по сім — двадцять один рік. Бо саме того дня його змогла така нудьга, що ні ловецькі розваги, ні бучні бали — ніщо не могло її розвіяти.
— Де мені знайти три помаранчі? — одно казав він.
Почули це його батько-король і мати-королева й насипали перед королевичем цілу гору золотавих помаранчів. Та королевич тільки хитав головою:
— Ні, це не ті помаранчі,— казав він.— А які ті, що мені треба, то я й сам не знаю. Осідлайте мені коня, поїду я їх шукати.
Підвели йому коня, він скочив у сідло й поїхав.
Довгенько він їздив усіма шляхами, але так і не знайшов, чого шукав. Тоді звернув коня й поїхав навпростець до річечки. Під'їжджає, коли чує тонесенький голосок:
— Агей, королівський сину, обережно, щоб твій кінь часом не розтоптав моєї хатки!
Озирнувся королевич навкруги — ніде нікого. Тоді глянув він коневі під копита, аж там у траві лежить шкаралупка від яйця. Зіскочив тоді королевич з коня, придивився, а в тій шкаралупці фея! Усміхнулася вона юнакові та й каже:
— Давно до мене ніхто в гості не приходив і подарунків не приносив.
Як почув це королевич, зняв свій перстень з ясним самоцвітом та й надяг його на фею замість пояса. Поглянула на себе фея, засміялася на радощах та й каже:
— Я добре знаю, чого ти шукаєш. Отож слухай: знайди діамантовий ключ, і ти пройдеш у садок, де на дереві висять три помаранчі.
— А де ж того ключа шукати? — спитав королевич.
— Це, мабуть, знає моя старша сестра, що живе в каштановому гаї.
Подякував королевич феї, скочив на коня й поїхав до каштанового гаю. Там справді жила сестра цієї феї — в каштановій шкаралупці. Королевич зняв з плаща золоту пряжку й подарував її феї.
— Дякую тобі,— сказала фея.— Тепер я матиму золоте ліжко! За це послухай, що я скажу: діамантовий ключ лежить у кришталевій скриньці.
— А де ж та скринька? — спитав королевич.
— Це знає моя найстарша сестра, яка живе в ліщиннику,— відповіла фея.
Довгенько попоїздив королевич, поки натрапив на той ліщинник. Там у шкаралупці ліщинового горіха жила найстарша сестра фей. Королевич скинув з шиї золотий ланцюжок і подарував його цій феї. Вона накинула його на гілочку й сказала:
— От добре. Тепер у мене буде гойдалка. За такий гарний подарунок я тобі скажу те, чого не знають мої менші сестри. Кришталеву скриньку ти знайдеш у палаці, який стоїть на горі ще за трьома горами й за трьома пустелями. Стереже скриньку одноокий сторож. Затям собі тільки: коли сторож спить, у нього око розплющене, а коли не спить, воно заплющене. Тепер їдь і не бійся нічого.
Скільки їхав королевич, того ніхто не відає. Проте подолав він усі три гори, проїхав три пустелі й під'їхав до тієї гори, де стояв палац. Скочив він з коня, прив'язав його до дерева, а сам став роздивлятись довкола. Аж бачить — неподалік пролягла стежка, якою давно вже ніхто не ходив. Він вийшов на неї, вона й повела його все вище та вище на гору. Так він дійшов аж на вершину, до палацу. Над ним саме пролітала сорока, й королевич попросив її:
— Сороко білобока! Заглянь у вікно палацу й скажи мені, чи спить сторож.
— Око заплющене! Спить, спить! — сказала сорока.
— Що ти знаєш, дурненька сороко,— сказав сам до себе королевич.— Усе навпаки.
Зачекав він, доки смеркло. Коли де не взялася сова. Королевич і спитав у неї.
— Люба совонько! Заглянь у вікно палацу й скажи, чи не спить сторож.
Сова підлетіла, зазирнула у вікно й заухкала:
— Ух-ух! Не спить! Так і зорить на мене!
— Ага, тепер саме час,— сказав сам собі королевич і зайшов у палац.
Там побачив він одноокого сторожа. Коло нього стояв триногий стіл, а на столі кришталева скринька. Підняв королевич віко скриньки і взяв діамантового ключа.
Узяв, але що ним відмикати, не знає. От став він ходити по палацу й шукати дверей, замкнених цим ключем, але ключ до жодних не підходить. Залишаються вже тільки золоті дверцята у найдальшій залі. Підбіг до них королевич, застромив ключа в шпарку, повернув — і дверцята відчинились. Королевич зайшов ними в сад.
Там росло помаранчеве дерево, а на ньому три помаранчі. Та які! Великі, запашні, з золотавою шкуринкою, мов троє ясних сонць! Королевич зірвав їх, заховав під плащ і мерщій геть із саду.
Тільки-но збіг стежкою з гори й сів на коня, як одноокий дідуган заплющив своє око й прокинувся. Зазирнув він у скриньку, а вона порожня! А королевич з трьома помаранчами був уже далеко від палацу — щодуху летів на своєму доброму коні вже аж через пустелю. Сонце пражить немилосердно, пісок розпечений, і над ним мерехтить марево. Королевичу так захотілось пити, так захотілось, що він і думати ні про що інше не може.
— З'їм одну помаранчу,— подумав він собі.— Може, хоч якось утамую спрагу.
Не встиг розломити шкірку, як помаранча розкололась на дві половинки, і з неї вийшла небаченої вроди дівчина.
— Хочу пити! Дай пити! — попросила вона жалібно.
Що тут королевичеві діяти, коли в самого пересохло в горлі!
— Пити, пити,— вже кволішим голосом благала дівчина. Потім замовкла і впала мертва на пісок.
Посумував над нею королевич та й поїхав далі. А коли невдовзі оглянувся, то побачив на тому місці зелений помаранчевий гай. Здивувався королевич, тільки не захотів повертатися назад.
Незабаром пустеля скінчилася, і королевич під'їхав до лісу. Там на узліссі дзюркотів струмок. Королевич зіскочив з коня, сам напився досхочу, коня напоїв і сів спочити під крислатим каштаном. Сидить отак, дістав з-під плаща другу помаранчу, поклав її на долоню та й став розглядати. І так йому закортіло подивитись, що там під її золотавою шкуркою, що втерпіти не може. Узяв він та й надрізав помаранчу.
Плід розпався на дві половинки, і вийшла з нього дівчина, така гарна, така гарна, ще гарніша від першої.
— Хочу пити! Дай пити! — попросила вона.
— Он струмок,— сказав їй королевич.— Вода в ньому чиста та холодна.
Дівчина вмить припала до води й випила весь струмок. Навіть пісок на дні став сухий.
— Пити! Дай ще пити! — жалібно застогнала вона, знеможено схилилася на траву та й умерла.
Засмутився дуже королевич, устав і сказав:
— Ні, тепер я й краплини в рот не візьму, доки не нап'ється досхочу дівчина з третьої помаранчі!
Скочив у сідло та й поїхав щодуху. Коли оглянувсь — а на тому місці стіною зеленіють помаранчеві дерева, і вода в струмку аж шумить.
