Модест Пилипович Левицький – лікар за фахом, письменник, композитор, педагог, відомий діяч культури. Народився 25 липня 1866 року в селі Вихілівці Проскурівського повіту на Поділлі (тепер Ярмолинецький район Хмельницької області) в сім’ї поміщика. Освіту М. П. Левицький здобував у Кам’янець-Подільській гімназії та Київському університеті. Навчався на історико – філологічному та медичному факультетах. Після закінчення університету чотири роки (1893-1897рр.) працював повітовим лікарем у Ковелі. Тут він знайомиться з родиною Косачів, відвідує Колодяжне, лікує і консультує Лесю Українку.
Спілкуючись із родиною Косачів, іншими діячами української культури, майбутній письменник набирався духовних сил, міцнів у переконаннях, робив перші літературні спроби. 1896 року на сторінках одного з тогочасних журналів з’являється його перша стаття "Про сільську медицину". З того часу твори М. Левицького друкувалися у місячнику "Нова Громада"; газетах "Громадська Думка", "Рада"; журналах "Світло"; виходили окремими книжками – "Оповідання"( 1907р.), "Забув. Щастя Пейсаха Лейдермана"( 1908р.), "В суді"(1918р.).
Модест Пилипович написав також низку лікарських порадників, склав українську "Граматику для самонавчання" (1918р.). Разом із дружиною Зінаїдою – письменницею, авторкою історичної повісті "При битій дорозі" – М. Левицький перекладав із російської, польської, французької літератури. Він добре володів латинською, грецькою, єврейською мовами.
Наприкінці 1900 року М.Левицького переводять до Земської лікарні в селі Будаївці неподалік від станції Боярки під Києвом. Під час російсько – японської війни Модест Пилипович був директором фельдшерської школи і керівником дитячого притулку для покинутих дітей, працював лікарем південно-західних залізниць, зокрема в амбулаторії міста Радивилова на Волині (нині Рівненська область). М. Левицький активно займався літературною та громадською роботою.
19 січня 1919 року родина Левицьких вирушила з Києва до Афін. У Греції Модест Пилипович зазнав непоправної втрати – смерті дружини.
1927 року Модест Пилипович повертається на Україну, зокрема на Волинь. У Луцьку він працює лікарем і викладачем у гімназії. Лікуючи інших М. Левицький не дбав про власне здоров’я, не помічав, як слабне його серце. 16 червня 1932 року не стало цієї благородної людини.
Похований на православному цвинтарі у м. Луцьку (нині сквер на пр. Волі). Сучасник Олени Пчілки, Лесі Українки, Івана Франка та інших корифеїв української літератури М. Левицький був свідком народження і становлення новітнього українського письменства. Свої знання, результати власного досвіду він виклав у "Конспекті теорії письменства" (1923р.)
Життя і творчість Левицького Модеста Пилиповича (1866-1932) — українського письменника, лікаря, педагога, громадсько-культурного діяча значною мірою пов'язані з Волинню, з родиною Косачів, яка тривалий час мешкала в цьому краї, насамперед в Ковельському повіті. У землі Волині він знайшов свій вічний спочинок...
К.І.Левицький народився в с. Вихилівка Проскурівського повіту на Поділлі (нині Ярмолинецький район Хмельницької області) в сім'ї інспектора народних шкіл, що тоді працював у Кам'янці-Подільському. Закінчив гімназію, історико-філологічний та медичний факультети Київського університету, аби стати народним лікарем, допомагати знедоленим людям. У студентські роки (1892) добровільно брав участь у боротьбі з епідемію холери на Волинському Поліссі. Згодом побачене і пережите ним у ту пору відобразив у своєму оповіданні "Санітар", читаючи яке, бачиш страждання твоїх предків, усвідомлюєш, наскільки тоді, в умовах старого ладу, Поліщук був забитою, темною людиною.
Після закінчення університету (1893) п'ять літ працював лікарем у Ковелі, приятелював з родиною Косачів, відвідував їх Колодяжному, консультував і лікував Лесю Українку. Про гарні стосунки між ними свідчать листи поетеси. Вочевидь, під впливом Олени Пчілки та її дочки М. Левицький формувався як публіцист і письменник. Свій перший твір "Про сільську медицину" надрукував 1896 року. Працюючи лікарем у містечку Окна на Поділлі, куди змушений був виїхати через хворобу дружини, робить перші проби в царині художньої літератури українською мовою, зокрема пише водевіль-одноактівку "В клуні" ("Паничі"), оповідання "Дякова помста" та інші. За участю місцевої інтелігенції організовує український театр. У наступні роки (1901-1917) М. Левицький працював лікарем у Будаївці (неподалік від Боярки), в Києві — директор фельдшерської школи і керівником дитячого притулку, лікарем південно-західних залізниць, у Радилові на Волині (нині Рівненська область), потім — знову в Києві. Син Віктор до 1912 року навчався в Луцькій гімназії.
