І ти взяв мову як зброю, бо більше тобі діватись нікуди.Кіборги. Серпень
Розповідати про себе мені надзвичайно важко. Людина я доволі замкнена, і так загалом було завжди. Мій психотип укорінений глибоко в родині і пов'язаний зі стратегією виживання, що в'їлася у кров багатьох поколінь людей, покалічених радянським режимом. "Не висовуйся, а то гірше буде", — цих слів мені ніхто не говорив, але вони витали у повітрі. Лише в останні роки, коли я дозволила своєму потягу до письма нарешті з мене "вирватися", коли дозволила собі показатися з ним на людях, стало трохи простіше писати і спілкуватися.
Моє дитинство і юність минули в Києві, на Оболоні, у "лежачому хмарочосі" — холоднючій багатоповерхівці, що наче вітровий заслон розтягнулася вздовж Оболонської набережної. "Моє Михайлівське", — так пестливо називала нашу вулицю мама, коли з вишгородських висот падала на дніпровські затоки хуртовина. Тривалий час я вважала, що потягом до письма завдячую винятково матері — закоханій у літературу жінці, яка все життя пропрацювала викладачем російської мови та літератури у київських ВНЗ та школах. Мати писала вірші, після її смерті ми з братом навіть видали власним коштом невеличку збірочку її поезій, за змістом дуже родинних і дуже "київських", повних снігу, вогнів вечірнього міста, бузку та сонця.
Мені було непросто наважитися писати ще й тому, що для матері письменник був кимось таким, хто мав дуже високий статус, такий собі міні-бог. Вона повсякчас оточувала себе цими богами, занурювалася в біографії письменників, спогади про них, і в певному сенсі, як я зараз розумію, й сама займалася "життєтворчістю" в цілком декадентському розумінні цього слова. Навіть у злиденні 1990-ті, коли бракувало практично всього, а щоб сходити до магазину треба було нарізати собі купонів з велетенських друкованих аркушів, якими платили зарплатню, мати примудрялася запрошувати цікавих гостей (від рефлексотерапевтів та екстрасенсів до внучатої племінниці Лесі Українки або онуки Михайла Дра-гоманова) і влаштовувати чаювання на манер турге-нівських героїв. Вона щосили намагалася відтворити довкола себе атмосферу "дворянського гнізда", створити власний світ за "кремовими шторами" і в певному сенсі досягла успіху. Я зростала, мов у вежі зі слонової кістки, була майже відмінницею, вчилася музики, подорожувала світом разом з героями Жуля Верна. Однак улітку все змінювалося. Влітку я тікала з вежі і перетворювалася на розбишакуватого Тома Сойєра чи хороброго мушкетера, або й безтурботного річкового мешканця з перетинками між пальцями ніг і рук, а світ довкола оболонських заток та набережної був моєю країною, відмежованою від міста, куди треба урочисто вдягатися, коли їдеш гуляти чи у справах.
З літніми днями для мене асоціюється й родина мого батька, закоханого у природу чоловіка, який пройшов буремний професійний шлях від радянського інженера в інституті ядерної фізики до київського "грача", а там і маклера з продажу нерухомості, аби зрештою з'ясувалося, що насправді він продовжує сімейний фах. Загалом долі моїх родичів по батьківській лінії дуже неординарні, але родина глибоко приховувала скелети в родинній шафі. Тож минуло чимало часу, доки я дізналася про ці таємниці. Десь до вісімнадцяти років мені здавалося, що у родині батька все дуже просто: дідусь помер за рік до мого народження, тому спогадів про нього в мене не було, а бабуся все життя пропрацювала лаборанткою на кафедрі фізики у Київському авіаційному університеті. Я любила бувати у неї в Боярці, снідати в кухні з полицями до стелі, де пахло меркаптаном та сухариками, читати в кімнаті зі старим елегантним креденсом, потай тягати звідти рафінад. А ще — сад, що був центром життя батькової родини. Троянди різних сортів, лимонник, клематис, яблуні, нарешті королева саду — велетенська груша. Однак були й речі, зовсім мені незрозумілі. Наприклад, бабуся попри те, що у всіх життєвих ситуаціях зазвичай керувалася здоровим глуздом, зненацька могла заборонити розмовляти на кухні, бо там є витяжка до сусідів. Лише згодом, коли я спочатку з маминою допомогою, а потім і сама почала цікавитися історією батькової родини, зрозуміла, звідки в моє життя вривається отой крижаний протяг смертельного жаху, який і я, і мій брат вповні відчули під час Майдану: страху, що за тобою прийдуть. Це відчуття нагадувало стан, коли ти начебто зазираєш по той бік дзеркала, відчуваючи, що звідти, з темряви забуття, дивиться на тебе прадід Іван Марченко, юрист, розстріляний червоними біля Карлівки у дворі власного маєтку, а поряд усміхається чотовий УСС, аспірант Михайла Грушевського і зв'язковий ЗУНР у Києві, секретар Конара, історик та письменник Семен Ткачівський, бабусин батько, якого двічі заарештовували за так званий український буржуазний націоналізм. Цей довго замовчуваний факт неабияк мене збентежив, він і досі змінює мене внутрішньо. У 2016 р. ми з татом подали офіційний запит щодо справи Семена Ткачівського, побували й в Івано-Франківському архіві, де чоловік із кам'яним обличчям поклав перед нами на стіл другу справу мого прадіда, заведену в листопаді 1952 р. Уперше його було засуджено ще 1936 р., тоді Семен Ткачівський відбув дев'ять років таборів. Найперша сторінка — анкета. У графі "сімейний стан" жирним, упевненим у власній правоті і безкарності почерком слідчого вписано два імені — моєї прабабусі й бабусі, а навпроти — відповідь в'язня: "Місцезнаходження не знає". Я вдивлялася в ці слова посеред холодного читального залу і зрозуміла, що плачу із вдячності і невимовного болю, бо це найпромовистіші слова з усіх, що прадід міг би мені сказати крізь усі ці довгі роки. "Живи", — промовляє до мене фраза "місцезнаходження не знає". Живіть, забудьте про мене...