Та королевич не вернувсь назад подивитись, хоч йому дуже кортіло. Він притиснув до грудей останню помаранчу і подався далі.
Як йому тільки хотілося в дорозі пити! І їхав він так ще довго, та, нарешті, зупинивсь перепочити коло річки неподалік від свого королівства. Тут надрізав королевич третю, найбільшу помаранчу. Вона розкрилася, наче квітка розгорнула пелюстки, і стала перед ним дівчина небаченої вроди. Які вже були гарні ті дві перші, але поряд із цією вони б здалися просто непоказними! Королевич не міг очей відвести від неї. Обличчя її було ніжніше від пелюсток помаранчевої квітки, очі зелені-зелені, немов зав'язь плоду, а коси золоті, мов шкурка достиглої помаранчі.
— Пити! Пити! — попросила дівчина.
Королевич узяв її за руку й підвів до берега. Дівчина схилилась і почала жадібно пити. Проте річка була глибока й широка. Тож хоч скільки дівчина пила, а води в ній не меншало.
Нарешті красуня відірвалась від води, підвелася, всміхаючись, до юнака й промовила:
— Дякую тобі, королевичу, красненько, що ти дав мені життя. Я — дочка короля всіх помаранчевих дерев. Я так довго мучилася, чекаючи на тебе в золотій в'язниці! Та не я сама, а й сестри мої на тебе чекали.
— Бідолашні твої сестри,— сказав королевич.— Це я винен у їхній смерті!
— Але ж вони не померли,— сказала дівчина.— Хіба ти не бачив, що вони стали помаранчевими гаями? Вони даватимуть стомленим подорожнім затінок і вгамовуватимуть помаранчами їхню спрагу. Однак мої сестри тепер ніколи вже не стануть живими людьми.
— А ти мене не покинеш? — запитав дівчину королевич.
— Ніколи, якщо ти не розлюбиш мене,— відповіла вона.
Тоді королевич посадив дівчину поперед себе в сідло й пустив коня учвал до рідної домівки.
Нарешті вдалині замріли вежі палацу. Королевич спинив коня й сказав дівчині-красуні:
— Зачекай на мене тут, я приїду по тебе в золотій кареті і привезу шовкову сукню та атласні черевички.
— Не хочу я ні карети, ні вбрання, — сказала дівчина.— Краще не лишай мене саму.
Мені тут страшно.
— Та я ж хочу, щоб ти зо мною в'їхала до палацу мого батька так, як належить нареченій королівського сина. Не бійся, я тебе підсаджу он на ту гілку, що звисає над ставком, і тебе ніхто тут не побачить.
Він узяв її на руки, посадив на грубу гілку, а сам поїхав у браму палацу.
Тим часом до ставка під те саме дерево винесла прати білизну сліпа на одне око і крива служниця. Нахилилась вона над водою та й побачила там відображення дівчини чудової вроди.
— Господи! Невже це я така гарна стала? — вигукнула здивована служниця.— Певно, навіть сонце заздрить моїй красі!
І служниця звела очі вгору, щоб порівняти себе з небесним світлом. Тут вона й побачила в зеленому галуззі дівчину. Збагнувши, що то не її відображення красується у воді ставка, служниця спересердя гукнула до красуні:
— Агей, ти, хто ти за одна і чого заховалась на дереві?
— Я королевичева наречена і чекаю, доки він приїде по мене.
Служниця нишком і подумала: "Ось коли трапилася мені нагода перехитрити долю!" — Побачимо ще, по кого він приїде,— відповіла вона дівчині й заходилася щосили трясти дерево.
Сердешна дівчина з помаранчі трималася на гілці, як могла. Проте дебела служниця щораз дужче трясла дерево. Нарешті дівчина не втрималася і впала додолу. Але, падаючи, вона знов перетворилася на золотаву помаранчу.
Служниця вмить її схопила і сховала в пазуху, а сама вилізла на дерево. Щойно вмостилась на гілляці, аж тут і королевич під'їхав у золотій кареті, запряженій шістьма білими кіньми.
Як побачив королевич свою наречену сліпою на одне око й кривою, то аж відсахнувся.
Служниця те помітила і квапливо сказала:
— Не турбуйся, любий, це в мене скоро минеться. В око мені влетіла смітинка, а ногу я пересиділа на гілляці. Після весілля я стану ще краща, ніж була.
Що мав королевич діяти? Він-бо заприсягся на своєму мечі взяти її за дружину. От і повіз її до палацу.
Батько-король і мати-королева дуже засмутилися, побачивши таку негарну наречену свого сина. Чи треба було їхати аж на край світу, щоб знайти таку каліку! Проте, давши своє благословення, вони вже не могли взяти його назад і стали готуватися до весілля.
Аж ось надійшов і день весілля. Увесь палац засяяв вогнями. На столи понаставляли найвишуканіших наїдків і напоїв, а гості просто сяяли у найдорожчому вбранні. Лише королевич був сумний і невеселий. Його знов огорнула страшна нудьга, так ніби він ніколи не тримав у руках трьох помаранчів, не їздив так далеко, щоб позбутись цього лиха.
Ударили в дзвін, і всі посідали до столу. На найпочеснішому місці, як і годиться, посадили молодих. Служники підносили молодим усілякі вишукані наїдки та напої.
Молода що не візьме в рот, а ковтнути не може без того, щоб чимсь не запити.
Невдовзі на неї найшла така спрага, що ніякими напоями не можна було втамувати.
Тут і згадалася молодій захована в пазусі помаранча. Та тільки-но вона витягла, як помаранча з рук — стриб на стіл і покотилася собі, промовляючи срібним голоском:
Сліпа кривда сіла за столом Та й готує лишенько нам двом...
Усі гості аж завмерли від подиву. А молода зблідла, мов стіна. Покотилась отак помаранча через увесь стіл та й зупинилася перед молодим. Тут вона раптом розкололась навпіл, і з неї вийшла чудової краси дівчина — дочка короля помаранчевих дерев.
Королевич узяв її за руку й підвів до батька та матері.
— Осьде моя наречена! — сказав він.
Лиху дурисвітку негайно прогнали геть з палацу, а королевич з дочкою короля помаранчевих дерев справили бучне весілля й жили довго і щасливо.
КРОВ-І-СНІГ Каталонська народна казка
Жив собі принц. Якось стояв він у палаці край вікна, а за вікном ішов лапатий сніг. Як на те сталася біда: бавлячись ножем, він порізався, і крапля крові впала на сніг. Побачив це принц та й каже:
— Поберуся тільки з тією, чиє ім'я буде "Кров-і-Сніг".
Після цих слів зібрався шукати наречену.
Мати благала, щоб він забув про це думати — такої йому ніколи не знайти. Але принц не здавався, звелів осідлати коня і поїхав. Та хоч скільки він блукав по світу, не міг зустріти тієї, яку шукав.