Починаючи з 1901 року художні твори М. Левицького постійно друкуються на сторінках періодичних видань під псевдонімами Виборний, Макогоненко, М. Пилипович, Дід Модест. Налагоджує тісні зв'язки з "громадівцями", займається поширенням українського друкованого слова, турбується про роботу книгарні НТШ, про діяльність громадської організації "Просвіта", її бібліотеки. В цій справі йому допомагають Леся Українка та її сестра Ольга. Брав активну участь у випуску українських газет, в діяльності товариства "Час", клубу "Родина", в розвитку видавничої справи, мережі бібліотек з книгами українською мовою. Разом з дружиною Зінаїдою займався перекладами художніх творів на українську мову з російської, французької, польської, єврейської та інших мов. За своє українство удостоївся ярликів "мазепинець", "ненадійний елемент".
Лікарська практика, перебування серед людей підказували зворушливі теми для його оповідань, новел, гуморесок, фейлетонів, драматичних творів, публіцистичних публікацій. Письменник у них зображував нужденне життя сільської та міської бідноти, дрібних службовців, акторів, поневіряння переселенців, трагедію рекрутчини, події російської революції 1905-1907 років, 1 світової війни, викривав бездушність і сваволю царських чиновників, шовінізм прихильників "Союзу руського народу", глибоко вболівав за знедолених трударів різних національностей.
Перша збірка його оповідань вийшла 1907 року. Вона одержала позитивну оцінку Олени Пілки, яка в рецензії, опублікованій в тижневику "Рідний край" (1907, №9), писала, що твори М. Левицького відзначаються "надзвичайною правдивістю малюнка", інтернаціоналізмом ("ніжне, чуле серце не одрізняє "своїх" від "чужих", — всі нещасливі перед ним рівні"), що його твори вражають "тихою правдою". Але та правда була тією "тихою водою", котра рвала "греблю" буржуазно-монархічного суспільства... Твори письменника позитивно оцінювали Іван Франко, академік Сергій Єфремов, історик Дмитро Дорошенко.
З оповідання "Ніобея" довідуємося про гірку долю бродячої трупи акторів, яка виступала в Ковелі та інших містечках Волині, про талановиту акторку Настю-Ніобею — "царицю без царства і матір без дітей", про хворобу та смерть її 6-річної доньки Наталі.
М. Левицький цікавився історією України, мотиви героїчного і трагічного минулого зустрічаємо в його художніх творах. Влітку 1911 року разом з вченими Д.Дорошенком та І.Зілинським, сином Віктором подорожував містами і селами Західної Волині, відвідав Берестечко, Козацькі могили та інші пам'ятні місця. Писав роман з часів Андрія Боголюбського. В оповіданні "За Коліївщини" (1907) відобразив окремі епізоди гайдамацького руху на Смілянщині.
З 1917 року М. Левицький — учасник заходів Української Народної Республіки, займався лікарською і культурно-освітньою справою в Києві, працював у Міністерстві шляхів директором культурно-освітнього департаменту, здійснював українізацію в навчальних закладах та книжково-газетних кіосках. З 1919 року він у складі дипломатичної місії УНР у Греції (Афіни), згодом очолив її, з 1921 року — в Австрії, у Тарново, Закопаному (Польща), був міністром здоров'я закордонного уряду УНР. З 1922 до 1927 року працював у Подєбрадах (Чехія) викладачем Української господарської академії, одночасно був директором і викладачем української гімназії. Дбав про розвиток української мови, кількаразово перевидавалася його "Граматика для самонавчання".
З 1927 до 1932 року М. Левицький разом із сім'єю сина мешкав у Луцьку, працював лікарем і вчителем української мови української гімназії, займався громадсько-культурною, просвітницькою роботою. Належав до членів Товариства імені Петра Могили. Був не тільки добрим музикою, а й композитором, про що свідчать Леся Українка та його учні-волиняни... 16 червня 1932 року на 66-ому році життя зупинилося серце цієї благородної людини, патріота України, який все своє життя словом і ділом боровся за незалежну, соборну Українську державу.
Долею цієї людини, українського інтелігента "високої проби" я зацікавився в кінці 80-х років минулого століття, збирав матеріали, публікував, виступав по радіо, брав участь у підготовці та проведенні вечорів, інших акцій, відвідав немало Модестових місць не тільки на Волині, а й на Поділлі, в Києві. Мріяв зняти про Модеста Левицького фільм, написав сценарій. На жаль це моє сподівання не збулося. Проте, сценарій, вочевидь, може згодом знадобитися...
В історії національного українського державотворення немало постатей синів та дочок України, що своїми буденними діями та життям були покликані стати прикладом мужності для наступних поколінь свідомих громадян, які прагнуть добра та достатку, миру та злагоди своїй Батьківщині. Саме до таких поступовців національного духу належить кваліфікований лікар, літератор, державний діяч світового рівня — Модест Левицький.
Народився громадянин і патріот 25 липня 1866 року у с. Вільхівці біля Проскурова (Хмельницького) на Поділлі в родині поміщика. Батько майбутнього письменника і державного діяча, Пилип Левицький, був людиною демократичних поглядів, приятелював з В. Антоновичем, Т. Рильським, іншими прогресивними діячами культури, прагнув дати дітям високу освіту і патріотичне виховання і досяг свого. Вже навчаючись у Кам'янець-Подільській гімназії Модест видав першу збірку оповідань українською мовою "Пан Мотика". Подальшу освіту продовжив на історико-філологічному факультеті Київського університеті.