Не дивлячись на всю хамелеонщину Ю. Косача, за ним водиться і щось інше. Він — автор цілого ряду літературних писань, які, без сумніву, знайдуть місце в історії літератури нашої... За сто років його біограф буде писати про його теперішні походеньки з поблажливою посмішкою, як це пишеться тепер про такі справи Байрона чи Бальзака.Улас Самчук
Вітчизняна культура ХХ століття багата на особистості, чий життєвий і творчий шлях викликав і досі викликає неоднозначні, нерідко полярні думки як звичайних поціновувачів, так і професійних критиків та істориків мистецтва. Яскравим прикладом саме такої — зітканої з протиріч, непослідовної аж до крайнощів і водночас різнобічно обдарованої — творчої індивідуальності бачиться сьогодні постать письменника, перекладача, літературознавця, публіциста, культуролога й художника Юрія Косача.Останнього митця (хронологічно — у четвертому поколінні) славетного роду Драгоманових-Косачів, сина молодшого брата Лесі Українки Миколи — Юрія Косача за неоднозначністю і загадковістю біографії та суперечливістю творчої й наукової спадщини можна поставити в один ряд хіба що з такими відомими сучасниками (і, до слова, добрими своїми знайомими), як Віктор Петров (Домонтович) та Ігор Костецький. [Юрій КОСАЧ. 1942 рік]
В одному з публічних виступів у Ю. Косача вихопились такі слова: "Не помилюсь, мабуть, коли скажу, що моє життя могло б і може стати сюжетом для роману". Своєрідною зав’язкою такого біографічного тексту можна вважати дату народження його героя. І вже тут маємо першу несподіванку. Чи не в усіх біографічних довідках про Ю. Косача місцем його народження вказують м. Київ, дата — 5 (іноді 22) грудня 1909 року. Однак метрична книга парафії села Колодяжного засвідчує дещо інше, а саме, що Юрій (Георгій) Косач народився 5 грудня 1908 року у вказаному селі. Цю інформацію підтверджують й інші документи Волинського державного архіву.
Очевидно, сам письменник знав дату і місце свого народження, та все ж пізніше послідовно оприлюднював украй протилежні варіанти. Непростою видається можливість знайти єдине слушне пояснення такої позиції. Ймовірно, що на початок 1930-х років, коли за "антидержавну діяльність" Ю. Косач постав перед польським судом, видавалося безпечніше мати свідоцтво про народження на так званих східних теренах Речі Посполитої, аніж у радянському Києві. (Підсудного звинувачували у приналежності до як націоналістичних, так і комуністичних рухів.) Наприкінці 1940-х років, щоб із розформованих таборів Ді-Пі, власне з Мюнхена, де знаходився Косач, швидше виїхати до Америки, теж було вигідніше відмежуватися від СРСР. Натомість у 1950-х, коли почалося налагодження радянською владою контактів зі "своїми" емігрантами, у тому числі й з Ю. Косачем, визнання батьківщиною Києва (як і загалом не Західної України) могло видатися зацікавленим службам прийнятнішим за непевну "підпольську" Волинь.
Отже, Юрій Косач, якщо вірити архівним документам, — єдиний митець із роду Драгоманових-Косачів, який народився у "волинських Атенах" — славетному Колодяжному. Дитинство малого Юрія було загалом щасливим і безтурботним, багато в чому схожим на дитячі роки усіх Косачів. Неповторна поліська природа, своєрідність волинського села — це те середовище, в якому виростав майбутній письменник. Десятирічним хлопчиною він їде на навчання до Львівської академічної гімназії. У місцевому юнацькому часописі "Молоде життя" під іменем розвідника Першого пластунського куреня Орлине Перо Юрко Косач і дебютує в літературі. Але справжній початок його активної громадської та мистецької діяльності припадає на студентські роки — час навчання на юридичному факультеті Варшавського університету.
Опинившись у Варшаві, юнак швидко зближується із прогресивною українською молоддю міста. Уже 1927 року здобуває членство в культурно-освітньому товаристві "Основа" й стає секретарем студентської "Партії українських державних націоналістів". Керуючись державотворчою концепцією, цього ж року він розробив "План розбудови національного руху на Волині", суспільно-політичне становище якої добре знав.
Активна діяльність національних сил не могла не викликати занепокоєння в окупаційної влади. Адже концепція "санації" (суспільно-політичного, морального оздоровлення держави), проголошена в перші роки правління Юзефа Пілсудського, зовсім не передбачала широкої культурної, економічної чи будь-якої іншої автономії для українців. І хоча на Волині спочатку було застосовано тактику невеликих поступок і загравання, ця своєрідна "українізація", зрештою, як і в УРСР, закінчилася гострою реакцією. Функцію "оздоровлення" непокірної інтелігенції було покладено на політичну поліцію — сумнозвісну "дефензиву" (своєрідний аналог радянського НКВС). Наприкінці 1920-х років у поле її зору потрапляє і група волинських юнаків на чолі з Ю. Косачем.