Тепер залишимо на якийсь час принца і завітаємо до однієї господи. Там жили батько й мати і мали вони маленьку донечку, котру дуже любили. Але вони так бідували, що незабаром померли з голоду. А дівчинка пішла по світу. Ходила вона боса й гола, поколола все тіло, і там, де вона ступала, лишалися краплі крові.
От іде вона, як раптом почав падати лапатий сніг. А навколо все ліс і ліс, дівчинка озирнулась і враз побачила хатку. Підходить до хатки і просить:
— Чи не дасте мені притулку? Я заблудилась.
А там жила бабуся.
— Заходь, дівчинко, заходь,— каже вона.
Бабуся назвала її "Кров-і-Сніг", бо дівчинка була вся в снігу та крові, й залишила в себе, щоб вона гралася з її донькою.
От якось розчісує бабуся золотим гребінцем біляві коси дівчинці, аж це йде мимо королевич, який уже втратив надію знайти свою наречену, і чує:
— Ану ж бо, Кров-і-Сніг, повернися. Підійшов він до хатки та й перепитує, як звуть цю дівчинку. А бабуся:
— Кров-і-Сніг.
— Так це ж моя наречена! А батько й мати її де?
— Померли. Але вона ще маленька, щоб виходити заміж.
— Байдуже, я королевич, заберу її в палац і оберігатиму, аж поки ми зможемо одружитись.
А тим часом він подарував дівчинці золоту корону і срібну сукню.
Бабуся наділа дівчинці сукню і корону й пішла проводжати її, адже та була ще маленька. А щоб їй було веселіше, взяла з собою і свою дочку. Принц пригнав два кораблі: на перший сів сам, на другий посадив свою наречену з бабусею та її дочкою, й обидва кораблі помчали під усіма вітрилами в море.
Вийшли вони в чисте море. Принц, щоб бачити Кров-і-Сніг, стояв на кормі свого корабля і гукав:
— Кров-і-Сніг, дивись, щоб тебе не продуло морським вітром!
А дівчинка, що була ще маленька, не зрозуміла та й питає в бабусі:
— Що принц каже? А бабуся на те:
— Щоб ти скинула золоту корону і віддала мені.
От дівчинка і віддала їй корону. Трохи перегодя принц знову гукає:
— Кров-і-Сніг, дивись, щоб ти не захворіла через морський вітер.
А дівчинка, знову не зрозуміла та й питає в бабусі:
— Що принц сказав?
— Щоб ти скинула срібну сукню і віддала мені.
От дівчинка і віддала їй срібну сукню.
Принц усе стояв на кормі корабля і, стежачи за її іграми, знову гукав:
— Кров-і-Сніг, гляди, щоб морський вітер не зашкодив тобі.
А дівчинка й цього разу не зрозуміла та й питає в бабусі:
— Що принц каже? А бабуся:
— Щоб ти кинулась у воду.
— Ну як він так каже, то кинь мене.
Бабуся схопила її й кинула у воду.
А на свою дочку наділа золоту корону та срібну сукню і, коли принц зійшов на берег, підвела її до нього і сказала, що вона — Кров-і-Сніг. І принц відрекомендував її батькові й матері як наречену.
А тепер повернемось до дівчинки. Після того, як вона впала в море, її проковтнув кит.
Опинившись у череві кита, дівчинка заплакала. Від гри на вітрі на палубі вона вся розпатлалася, тому й попросила кита:
— Ките, китоньку, Відпусти на дві п'яді ланцюжка, Адже я розпатлана така.
А кит на те:
— Не відпущу, а то ще втечеш.
— Ні, не втечу.
Відпустив кит на дві п'яді ланцюжка.
От вона попливла і пливла, аж поки дісталась берега. А там сидить собака, і в зубах у нього кусень хліба та бараняче реберце. Собака віддав усе це дівчинці, вона подякувала і стала гладити його. Аж це кит сіпнув за ланцюг, і довелося дівчинці вернутись у середину китового черева.
А наступного ранку вона знову просить:
— Ките, китоньку, Відпусти на чотири п'яді ланцюжка, Адже я розпатлана така.
Відпустив кит на чотири п'яді ланцюжка.
Дівчинка знову на берег і знову зустрічає того самого собаку. Дістала від нього кусень хліба та бараняче реберце, щиро подякувала і погладила собаку. Аж це кит сіпнув за ланцюг, і їй знову довелося вернутися у його черево.
А третього дня дівчинка знову:
— Ките, китоньку, Відпусти на шість п'ядей ланцюжка, Адже я розпатлана така.
— Я не хочу, бо ти втечеш.
— Не втечу, обіцяю тобі.
Відпустив кит на шість п'ядей ланцюжка. Дівчинка знов на берег. А там собака з куснем хліба і баранячим реберцем у зубах. А треба сказати, що цей собака належав королевичу, і з кожним днем він худнув і худнув, і королевич сказав своїм слугам:
— Що ж це ви не годуєте мого собаки? А слуги на те:
— Та він щодня дістає кусень хліба й бараняче реберце. Дивіться,— і слуги дали собаці кусень хліба та бараняче реберце.
Собака схопив той хліб та реберце і побіг просто до берега. А принц і слуги — слідом. От побачили вони, що собака зупинився біля дівчинки, прив'язаної до ланцюга. А коли захотіли підійти ближче, ланцюг потягнув дівчинку в чисте море, і вона пропала в хвилях.
Тоді принц каже:
— Завтра підстережемо її на березі, а тільки вона з'явиться, сокирою обрубаємо ланцюг.
От наступного ранку дівчинка й каже китові:
— Ките, китоньку, Відпусти на вісім п'ядей ланцюжка, Адже я розпатлана така.
— Не відпущу, бо ти втечеш.
— Не втечу.
Відпустив кит на вісім п'ядей ланцюга. Дівчинка одразу на берег, і тільки туди ступила, принц і його слуги схопили її, а потім — кресь! кресь! — сокирою перетнули ланцюг. Побачив це кит, кинувся в море і так лютував, що ударами хвоста порозбивав усі зустрічні кораблі.
Принц дивиться на дівчинку — нібито знайома.
Питає, хто вона, а та:
— Кров-і-Сніг.
— А хто ж друга?
Розповіла тоді дівчинка про все, що з нею сталося. Розгніваний принц поквапився в палац — і до баби. Та й призналася в підміні. Принц прогнав її та дочку, а сам одружився із Кров-і-Сніг, яка заслужила своє щастя.
СПІВУЧА ЛИПКА Лужицька народна казка
Жили собі чоловік і жінка, і була в них донечка. Та не дійшла вона ще й літ, як померла мати.
Прийшла якось дівчинка до своєї хрещеної, а та їй і каже: нехай, мовляв, твій батько зо мною одружиться.
— Я тебе дуже любитиму, щовечора буду тобі ніжки мити молоком!
От батько і взяв її за жінку. Першого вечора вона й справді помила своїй пасербиці ніжки молоком, а другого вже ні. На тому воно й стало.
З часом з'явилося у дівчинки чотири сестрички. Перша мала одне око, друга — двоє, третя — троє, а четверта — четверо.
