Саме Куліш порушив заборону друкувати твори Шевченка-засланця і вмістив у "Граматці" частину "Давидових псалмів", опублікував поему "Наймичка" в "Записках о Южной Руси", а в альманасі "Хата" — десять поезій Шевченка. Пам'ятаймо його високу оцінку Шевченкової музи у славетному "Слові над гробом Шевченка", у якому він наголосив на загальнослов'янському значенні творчості поета і так заприсягався над його домовиною: "Ти говорив своїй непорочній музі:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли, — у нас нема
Зерна неправди за собою...
Великий і святий завіт! Будь же, Тарасе, певен, що ми його соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси. Коли ж не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам, так як ти, безтрепетно святую правду глаголити: то лучче ми мовчатимем, — і нехай одні твої великі речі говорять людям вовіки і віки чисту, немішану правду".
Не вистачило в Куліша снаги простувати слідом Шевченка — хаотичні політичні орієнтації, гординя, надмірне честолюбство, а то й заздрість до неосягненної таїни Шевченкового генія, який, за його ж словами, "в "Катерині"… піднявсь до Пушкіна яко художник, а 1846 року — і до Міцкевича яко поет всеслов'янський", не дали йому можливості ні дотриматися заповіту "безтрепетно святую правду глаголити", ні промовчати — щоб не тривожити пам'яті того, кого він спочатку прославляв як народного поета, а потім різко осуджував за радикальні революційні погляди, за "гайдамацтво". Як писав Іван Франко, не було в Куліша "тільки одного — Шевченкового генія, Шевченкового гарячого чуття".
Проте була в нього колосальна творча енергія, якась фанатична затятість у праці, і цей копіткий щоденний подвижницький труд на ниві української культури Куліш цінував в інших, всіляко стимулюючи тих, хто доблесно, збираючи колосок до колосочка, збагачував скарбівню рідного народу. А таких, на жаль, було мало. І чим ближче тулилась до трудівничих рук старість, тим частіше замислювався він над тим, хто підніме зронене його перо і продовжить його діла, "вагітні великими наслідками".
Великих надій на українську інтелігенцію Куліш не покладав. Ще в січні 1862 року у листі до Ганни фон Рентель він писав: "Кращого від українців в ідеї нема нічого, але в дійсності я не відчуваю до представників українізму особливої пошани. Небагато в нас людей гідних, решта — дурноляпи, можливо, більш шкідливі, ніж корисні для розповсюдження в суспільстві рятівної для майбутнього української ідеї".
Більше було балакунів, ревнителів української справи на словах, а не на ділі, ніж тих, хто ладен був покласти на свої плечі цю примусову від усвідомленого обов'язку справу. Ось чому П. Куліш, шукаючи молоді, здорові сили, звертав свій погляд на Галичину, де побачив активний духовний розвій. Він друкується у львівських журналах, листується з діячами культури, часто буває у Львові, живе там, бере участь в організації журналу "Правда", намагається примирити українську і польську інтелігенцію в ім'я культурно-освітнього і громадського співробітництва. Та цей, як називав його І. Франко, "духовний керманич "Правди", не зміг своєю "Крашанкою русинам і полякам..." втихомирити пристрасті та ідейні суперечності львівської інтелігенції, бо там пам'яталася його чиновницька місія у Варшаві, та й духовна атмосфера в Галичині була суперечливою.
Не викликала жодного ентузіазму й ідея відмежувати Україну від Польщі культурологічно — шляхом прокладення своєрідної духовної борозни у формі російської мови і культури між Польщею і Україною. Ця "глибока борозна" мала пролягти через душі і почуття українців на Холмщині, яких реформатор Куліш замірявся зрусифікувати.
А скільки часу і сил забрала в нього праця над "Историей воссоединения Руси"? Працював Куліш над нею тяжко, у великій надії переконати самодержавну гординю високопоставлених чиновників у тому, що, мовляв, єдиний порятунок для українського народу, який начебто руйнував століттями вибудовувану поляками культуру і здобув, врешті-решт, історичний смисл свого буття і перспективу культурного будівництва в ідеї російського централізму, полягає в вірнопідданому сповідуванні високої державницької святині — Єдиної Русі. Ця праця, в якій так непоштиво він висловився і про Шевченкову музу, остаточно відвернула його від української громади, — як Східної України, так і Галичини. Але як він цього розриву не бажав! Ще в 1861 році на сторінках "Основи" Куліш пояснював складність сприйняття його "Історії України од найдавніших часів", яку він пропонував тоді читачеві: "Піднявшись історію України написати, мушу я догодити землякам, котрі Україну свою кохають і шанують. Що ж, як не ту вони в мене старовину побачать, котору звикли в себе по книжках виображати? Звикли в нас на історію України крізь наше козацтво споглядати і круг козацтва все рідне дієписання обертати. Тим часом козацтво було тільки буйним цвітом, а іноді і колючим бодяком серед нашого дикого степу".
Куліш свідомо деідеалізував козаччину, він започаткував критичний погляд на історичне минуле України і, зрозуміло, цим замахнувся на стереотипні уявлення, які побутували серед тогочасної громади. Йому належить науковий пріоритет в опублікуванні багатьох писемних пам'яток української історії, зокрема, "Літопису Самовидця" та інших козацьких літописів. Саме він багато попрацював над виданням "Актов, относящихся къ истории Южной и Западной Россіи", а також порушив перед Археографічною комісією клопотання видати "Літопис Лукомського" і збірник актів періоду, який передував повстанню Хмельницького.