Діяльність молодих волинян, що мала просвітницький характер, принаймні на першому активно реалізовуваному етапі, владою була кваліфікована як злочин. Таку різку реакцію карного апарату зумовили політичні чинники — насамперед посилення з початку 1930-х років антипольських настроїв і виступів на окупованих теренах. Сумнозвісна "пацифікація" (умиротворення) непокірних селян швидко переростає в кампанію упокорення й інших невдоволених державою верств західноукраїнського суспільства. Під хвилю репресій потрапив і Ю. Косач, який саме восени повернувся до Варшави, де 12 лютого 1931 року й був заарештований. Йому інкримінували звичні для тодішнього "правосуддя" злочини — антидержавна діяльність, що полягала у створенні й забезпеченні функціонування національних культосвітніх товариств, а головне — належність до УВО (Української військової організації). Наступних вісім з половиною місяців Ю. Косача утримуватимуть у варшавській в’язниці, аж поки після настійних клопотань рідних не відпустять під грошову заставу. Після виходу із в’язниці він повертається на Волинь. Але невдовзі слідство отримало (очевидно, від донощика) інформацію про нібито очікувану зі Львова зброю для терористичних акцій. Як наслідок — в Ковелі і Колодяжному проведено арешти. 4 лютого 1932 року Ю. Косач удруге опинився за ґратами, цього разу — луцької тюрми. Лише наприкінці червня слідчий передав матеріали в міську прокуратуру. Прокурор Казимир Скорупський за два тижні склав обвинувачувальний акт проти Ю. Косача, М. Онишкевича, П. Вітрика та інших (загалом восьмеро осіб).
За кілька місяців, після нової бюрократичної тяганини, 4 листопада 1932 року почалося засідання Луцького окружного суду. Прокурор К. Скорупський виступив із звинуваченням, в основній частині якого стверджувалась належність підсудних до УВО і підготовка ними збройного повстання на Волині з метою вивести цей край зі складу Речі Посполитої. Як і решта підозрюваних, Косач винним себе не визнав, наголошуючи натомість на суто мирному, просвітницькому характері своєї праці. Оскільки "мілітарні" пункти складу злочину довести не вдалося, прокурор зосередився на іншій статті звинувачення, переконуючи суд, що "Юрій Косач, організував у Ковелі нелегальне "Культурне товариство", яке мало на меті вивчати українську історію та літературу", але основне (приховане) завдання було — "виховувати українську молодь в дусі незалежності". Докладно розглянувши всі обставини, 5 листопада суд оголосив вирок. За переліком кількох статей польського процесуального кодексу Ю. Косач отримав рік ув’язнення. Але зважаючи на те, що він уже відсидів майже півтора роки, половину терміну було зараховано як перебування під слідством, ще шість місяців підпадало під амністію. Отже, підсудного звільнили відразу після завершення процесу. Проте це рішення луцького "правосуддя" виявилося неостаточним. Адже невдовзі справу було передано до Люблінського апеляційного суду, який у середині квітня 1933 року затвердив новий вирок. Ю. Косач отримав чотири роки ув’язнення, решта юнаків — від півтора до двох років; до того ж, усі на п’ятирічний термін зазнали поразки в правах. Не чекаючи чергового арешту, Косач швидко залишив Ковель і вже на початку травня нелегально перетнув чехословацький кордон. Травнем 1933 року і датується початок його емігрантського шляху, що, з невеликими перервами, триватиме вже до кінця життя.
Свідченням серйозного входження Ю. Косача в національний літературний процес стала співпраця (у 1928—1929 роках) із "Літературно-науковим вісником" ("ЛНВ"). У тогочасному художньо-інтелектуальному дискурсі поновлене 1922 року Дмитром Донцовим видання було одним із найавторитетніших. Проте ідеологічна (націоналістична) спрямованість часопису, із року в рік послідовно обстоювана безкомпромісним редактором, нерідко спонукала авторів до припинення співпраці або паралельного пошуку інших можливостей для роботи. Таку можливість Ю. Косач знайде у ще одному львівському журналі, але уже прорадянської орієнтації "Нові шляхи" (редактор А. Крушельницький). Пізніше свій несподіваний перехід (у межах одного року) від націоналістичного до прорадянського друкованого органу Ю. Косач пояснюватиме "виключно літературним характером" співпраці з "Новими шляхами", без будь-якого "політичного наставляння". Швидку й доволі безболісну ідеологічну переорієнтацію Косача певною мірою зумовлювала й своєрідність самого культурного простору Західної України кінця 1920-х — початку 1930-х років. За спостереженнями істориків тієї складної доби, тогочасне інтелектуально-політичне життя визначали дві протилежні концепції: націоналізм і постійно підтримуваний із СРСР "інтернаціоналізм" (відповідно до місцевих умов, пом’якшений більшовизм). Попри кардинальні розбіжності, ці дві ідеологічні доктрини мали й тотожні принципи, що були прийнятними насамперед для молоді — культ боротьби, надлюдини, самопожертви за високі ідеали тощо. Чимало спільного в них було й у методах та цілях просвітницької, агітаційної роботи з населенням, а особливо в поглядах на роль і призначення мистецтва.
Але запропоновані письменником "Новим шляхам" художні твори все ж не були виразною апологією комуністичної (інтернаціоналістичної) доктрини, як, зрештою, і не демонстрували зневаги до націоналістичних ідеалів.