Пасербиця робила в матері всю хатню роботу, ще й худобу пасла. Жене, бувало, пасти, то мачуха дасть їй окраєць черствого хліба й шматочок сухого сиру та й годі. Та все одно виросла з неї така гарна дівка, свіжа та рум'яна — куди там тим сестрам!
Мачуха спокою не мала — все хотіла довідатись, чого це її пасербиця така гарна.
От послала вона свою дочку Одноочку пасти з пасербицею худобу. Пригнали вони на луки, Одноочка й каже сестрі:
— Заплети мене!
Заплітає дівка сестрі коси та все примовляє стиха:
— Засни, очко, засни!
Одноочка й заснула. Тут прийшла ряба корова й дала дівчині з одного рога пити, а з другого — їсти.
Пригнали дівчата ввечері худобу, мачуха й питає в Одноочки:
— Що бачила? Але та не бачила нічого. Другого дня мусила гнати з дівчиною худобу Двоочка.
Пригнали на луки, Двоочка й загадує:
— Заплети мене!
Плете дівчина їй коси, а сама все стиха:
— Засни, очко, засни, друге!
Знов прийшла ряба корова й дала дівчині з одного рога пити, а з другого — їсти.
Як стало смеркатись, дівчина сказала:
— Уставай, сестричко, женімо додому! Вдома питається мачуха Двоочки:
— Що бачила? Але й ця не бачила нічого. На ранок жене вже Триочка з дівчиною корів пасти.
Пригнали на луки, Триочка звеліла:
— Сядь, сестричко, та розчеши мені коси!
Сіла дівка та й приказує:
— Засни, очко, засни, друге, засніть, усі троє!
От знову прийшла ряба корова й дала дівчині з одного рога пити, а з другого — їсти. Надвечір будить дівчина сестру:
— Вставай, сестричко, час гнати додому!
Вдома питається мачуха в Триочки:
— Що бачила?
Але й Триочка нічого не бачила. Погнала з дівчиною пасти вже Чотириочка.
Пригнали на луки, вона й каже:
— Сідай, сестрице, розчеши мене! Дівчина сіла біля неї та стихенька:
— Засни, очко, засни, друге, засніть, усі троє!
А за четверте й забула.
Тут прийшла ряба корова й дала дівчині з одного рога пити, а з другого — їсти.
Троє очей міцно спали, зате четверте не спало й усе бачило.
— Вставай, сестричко, женімо додому! Вдома питає мати у Чотириочки:
— Що бачила? Та й розказує:
— Коли троє моїх очей заснули, прийшла ряба корова і дала сестрі з одного рога пити, а з другого — їсти.
Мачуха страх як розгнівалася. Почала вона годувати рябу корову на заріз.
Пасербиці довелось тепер сидіти вдома, їсти їй давали черствий хліб та сухий сир. Дуже журилася дівчина. Щодня ходила вона до своєї рябої корови й плакала.
Одного дня корова каже:
— Сьогодні мене заріжуть. Попроси в мачухи мої нутрощі і вичисть. Там ти знайдеш кісточку. Закопай її в садку під своїм вікном.
З кісточки виросте липка зі скляними листочками, а під нею весело озиватиметься песик.
Дівчина зробила все, як загадала їй ряба корова. На ранок дивиться — аж під вікном стоїть липка зі скляними листочками та бринить-співає. Під нею весело озивається песик, а коло неї з джерельця біжить вода. Біжить із джерельця в криничку, а в тій криничці дівчина мусила щодня прати білизну. Прала й прала, аж з рук у неї кров ішла.
Якось їхав повз той садок і криничку пишний пан. Побачив він дівчину, й так вона йому сподобалася, що він захотів узять її собі за жінку. Та мачуха й слухати про те не хотіла. Через тиждень пан приїхав знову і знову сказав віддати йому дівчину. Цим разом мачуха погодилася, але наказала своїм дочкам:
— Візьміть ланцюга й добре прикуйте липку!
Дівчина перевдяглась, сіла в карету й поїхала з пишним паном. Аж тут липка зірвалася з ланцюга й собі вскочила до карети, а песик весело задзявкав і побіг слідком.
Через рік у молодої пані знайшовся синок. Дізналася про це мачуха й пішла її одвідати. А йдучи додому, сказала, що прийде знову. Другого дня вона справді прийшла й привела свою дочку Двоочку.
— Чи ти здорова чи слаба, дитино? — спиталася вона в молодої пані.
— Здорова, нівроку.
— То визирни у вікно, поглянь, як весело грають рибки в ставку!
Молода пані вихилилася з вікна, а люта мачуха й зіпхнула її у ставок. Вона пірнула і випливла качкою та й стала плавати ставком. Мачуха ж загадала Двоочці лягти в ліжко, а сама пішла додому.
Приїхав молодий пан додому та й питає цю ніби свою дружину:
— Чого це ти так змарніла? Може, нездужаєш?
— Ох, нездужаю,— одказує Двоочка.
Стало йому її шкода.
Опівночі влетіла крізь вікно в кімнату качка, обернулась на молоду пані і, плачучи, заходилася купати свого синка.
Скупала й сповила, поклала в колиску, поцілувала й тяжко зажурилася:
— Моя липка не бринить, мій песик мовчить, а мій любий синочок ридма плаче. Дві ніченьки я ще приходитиму сюди, та й більше ніколи!
Промовила це смутна мати і знов полинула качкою на ставок.
На другу ніч знов прилетіла, обернулась на молоду матір, зробила купіль і викупала свого синка. А тоді сповила й укрила, поцілувала та й зажурилася:
— Моя липка не бринить, мій песик мовчить, а мій любий синочок ридма плаче.
Одненьку нічку прийду сюди, та й більше вже ніколи.
І знов випурхнула качкою на став. А молодий пан сидів, сховавшись під завісою, і все те бачив.
На третю ніч вона знов прилетіла, скупала синочка, сповила і гірко заплакала, примовляючи:
— Моя липка не бринить, мій песик мовчить, а мій любий синочок ридма плаче!
Тепер я вже ніколи сюди не вернуся!
Аж тут вискочив її чоловік, що й цієї ночі заховався під завісою, схопив дружину, перш ніж вона обернулася на качку. Давай тоді вона його просити, та так жалібно:
— Пусти мене, серденько, пусти, поки не пізно!
— Не пущу! — скрикнув чоловік.
— Як розрубаєш одним ударом меча мій пояс,— сказала тоді дружина,— то залишуся з тобою.
Витяг молодий пан свого меча й розрубав її пояс. І враз стала перед ним молода його дружина, така гарна, як і була, й розказала йому, яке лихо заподіяла їй мачуха.
На ранок звелів молодий пан привести мачуху й вбити її. Невдовзі вона й померла в ганьбі та неславі.
З того часу мала липка знову забриніла, песик весело задзявкав, а синок радісно всміхався.