Так у мене і з'явилася ще одна рідна людина, для якої письмо було професією. Проте сама я, хоч би скільки бралася за писання, нічого не могла закінчити. Єдине, що справді допомогло, коли з'явився і почав набирати обрисів задум книжки "Місто Тіней", це моє рішення змінити мову. Я почала писати українською. Було це не так уже й складно, бо, як і більшість моїх однолітків, я від народження зростала в білінгвальному середовищі. Родина моєї матері була цілковито російськомовною, родина батька — українськомовною. Однак училася я російською. За бажанням матері, міняла школу, щойно її переводили на українську мову викладання. Таким робом поміняла чотири школи. У цьому, на мою думку, був і позитив — тепер я легко адаптуюся до нового оточення, вмію знаходити друзів у різних середовищах.
Та попри все моя російськомовна творчість на початковому етапі нагадувала мені "лілею Срібного віку" — речення туманні, багатослівні. Коли почала писати українською, відчула неабияке полегшення, бо моя українська — це весела, стрімка червона мальва, що аж буяє здоров'ям. З нею мені легко.
Найтепліші мої шкільні спогади пов'язані, зокрема, з учителями української мови та літератури. Я й досі із вдячністю пригадую, як Світлана Антонівна Мотрічук, що викладала українську в 5-9-му класах, зітхнувши, поставила мені за твір 5/4, незважаючи на жахливу пунктуацію. При цьому вона сказала: "Ти, Марченко, певно, колись станеш письменницею, але тобі повсякчас буде потрібен хтось, хто вичитував би твої твори". Ці слова мене окрилили. Та я й припустити не могла, що колись наважуся стати письменницею. А щодо вичитки, то мій най-уважніший коректор завжди зі мною. Це — мій чоловік, тож проблему пунктуації розв'язано.
Другою вчителькою української літератури, яку я із вдячністю пам'ятатиму завжди, була Ко-люх Галина Василівна. її стиль викладання повністю відповідав прізвищу — вколотися об її слова було легко, але попри це саме Галина Василівна першою допомогла мені подивитися на українську літературу не як на місце "скороботи й печалі", а пізнати найкращі її зразки — прозу Хвильового й імпресіонізм Коцюбинського. З нами, всуціль російськомовними школярами, що вчилися в російській школі, вона віталася: "Шануймося, бо ми того варті", дуже чуттєво читала напам'ять вірші Тичини і Сосюри. Завдяки їй я прочитала перший український роман, який викликав мій щирий захват, — "Перехресні стежки". Одне слово: це була перша закохана в українську літературу людина, яку я зустріла у своєму житті. Вона викладала цей предмет не тому, що "так склалося", або "вступила, куди вступила". Галина Василівна вірила в те, про що говорила, і любила те, що робила.
Щодо писання... Перші спроби з'явилися, коли мені виповнилося дванадцять років. Попри всю книжність нашої родини це був мій секрет, як і масова література, і любовні романи, які я читала потайки від мами. Саме серед них мені трапилася перша книжка з серії романів про Анжеліку Енн та Сержа Голонів. Я була настільки обурена несправедливою долею Жоффрея де Пейрака, що вирішила написати власну історію про його порятунок. Далі цей намір трансформувався у фантастичну історію про те, як мій герой — обдарований хлопчик з майбутнього — завдяки машині часу переніс Жоффрея у вимір, де людям з минулого давали можливість розкрити свої таланти, які з певних причин не оцінили їхні сучасники. Нині іспанці зняли цілий серіал з такою фабулою. Однак тоді я вважала свої фантазії несерйозними і страшенно їх соромилася. Шкода. Не варто було. Це один із життєвих уроків, який я вважаю дуже важливим. Життя постійно підкидає мені ситуації, коли я стою перед вибором: довіряти собі чи думці суспільства. І коли після довгих вагань та метушні все ж обираю перший варіант і слухаю голос свого серця, життя чи то світобудова мене щедро винагороджують. Тоді трапляються дива.
Так сталося, наприклад, із французькою мовою. Через того ж таки Жоффрея де Пейрака, про якого писала роман, мені закортіло вивчати французьку, хотілося навчитися розмовляти тією ж мовою, що й мій герой. Батьки знайшли мені чудову репетиторку — Емілію-Одетт Гону, доньку француженки, яка закохалася в радянського офіцера, що розповів їй казку про чудову країну рівності, де все безкоштовно і кожен отримує за потребами. Дівчина поїхала з ним до СРСР, залишивши свою доньку від першого шлюбу Емілію на виховання монашкам. У шістнадцять років, закінчивши навчання, попри вмовляння родичів Емілія захотіла побачитися з матір'ю і більше ніколи не повернулася до Франції — залізна завіса за нею опустилася.
Я вивчала французьку старанно, завжди гостро відчуваючи власну недосконалість, мріяла навіть вступити до університету Шевченка на французьку філологію, але там так прозоро натякали на великий конкурс і хабарі, що я зрештою пішла туди, куди мене запрошували за співбесідою — на факультет російської мови й літератури.