Французьку хай з перервами, але продовжувала вивчати вже на курсах у Французькому інституті. Саме завдяки французькій отримала свою першу роботу — пропозицію перекласти цикл науково-популярних передач для дітей "Як це робиться". А далі пішло — фільми, сценарії, книжки. Тому, коли минулого року я отримувала премію Г. Сковороди за найкращий переклад із французької мови, ледве не заплакала з відчуття неймовірної вдячності Богу, творчій силі за те, що повірила в себе, перекладала без диплома, робила те, що любила. Для мене ця відзнака свідчить не так про мої успіхи в галузі перекладу, як про любов до своєї справи. Стоячи біля велетенського панорамного вікна з дипломом у руці й роздивляючись Київ із печер-ських пагорбів, я шкодувала лише про те, що пані Гону давно померла і не може розділити зі мною мою радість.
На початку 2006 р. раптово і трагічно померла моя мама. Мені на той час виповнилося двадцять три роки. Лише через рік, коли на запрошення родички поїхала на конференцію до Риги, почала щось відчувати. Власне, саме зі спогадів про цю поїздку до середньовічного міста зі старовинними будинками, міста, вулиці якого вимощені чорною гладенькою бруківкою, з почуття екзистенцій-ної самотності й страху смерті, які поїдали мене зсередини, писалася моя дебютна повість "Місто Тіней", що вийшла через десять років після відвідин Риги.
Рига, якої я доти ніколи не бачила, тим не менше змалечку була для мене особливим, казковим, фантастичним простором. Батьки їздили у весільну подорож до Прибалтики, багато часу провели в Ризі. Мама завжди згадувала це місто, бо почувалася там щасливою. У родині зосталося багато світлин з тих часів, блідих, не надто якісних, але на кожній з них вона залишилася такою, якою я її майже не пам'ятала — щасливою. Тож, коли я потрапила до Риги після маминої смерті, це місто багато в чому було для мене про маму. З моєї тодішньої подорожі скопійовано сцену в "Місті Тіней", коли Марта бачить у натовпі жінку, яку не бачить ніхто, крім неї, і на мить вірить, що це її мати. Звісно, багато що видозмінено так, аби обслуговувати потреби сюжету, але є в цій книжці й велика частина мене самої.
Під час написання повісті мене страшенно цікавила і досі цікавить тема персональної відповідальності за те, що відбувається довкола. Тому надзвичайно цікаво слухати відгуки, у яких мами закидають мені, що дівчинка, мовляв, усе бере на себе, без попереднього плану йде рятувати місто, не покликавши на допомогу дорослих, не розрахувавши власних сил, а також про те, що майстри у місті — це поганий приклад безвідповідальних дорослих. Насправді це смішно, бо такі критики, самі того не усвідомлюючи, розуміють абсурдність ситуації: мала дитина вчить дорослих відповідальності за долю їхнього міста. Скажіть, невже в реальності інакше? Чи ж не була Революція гідності про те саме? Сімнадцятирічні, двадцятирічні йшли з дерев'яними щитами проти куль. Чи не навчили вони нас, дорослих, обачних і дуже обережних людей тому, що зміни неможливі без жертви? Я не можу забути і викинути з голови, що доки я живу, прокидаюся щоранку, п'ю каву в кав'ярень-ках, тисячі хлопців і дівчат, набагато молодших від мене, лежать у землі, на цвинтарі, бо вони обрали не власну безпеку, а зміни в країні, зміни довкола них. Вони, як і Марта, зрозуміли просту істину — в них є тільки власне життя і лише їм вирішувати, як ним розпоряджатися. Вони обрали небезпеку, а не чекати, доки розважливі дорослі, мудрі старці розродяться рішенням, що здебільшого крутитиметься навколо максими: "Терпи, аби не стало гірше". Я розумію матерів, які хочуть навчити своїх дітей довіряти дорослим, звертатися до них по допомогу. На жаль, це в багатьох випадках небезпечна ілюзія — чекати, що хтось старший, мудріший, могутніший (тато, мама, Бог) вирішить за тебе твої проблеми. Адже дорослі не всесильні й ніколи не залишаться з тобою назавжди, навіть якщо прагнутимуть цього. Тож ті, хто хоче завдяки моїм книжкам створити у своєї дитини ілюзію безпеки, навряд чи досягнуть мети. Я ніколи не піду проти того, про що свідчить мій власний досвід, який, звісно, є суб'єктивним, але, на жаль, лише певною мірою. А свідчить мій досвід про таке: всі помиляються, все швидкоплинне, тому живи, слухай своє серце, не дай страху поглинути тебе. Адже я знаю, якими є люди, що все життя живуть зі страхом у душі. Я бачила на власному прикладі, на прикладі мого батька, матері, бабусі, як страх спотворює людей, отруює їхню радість і не дає розвиватися особистості, плюндрує, вбиває талант, жагу творчості. Я відчуваю тиху радість від того, що хай не я, але принаймні мої герої від цього страху будуть вільні.