БРЕМЕНСЬКІ МУЗИКАНТИ Німецька народна казка
Один чоловік мав осла, який багато років покірно возив йому лантухи до млина. Та під старість сили покинули осла, і він став нездатний до роботи. Тоді господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати. Зрозумів осел, що лихим вітром віє, втік від господаря та й подався до Бремена. Там думав він стати вуличним музикою. От пройшов він трохи і бачить — лежить при дорозі пес-гончак, висолопив язика і насилу дихає, наче після важкої гонитви.
Осел його й питає:
— Агов, Хапку, чого ти так важко сопеш?
— Ох,— відповів пес,— старий я став, що не день, то більш занепадаю на силі, на полювання ходити вже не можу, от мій хазяїн надумав мене вбити. А я втік од нього. Але як же мені тепер на хліб собі заробити?
— Знаєш що,— сказав осел,— я йду до Бремена, хочу там стати музикою. Гайда зі мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютні, а ти битимеш у барабан.
Пес радісно погодився, і вони пішли разом. Недовго вони йшли, коли дивляться — сидить при дорозі кіт, і такий сумний, неначе три дні не їв нічого.
— Ось і кіт-воркіт! — гукнув осел.— Гей, старий воркоте, що з тобою приключилося, чого насупився, наче середа на п'ятницю?
— А чого ж мені веселому бути? — відповів кіт.— Постарів я, зуби затупились, уже радніший би на лежанці погрітися, ніж ганятися за мишами, от хазяйка, бач, і надумала мене втопити. Я ледве втік од неї. І що мені робити? От коли б хто дав добру пораду.
— Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні концерти, от і станеш вуличним музикантом.
Котові це сподобалося, і вони пішли далі втрьох. Ось ідуть троє втікачів повз одну оселю, а там на воротях сидить півень і кукурікає, аж луна розлягається.
— Чого розкукурікався, наче тебе ріжуть? — запитав осел.— Що там таке сталося в тебе?
— Та це я кукурікаю на гарну годину,— відказав півень,— бо завтра неділя, завітають гості, і наша господиня звеліла куховарці відрубати мені ввечері голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я і горлаю, поки ще можу.
— Слухай, гребенястий,— мовив осел,— ходімо з нами в Бремен. Все-таки краще, ніж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як підеш із нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.
Півневі сподобалась рада, і вони вже учотирьох рушили далі.
Але Бремен був далеко, за один день не дійти. Надвечір вони добулися до великого лісу і вирішили там переночувати. Осел і пес лягли під великим деревом, кіт заліз на гілля, а півень вилетів на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечніше.
Але перш ніж заснути, він пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світельце. Він гукнув до своїх товаришів, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно світло.
— То чого ж ми тут сидимо? — сказав осел.— Ходімо туди, бо притулок під деревом зовсім нікудишній.
Пес додав, що на вечерю не завадило б кілька маслаків та трохи м'яса в них, і друзі вирушили в дорогу, туди, де блимало світло. Що ближче вони підходили, то все яснішало, більшало світло, аж нарешті опинилися біля розбійницького дому — це тут так яскраво світилося.
Осел, як найбільший серед них, підійшов до вікна і заглянув у дім.
— Ну, сірий, що там видно? — запитав півень.
— Ого, що я бачу! — відповів осел.— Стіл накритий білою скатертиною, на столі предобрі наїдки й напої, а навколо сидять розбійники і п'ють-їдять собі.
— От би й нам так! — сказав півень.
— Добре було б, що й казати! — погодився осел.
І почали вони радитись, як їм звідтіля розбійників прогнати. Думали і нарешті придумали: осел передніми ногами стане на підвіконня, пес вискочить на осла, кіт на пса, а півень злетить котові на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: осел ревів, пес гавкав, кіт нявчав, півень кукурікав. Потім усі як гукнуть крізь вікно в кімнату, аж шибки забрязчали.
Від цього ґвалту перелякані розбійники посхоплювалися з-за столу, бо думали, що то якась мара, і, до краю перелякані, дременули в ліс.
А наше товариство посідало собі за стіл і почало напихатися так, ніби хотіло наїстись на цілий місяць.
Коли ті четверо музикантів наїлись, напились, то погасили світло і полягали спати, кому де зручніше. Осел ліг на купі гною, пес за дверима, кіт на припічку біля теплого попелу, а півень на сідалі. А що в дорозі всі добре натомилися, то скоро міцно поснули.
Десь після півночі розбійники побачили здалеку, що світло в домі погасло і все начебто затихло, то отаман і каже:
— Та чого ми полякалися?
І послав одного глянути, що там у домі робиться.
Той пішов і роздивився, що біля хати все тихо, зайшов на кухню засвітити світло, побачив, як у темряві світяться котові очі, і подумав, що то дві жарини. Тоді взяв сірника і хотів запалити та й тицьнув коту в око. Але кіт таких жартів не любив. Він стрибнув розбійнику просто в обличчя, засичав, почав дряпатись.
Розбійник страшенно злякався, кинувся навтікача, а за дверима пес схопився й угородив йому зуби в ногу. Розбійник надвір, а тут осел як хвицне його. А від галасу прокинувся й півень на сідалі та як крикне: "Кукуріку!" Тікає розбійник щодуху, прибігає до отамана та й каже:
— Ох, пане отаман, там таке робиться! В хаті сидить страшнюча відьма! Як засичала на мене, як учепилася довгими пазурами — всю пику подряпала, а в дверях чоловік з ножем як штрикне мене в ногу! А надворі якесь чорне чудовисько як уперіщить мене довбнею! А вгорі сидить, мабуть, суддя, бо кричить: "Розбишаку сюди!" То я ледве вирвався.
Відтоді розбійники боялись і близько підійти до свого дому.
А наші четверо музикантів так уподобали те місце, що не захотіли більш нікуди йти.
ВОВК І СЕМЕРО КОЗЕНЯТ Німецька народна казка
Була собі на світі стара коза. Мала вона семеро маленьких козенят і любила їх так, як тільки може любити рідна мати. От якось надумала вона піти в ліс травички нарвати, діток нагодувати.
Покликала їх усіх та й каже:
— Дітоньки мої любі, я йду в ліс, а ви тут добре замкніться, вовка в хату не пускайте, бо як улізе, то всіх вас із кісточками поїсть. Цей душогубець ким завгодно прикинутись може, але ви його зразу впізнаєте: у нього товстий голос і чорні лапи.
Козенята загукали:
— Матусю, йди, не бійся за нас, ми будемо стерегтися!
Мемекнула стара і пішла собі спокійно до лісу.
А незабаром хтось постукав у двері до козенят та й гукнув:
— Гей, дітки, відчиніть, ваша матуся прийшла, вам гостинців принесла!
Але козенята почули товстий голос і здогадалися, що то вовк.
— Не відчинимо, не відчинимо,— закричали вони,— ти не наша матуся! В неї голос тоненький та солодкий, а в тебе товстий. Ти вовцюга-злодюга!
Вовк тоді пішов до крамаря, купив велику грудку крейди, з'їв її, і голос у нього став тонкий. Він вернувся, постукав у двері й гукнув:
— Відчиніть, дітоньки, ваша мати прийшла, вам гостинців принесла!