Що й казати, П. Куліш був одним із перших, хто доходив до першоджерел, хто відходив від ідеалізованих стереотипів сприйняття історичного минулого, хоча й сам, як відзначалося, не раз потрапляв у полон історичних схем і домінантних в польській історіографії концепцій. На жаль, об'єктивної, науково аргументованої оцінки радянськими істориками його наукових і науково-популярних праць у нас на сьогодні нема. Надто однозначно, категорично негативно (і то однією-двома фразами) оцінюються "Повесть об украинском народе" (опублікована в 1846 році на сторінках журналу "Звездочка"), "Повесть о Южной Руси" ("Народное чтение", 1859 — 1860), "Історія України од найдавніших часів", написана по-українськи, щоб довести правомірність викладання історичної науки рідною мовою. На увагу заслуговують наукова праця "Перший період козацтва до ворогування з ляхами" ("Правда", 1868), покладена в основу "Истории воссоединения Руси", тритомне видання "Отпадение Малороссии от Польши", в якому, до речі, Куліш і виніс однозначно категоричний присуд козацтву, піддав критиці діяльність Б. Хмельницького, вдався до полемічних випадів на адресу М. Драгоманова, і, як уже зазначалось, гострої оцінки музи Шевченка (хоча П. Куліш з часом і розкаювався в деяких своїх гріхах, зокрема, в бажанні догодити самодержавству в образливій для пам'яті Кобзаря формі суб'єктивних суджень, які він згодом назвав "плодом болезненной раздражительности"), проте це була чи не перша серйозна спроба розглянути історичне минуле України з позицій наукової об'єктивності, передусім з урахуванням соціально-економічних, релігійних факторів тощо.
Свого часу Віктор Петров так охарактеризував митця: "Куліш завжди був резонер, а тому іноді й прихильник педантичної абстрактності, він був те, що звуть — ідеолог, людина системи й розрахунків, людина формул і тез". Але ця оцінка надто категорична. Маргінальність Кулішевої особистості зумовлена тогочасною дійсністю, яка й спонукала його піднятися над цим суперечливим світом класових пристрастей, політичних орієнтацій, культурологічних спрямувань і прагнути загальнолюдських духовних цінностей. Тому так прихильно ставився він до досвіду світової літератури і культури, нерідко переносячи на український грунт принципи сюжетної побудови "Одіссеї" Гомера (романтична ідилія "Орися"), роману В. Скотта "Уеверлі, або Шістдесят років тому" (історичний роман "Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад"). Особливо виразно поетика історичного роману В. Скотта проглядається в соціально-історичному романі "Чорна рада". У цій "Хроніці 1663 року" П. Куліш відтворив відомі історичні події ("чорну раду"), які відбулися в Ніжині в 1663 році. Реальні герої і герої вигадані діють тут згідно з принципами романтизованої історичної легенди, де любовні пригоди переплітаються з описами суворих сторінок національної історії.
Визначальним сюжетним "полігоном" для характерологічного увиразнення героїв є дорога, в яку вирушає священик Шрам із сином Петром, прямуючи з Правобережної України на Лівобережну до гетьмана Сомка. На цій дорозі стрічаються їм люди різні за соціальним походженням і політичними поглядами, а молодого Шраменка чекають і щасливі пригоди. Кожен образ "Чорної ради" — від реальних: гетьмана Сомка, кошового Запорозької Січі Брюховецького, ніжинського полковника Васюти — до придуманих: кобзаря, курінного отамана Кирила Тура, старого запорожця Пугача, Петра та Лесі, несе з волі автора відповідне ідейно-концептуальне навантаження.
Куліш так увиразнив характери і так їх художньо типізував, що кожен із них репрезентує певну ідеологічну верству на Україні після визвольної війни і возз'єднання з Росією. Кого тут тільки нема! Поміщики і селяни, запорожці і городові козаки, козацька старшина і українська шляхта, кобзарі і міщани... Яких тільки політичних орієнтацій не дотримуються вони! Гетьман Сомко і колишній паволоцький полковник Шрам виступають за союз з Росією, за централізовану феодальну державу, старий запорожець Пугач — за демократичну козацьку республіку, ідеалом якої є для нього соціально справедлива Запорозька Січ... Змальовує Куліш і свій ідеал заможного хуторянського життя (поміщика Череваня), ідею абсолютної свободи, романтичного злету вільної людини на крилах сердечного захоплення і безоглядної готовності до самопожертви, втіленої в образі курінного отамана Кирила Тура. Натхненно прозвучали тут могутні акорди музи творця "Тараса Бульби", мотиви з народних переказів і легенд про козаків-характерників. Відтворена у романі широка, вільна стихія соціальних пристрастей кидає по грізних хвилях політичних амбіцій і міжусобиць корабель української державності, за кермо якого хапається і кошовий Запорозької Січі Брюховецький, і зорієнтований на польсько-шляхетську підтримку Тетеря, і дещо ідеалізований Кулішем гетьман Сомко.
У цьому катаклізмі соціальних суперечностей важко знайти тверду основу для національного замирення, взаєморозуміння та згоди.