Але ж вовк поклав на підвіконня свої чорні лапи. Козенята як глянули, то й закричали:
— Не відчинемо! У нашої матусі ноги біленькі, гарненькі, а в тебе чорні, вовцюга-злодюга!
Вовк тоді подався до пекаря та й каже:
— Я поранив собі лапу, помаж її тістом. А коли пекар помазав йому лапу тістом, він побіг до мельника й попросив:
— Посип мені лапу борошном. Мельник здогадався, що вовк хоче когось піддурити, і сказав: "Ні". Але вовк ревнув:
— Як не посиплеш, то я тебе з'їм!
Злякався мельник і посипав йому лапу борошном.
І ось прийшов злодюга втрете до дверей, постукав та й каже:
— Відчиніть, дітки, ваша матуся прийшла, гостинчиків з лісу принесла.
— Покажи нам перше свої ноги, щоб ми знали, чи ти справді наша матуся.
Вовк поклав на вікно білу лапу, козенята повірили, що то справді прийшла матуся, та й відімкнули двері. Але то була не матуся, а вовк.
Козенятка перелякались та й ну ховатися!
Одне стрибнуло під стіл, друге під ліжко, трете в грубку, четверте в кухню, п'яте в шафу, шосте під умивальник, а сьоме сховалось у великому годиннику, що висів на стіні. Але вовк познаходив їх і недовго з ними панькався: роззявив пащеку та й поковтав усіх, одного по одному. Пощастило тільки найменшому, що сховалося в годиннику: його вовк не знайшов.
Напхавши своє голодне чорево, вовк посунув надвір, на зелений моріжок, розлігся в холодочку під дубом та й заснув.
Незабаром прийшла стара коза з лісу.
Ох, що ж вона побачила! Хатні двері розчинені навстіж. Стіл, ослони, стільці поперекидані, від умивальника самі черепки на долівці, а ковдри та подушки постягано з ліжка. Шукала вона своїх діток, шукала, та ніде не знайшла. Почала кликати кожного на ім'я, та ніхто не обізвався. Нарешті, коли вона покликала найменшеньке, воно відгукнулось тоненьким голоском:
— Матусю, я осьде, в годиннику.
Коза дістала його звідтіля, і тоді козенятко розповіло все, що сталося: як прийшов вовк і поїв його братиків та сестричок. Можете уявити, як плакала кізонька за своїми бідними дітками! Наплакалася вона, а тоді вийшла зажурена з хати, і найменше козенятко за нею.
Підходить вона до дуба, а там у холодочку лежить вовцюга-злодюга і хропе, аж листя вгорі шумить. Обдивилась його коза з усіх боків і бачить: у роздутому вовчому череві щось ворушиться, товчеться.
— Ой леле! — скрикнула вона.— Та невже ще живі мої бідні дітки, що їх вовк поковтав на вечерю?
І послала козенятко до хати по ножиці, голку та нитки. А тоді заходилася пороти вовчиськові черево. Тільки-но прорізала дірку, як одне козенятко вистромило голівку, а як стала пороти далі, так і повискакували одне по одному всі шестеро, і всі живісінькі, здоровісінькі, без подряпинки, бо вовчисько з великої жадоби ковтав їх цілими. Ото було радощів! Козенята стрибали, лащилися до матері. Але стара сказала їм:
— Підіть швиденько назбирайте камінців. Поки лихий вовчисько спить, ми накладемо йому каміння в черево.
Побігли семеро козеняток, нанесли каміння, напхали вовчиськові повнісіньке черево, а стара коза швиденько зашила його, та так спритно, що вовк нічого й не почув, навіть і не ворухнувся.
А коли вовк нарешті виспався і встав на рівні ноги, то від каміння в животі йому дуже захотілося пити, і він пішов шукати криницю, щоб напитись води. Та щойно він рушив з місця, як каміння у череві загуркотіло. Тоді вовк і скрикнув:
— Це якого ще начиння Я в живіт собі напхав? Торохтить, немов каміння, А козляток я ж ковтав!
Коли ж вовк підійшов до криниці і нахилився напитись, важке каміння потягло його вниз, він шубовснув у воду та й утопився. Побачили це семеро козенят, збіглися до криниці та й ну стрибати, витанцьовувати. Танцюють з матір'ю навколо криниці та вигукують:
— Вовк утопився, вовк утопився!
ЗОЛОТА ГУСКА Німецька народна казка
В одного чоловіка було три сини — два розумні, а третього прозвали дурником, зневажали його, висміювали і кривдили при всякій нагоді.
От якось старший син пішов у ліс нарубати дров. На дорогу мати дала йому смачного пирога і пляшку вина, щоб він там не був голодний і мав чим запити. У лісі він здибав малого сивого чоловічка, що чемно привітався й сказав:
— Дай мені шматок пирога, що в торбі у тебе, і ковток того вина, бо я дуже хочу їсти й пити.
Але розумний син відповів:
— Аякже, дай тобі пирога й вина, то й самому нічого не залишиться. Йди собі своєю дорогою!
І сам пішов далі.
Ось почав він рубати дерево, та й рубонув якось невдало, сокира вирвалась, ударила по руці, і він мусив вертатися додому перев'язувати рану. І все це наробив йому невеличкий сивий чоловічок.
Тоді пішов другий, середульший, у ліс, і мати дала йому, як і старшому, смачного пирога та пляшку вина. І цьому зустрівся маленький сивий чоловічок, попросив у нього шматок пирога та ковток вина. Але й цей відповів дуже розумно:
— Як кожному давати, то й самому нічого буде їсти. Йди своєю дорогою.
І пішов собі далі.
Кара не минула й цього: не встиг він рубнути кілька разів, як поранив собі ногу, та ще й так що його довелося нести додому.
Тоді сказав дурний:
— Тату, дозволь мені піти нарубати дров. Батько відповів:
— Коли твої брати наробили собі лиха, то що вже казати про тебе? Краще сиди вдома.
Але дурний доти прохав, поки батько сказав:
— Та йди вже. Як скалічишся, то, може, порозумнішаєш.
На дорогу мати дала йому коржа, на воді замішаного і в попелі спеченого, і пляшку скислого пива.
Прийшовши до лісу, він також здибав старого сивого чоловічка, що привітався з ним і сказав:
— Дай мені шматочок твого коржа та ковток твого пива, бо я дуже хочу їсти й пити. Дурний відповів:
— Але ж у мене корж на воді замішаний, у попелі печений, а пиво кисле. Якщо тобі до смаку, то сядьмо поснідаймо.
Вони сіли, і коли дурник вийняв сніданок, то побачив, що в руках у нього прегарний смачний пиріг, а замість кислого пива — добре вино.
А як поснідали, чоловічок сказав:
— За те, що ти маєш добре серце і ділишся останнім, я дарую тобі щастя. Он там, бачиш, стоїть старе дерево. Зрубай його, і в корінні щось знайдеш.
І попрощався.
Дурний зрубав дерево, а коли воно впало, бачить: сидить між корінням гуска, і все пір'я на ній зі щирого золота. Він дістав гуску, взяв із собою й пішов до заїзду переночувати.
А в хазяїна заїзду було три доньки. Вони побачили гуску і дуже зацікавились, що це за дивина — гуска з золотим пір'ям, і їм захотілося дістати хоч одну таку пір'їну.
Старша подумала: "Я таки прихитрюся й вискубну одну золоту пір'їну",— і коли дурник вийшов кудись, схопила гуску за крило, але пальці й рука раптом міцно прилипли до гуски, і дівчина ніяк не могла відірвати їх.
Незабаром прийшла й друга з такою самою думкою — вискубнути одну золоту пір'їну.
Та ледве доторкнулася вона до сестри, як і сама наче прикипіла до неї. Нарешті прийшла й третя з таким самим наміром. Тоді дві старші закричали:
— Не підходь, не підходь!
Але менша не зрозуміла, чому їй не можна підходити, і подумала: "Коли вони скубуть гуску, то чому я не можу?" — підбігла, торкнулася їх, та так і прилипла.
І мусили вони ночувати біля гуски.
Другого дня взяв дурник гуску й пішов собі, а про трьох дівчат, що чимчикували позаду, йому й байдуже. Так і бігли всі три за хлопцем — куди він, туди й вони.
Вийшли вони в поле, а назустріч піп. Побачивши ту вервечку, він закричав:
— Як вам не сором, негідниці, бігти полем за молодим парубком? Чи це личить дівчатам?
А тоді схопив найменшу за руку й хотів одірвати, та щойно торкнувся до неї, як сам міцно прилип і мусив четвертим чимчикувати за ними.
Незабаром зустріли вони паламаря. Той побачив панотця, що чимчикував за трьома дівчатами, мало не наступаючи їм на п'яти, і здивовано скрикнув:
— Гей, панотче! А куди це ви так квапитеся? Не забувайте, що сьогодні ми маємо хрестити дитину.
Підбіг до нього й схопив за рукав, але й сам міцно прилип до цієї вервечки.
Ось так чвалаючи вп'ятьох по полю, спіткали вони двох селян, що з мотиками йшли додому. Піп гукнув до них, щоб вони звільнили його й паламаря від цієї халепи, та, ледве торкнувшись паламаря, селяни також міцно прилипли. Тепер їх стало вже семеро.
Ось приходять вони всі до одного міста. Король, що правив там, мав одну доньку, і вона була така сумна, що ніхто не міг її насмішити. Король оголосив по всій країні, що той, хто насмішить королівну, стане її чоловіком.
Почувши таке, дурник прийшов зі своєю гускою та сімома, що до неї прилипли, до
королівської доньки. Як побачила королівна тих сімох, що дріботіли одне за одним, то так зареготала, що й упину їй не було.
Тоді дурник забажав, щоб його одружили з королівною. Але королю не сподобався такий зять, і він удався до різних викрутів.
По-перше, загадав він, хай дурник знайде такого чоловіка, що зміг би випити повний льох вина.
Дурник згадав сивого чоловічка — чи не допоможе той йому? І пішов у ліс, на те місце, де колись зрубав дерево. Аж бачить — сидить там чоловік і тяжко журиться.
От дурник і питає, чого він так зажурився.
— Я хочу пити і ніяк не можу вгамувати спраги. Холодної води терпіти не можу; правда я випив бочку вина, та це для мене все одно, що крапля на гарячий камінь.
— Тоді я тобі поможу,— сказав дурник,— ходи лиш зі мною і вгамуєш свою спрагу.
І повів його в королівський льох.
Чоловік одразу приступив до найбільшої бочки і дудлив, поки в боці закололо, а відпочивши, почав знову пити, і ще сонце було на небі, як він спорожнив усі бочки.
Дурник знову зажадав, щоб віддали йому наречену, та король розгнівався, що якийсь голодранець, кого всі за дурника мають, зазіхає на його доньку, і поставив нову умову: він повинен знайти чоловіка, який міг би з'їсти гору хліба.
Дурник, не довго думаючи, пішов одразу в ліс, знов на те саме місце. Глянув — а там сидить чоловік, туго стягує ремінним поясом живіт і, скривившись, як середа на п'ятницю, каже:
— Я щойно з'їв цілу піч хліба, але хіба це поможе такому голодному, як я? Мій шлунок порожнісінький, і я мушу туго підперізуватися, щоб не здохнути з голоду.
Дурник дуже зрадів і сказав йому:
— Ану збирайся та ходімо зі мною, то наїсися досхочу.
І привів його на королівський двір, куди позвозили борошно з усієї держави і напекли хліба цілу гору. Та чоловік із лісу як почав наминати, то ще сонце не зайшло, а гора хліба зникла.
Дурник утретє зажадав, щоб йому віддали його наречену, але король ще раз захотів викрутитись і сказав йому, щоб збудував корабель, який би міг іти і морем, і суходолом.
Дурник подався просто в ліс. Там сидів старий сивий чоловічок, з яким він колись поділився своїм коржем. Старий сказав йому:
— Я за тебе їв і пив, я тобі дам і корабля. Я все для тебе зроблю, бо ти був до мене добрий.
І дав йому корабля, що міг рухатися по воді й по сухому. Як побачив це король, то довше не міг затримувати доньку. Справили весілля, а після смерті короля дурник успадкував королівство і довго-довго жив щасливо зі своєю дружиною.
КІТ У ЧОБОТЯХ Німецька народна казка
В одного мельника було три сини, а в господарстві був млин, ослик і кіт. Сини мололи, ослик возив зерно та борошно, а кіт, звісно, ловив миші.
Коли мельник помер, сини поховали його і почали спадщину ділити.
Старший узяв собі млин, середущий — осла, а молодшому дістався кіт.
Зажурився молодший та й каже сам до себе:
— Ох, дісталось мені найгірше: старший брат буде молоти, середущий їздитиме на ослику. А що я, бідний, робитиму зі своїм котом? Хіба пошию з його шкурки пару рукавиць, більш нічого.
— А послухай-но мене,— озвався кіт: він зрозумів усе, що сказав хлопець.— Навіщо тобі мене вбивати? Щоб пошити пару поганих рукавиць із моєї шкурки? Справ мені краще чоботи, щоб я міг у них між люди вийти й себе показати, тоді я скоро тобі в пригоді стану.
Мельників син дуже здивувався, почувши, що кіт говорить, як людина. Але вони саме проходили повз шевцеву хату, отож хлопець викликав шевця надвір і сказав зняти з кота мірку на чоботи. А коли швець пошив чоботи, кіт узувся, взяв торбу, посипав на дно зерна, а зверху прив'язав шворку, щоб зашморгувати, закинув торбу на плечі й пішов на двох ногах, як людина, з двору.
А король тієї країни дуже любив смажених куріпок. Та ось біда: жодної куріпки не можна було спіймати. В лісі їх аж кишіло, та вони були такі полохливі, що жоден мисливець не міг і підступитися до них. Кіт знав це і надумав зробити хитріше.
Прийшовши в ліс, він розв'язав торбу з зерном, шворку протяг по траві за кущі, а сам причаївся і став ждати. Куріпки не забарилися, прилетіли, побачили зерно і одна по одній полізли в торбу ласувати. Коли їх там зібралося чимало, кіт смикнув за шворку і зашморгнув торбу.
Потім швидко побіг, поскручував куріпкам голови і, закинувши торбу на плечі, почимчикував прямо до королівського палацу.
Вартовий гукнув:
— Стій, куди йдеш?
— До короля,— сміливо відповів кіт.
— Ти що, здурів? Кіт — до короля?
— Та хай іде,— втрутився другий,— адже наш король часто нудьгує. Може, кіт його розважить, як потреться об ноги та повуркоче.
Увійшов кіт до короля, уклонився низенько й сказав:
— Мій господар, граф,— він назвав якесь довге й знамените ім'я,— передає вашій величності найщиріший уклін і посилає вам ось цих куріпок — він їх щойно впіймав на сильце.
Король дивом здивувався, побачивши розкішних жирних куріпок, з радощів аж нестямився і наказав насипати котові в торбу стільки золота зі скарбниці, скільки той підніме.
— Віднесеш оце своєму панові і дуже, дуже подякуй йому за подарунок.
А бідний мельників син сидів дома біля вікна, сперши голову на руки, і думав, що ось він витратив останні свої гроші котові на чоботи, а яку користь матиме з того? Аж раптом входить кіт, скидав торбу з плечей, розв'язує її і висипає золото перед хлопцем.
— Ось тобі дещиця за чоботи. Король вітає тебе й передає щиру подяку.
Молодий мельниченко дуже зрадів з такого багатства, хоч і не втямив до ладу, звідкіль воно взялося.
Тоді кіт скинув чоботи і розповів йому все. А насамкінець сказав:
— Тепер у тебе грошей досить, але це ще не край. Завтра я знову взую чоботи, і ти станеш іще багатший. А ще я сказав королю, що ти вельможний граф.
Другого дня кіт, гарненько взувшись, знову пішов на полювання і приніс королю багату здобич. Так він ходив день у день і щодня приносив додому золото.
Король так полюбив кота, що дозволив йому приходити й виходити, коли його воля, і гуляти по всьому палацу, де захоче.
Одного разу сидів кіт на кухні в палаці й грівся біля вогню, коли входить королівський візничий і лається на всі заставки:
— А щоб воно запалося, сто кіп лиха і королю, і королівні. Хотів піти до корчми трохи випити, в карти згуляти, а тут на тобі, їдь з ними на озеро.
Почув це кіт, вискочив із кухні й щодуху помчав додому, до свого господаря.
Прибіг та й каже:
— Коли хочеш стати графом і бути багатим, то гайда зі мною на озеро, будеш там купатися.
Мельників син не знав, що на це й сказати, проте подався за котом до озера, роздягся і стрибнув у воду. А кіт узяв його одежу, заніс у кущі й сховав. Щойно він упорався з цим, аж їде король. А кіт як почне лементувати, та так голосно:
— Ох, найласкавіший королю! Мій пан купався тутечки в озері, а якийсь злодюга вкрав його одіж, що лежала на бережку. А тепер вельможний граф не може вилізти з води, бо голий, і як довго там пробуде, то застудиться і помре.
Почувши це, король звелів зупинитися й послав слугу назад до палацу, щоб привіз котресь із королівських убрань.
Гаданий граф зодягся в розкішні шати, і король запросив його сісти в карету, бо дуже полюбив його, думаючи, що то він посилав йому куріпок. Королівна не перечила, бо граф був молодий, гарний і дуже їй сподобався.
А тим часом кіт уже побіг далеко вперед.
Прибігає до великої сіножаті, а там сто косарів траву косять.
— Гей, люди, а чиї це луки? — питає кіт.
— А це великого чарівника.
— То слухайте мене: ось їхатиме король, і коли він запитає, чиї це луки, скажете, що графові. А як не скажете, то будете побиті на смерть.
І побіг далі. Прибігає до однієї ниви, такої великої, що й оком не оглянути. А на тій ниві двісті женців жнуть жито.
— Гей, люди, а чиє це жито?
— Чарівникове.
— Ну то слухайте: ось їде за мною король, то коли він запитає, чиє це жито, кажіть — графове. А як цього не зробите, то будете всі побиті на смерть.
Нарешті прибіг кіт до великого лісу, де триста дроворубів стинали величезні дуби на дрова.
— Гей, люди, а чий це ліс?
— Та чарівника.
— Ну то слухайте: ось зараз їхатиме король, і якщо він запитає, чий це ліс, кажіть, що графів. Якщо не скажете, то будете побиті на смерть.
І побіг далі.
А всі люди дивилися йому вслід перелякано, бо кіт був у чоботях і ходив, як людина.
Незабаром прибіг він до палацу, де жив чарівник, сміливо ввійшов і став перед ним. Чарівник зневажливо зиркнув на кота й запитав, чого йому треба. Кіт
низенько вклонився і мовив:
— Довелося мені чути, що ти можеш перекинутись у всякого звіра, в якого лишень захочеш : у вовка, лиса чи собаку. Цьому я можу повірити. Але мені не віриться, що ти можеш обернутися на велику тварину, от хоч на слона.
— Це для мене дрібниця,— відказав чарівник і вмить обернувся в слона.
— Оце-то так! А на лева?
— І це для мене ніщо,— мовив чарівник і став перед котом у подобі лева.
Кіт удав, ніби злякався, і скрикнув:
— Це ж неймовірне, нечуване діло! Такого мені й не снилося! Але ще неймовірніш було б, якби ти перекинувся в якусь маленьку тваринку, ну, скажімо, в мишку. Ти, звісно, могутніший за всіх чарівників у світі, але таке, мабуть, і тобі не до снаги.
Чарівник аж розімлів від таких лестощів.
— Авжеж, любий котику, я можу й це,— приязно сказав він і перекинувся в мишку та й почав бігати по кімнаті. А кіт за мишкою, хапнув її з одного стрибка і вмить з'їв.
А тим часом король із графом та принцесою їхали собі неквапом далі й приїхали до великої луки.
— А чиє це сіно? — запитав король.
— Графове,— гукнули косарі, як навчив кіт.
— Гарний клапоть землі маєш, графе,— сказав король.
Потім приїхали до великої ниви.
— Гей, люди, а чиє це жито? — запитав король.
— Графове,— гукнули всі женці.
— О, графе, то й це ж неабиякий шмат земельки.
А тоді приїхали до лісу.
— Гей, люди, а чиї це дрова?
— Графські,— відповіли дроворуби. Король здивувався ще дужче і сказав:
— Та ви багатий чоловік, графе. Я й не знав, що в моєму королівстві є такі розкішні ліси.
Нарешті приїхали вони до палацу.
Кіт уже стояв на сходах, і тільки-но карета зупинилась унизу, прискочив, відчинив дверцята і мовив:
— Ваша величність, прошу вступити до палацу мого господаря — графа. Його така честь зробить щасливим на все життя.
Король вийшов з карети і не міг надивуватися розкішним палацом,