Ні! В ній, як у фокусі, поєдналась і глибока трагедія осиротілої дитини, і високе громадянське почуття обов'язку, і щира любов до природи, і одвічна народна мудрість… Маленька лісничиха!
Олесь Васильович погладив дівчинку по кучерявих косах і, зворушений, ледве стримуючи сльози, пішов до машини, де його вже чекали супутники.
Працював він над повістю з великим піднесенням. Назвав її — "Лісничиха", тим першим словом, що спало йому на думку, коли побачив у лісі дівчинку. Це була повість не тільки про мужність нашого народу у війні, настільки про участь дітей у ній, про тяжку працю, що впала на їхні маленькі плечі в той час. Це була чудова поема про рідну природу, про любий серцю письменника віковічний лубенський ліс…
Тринадцятирічна Улянка Голуб зросла серед цієї чарівної краси, тому вона серцем сприймає пахощі, барви і звуки рідного лісу. Це розумна, вразлива дівчинка. Вона хоче збагнути усі таємниці природи, мріє стати "інженером лісового хазяйства". На місці вирубаних фашистськими окупантами вікових дубів дівчинка вирішує насадити молоді деревця і кожного дня, перед уроками, йде на ділянку і копає ямки.
Іще вирує війна. Десь на фронті і Улянчин батько. Вона весь час думає про нього, намагається навіть уявити, як він під холодним дощем чи в снігову заметіль лежить у глибокому окопі… Дівчинка не знає, що він уже помер у госпіталі від ран. Її дорослі друзі — лісничий Макар Макарович, учителька, дідусь Маврикій — довго приховують від неї правду. Макар Макарович бере її до себе додому, дбає про неї, як про рідну доньку.
Автор не змальовує переживань Улянки. Але ми їх відчуваємо в тривожному шумі верховіть, в ударах грому і клекоті грози, що промчала над лісом.
Улянка осиротіла, та в неї є добрі друзі, є мати-Вітчизна. Вони не залишать дівчинку в біді. Радянський народ потурбується про дітей-сиріт, чиї батьки загинули в боях із ворогом. І читач вірить, що Улянчина мрія — стати інженером лісового господарства — здійсниться. Читач переконаний, що Улянка продовжить справу своїх батьків — плекатиме і вирощуватиме ліси, стане гідною спадкоємницею трудових і ратних подвигів старшого покоління.
7
У творах Олеся Донченка діти вчаться і обов'язково займаються суспільно корисною працею. Праця — основа життя, — робить висновок молода людина, читаючи його твори. І це вірно. Адже праця і виховує, і навчає. Без творчої праці навіть здібна людина не досягне нічого путнього, а талант її захиріє, загине.
Посильним і цікавим заняттям для школярів письменник вважав передусім працю в шкільному або колгоспному саду. Досвідчений садівник, закоханий у цю справу, він всюди, де тільки міг, рятував за насадження садів та лісів на берегах річок, по горбах, по яругах.
У багатьох своїх творах автор наполегливо проводить цю думку. Присвячене цій темі і оповідання "Сад", що вражає колоритними образами і чистою, запашною, як повітря після грози, мовою.
Софія, молодий колгоспний садівник, задумала на сухих, лисих дніпровських кручах, "невдобах", як каже голова колгоспу Колодяжний, закласти великий сад. Колодяжний боїться ризикувати, відраджує Софію від даремної, на його думку, трати людських сил і засобів.
Та Софія не відступає, наполягав на своєму, і розпочинається наступ на природу. Найпершими помічниками Софії стають школярі. Вони копають ями, привозять перегній, садять щепи. Запалені ентузіазмом Софії та дітей, в роботу включаються колгоспники.
Софія —. мрійниця, романтик. Але вона не тільки мріє. Дівчина багато і наполегливо вчиться, працює і вірить у силу колективу. Секретар райкому Пелех підтримує її: "Треба вміти, мріяти. Це до біса хороша штука — мрія, коли знаєш, що треба воювати за неї і обов'язково перетворити в життя".
Переконуючи Колодяжного в реальності своєї мрії, дівчина знаходить вагомі і красиві слова. "Я вже все бачу наперед на десять років. Ви послухайте: над Дніпром величезний сад із мічурінських сортів. Ми примусимо ці горби зростити сотні яблунь і груш. І взагалі… треба літати. Хочеться зробити якусь велику-велику справу…"
Треба літати!
Краса Софійчиної душі в тому, що дівчина живе для людей, свій ентузіазм, юнацький запал, набуті в школі та на курсах знання вона віддає народові. Перевантажена роботою в колгоспі, знаходить Софія час, щоб навіть організувати курси садоводів у школі.
То дарма, що письменник не малює її портрета. Милуючись душевною красою дівчини, читач сам домислить його… Саме з таких, як Софія, виростають Герої Праці, знатні люди нашої країни.
Оповідання написане живою соковитою мовою. Письменник одним словом уміє дати героєві характеристику. Андрійко на питання Софії — як виростеш, ким будеш? — не замислюючись, відповідає: — Літатиму…
Очевидно, для нього це вже остаточно вирішене питання. В цій відповіді — весь Андрійко: розумний, наполегливий, далекоглядний романтик. Ми віримо, що так воно й буде. А побачивши, з яким захопленням працює хлопчина, віримо, що його заповітна мрія здійсниться.
Ще влучнішу характеристику буквально кількома словами дає письменник голові колгоспу Колодяжному. Це по-своєму добра і чесна людина. Але він працює по-старому, без вогню, без ініціативи, а відтак — без риску… Людина середнього чи, може, й старшого віку, Колодяжний звик до всіх звертатися фамільярно: дорогенький мій, дорогенька моя. Особливо часто вживає він це словечко, коли треба людині в чомусь відмовити. Цим слівцем він ніби присолоджує відмову.
Так він говорить на початку оповідання і з Софією. "Дорогенька моя, — аж скрикнув Колодяжний, — хто ж розумний сіятиме на вітер!.. Хоч які дощі, а на горбах усю вологу до останньої краплини випивають суховії. Чуєш, дорогенька? Горби!"
Там, де треба показати любов Софії до саду, автор знаходить влучні епітети, вживає зменшувальні, пестливі форми іменників тощо. "Софія видряпалась на горби. Крізь густу сітку дощу вона побачила стрункі ряди саджанців. Важкі краплини туго барабанили по зеленому, обмитому листі, і молоді буйні деревця весело пнулися вгору кучерявими верхівками, ловили дощ розпростертими ніжними гілочками".
Сюжет оповідання позбавлений зовнішньої ефектності, тут немає карколомних пригод, однак читається твір з захопленням. Автор зумів зацікавити читача внутрішнім розвитком подій — долею саду і долею молодого садовода… Від сторінки до сторінки напруження зростає і досягає кульмінації в сцені приїзду Софії з Києва додому. Щаслива розв'язка сповнює серця читачів гордістю за Софію, за радянських людей, які дружно будують нове життя.
8
Олесь Донченко не був учителем, але добре знав життя школи, дитячу психологію, важку працю педагогів. Він часто бував на уроках, приглядався до учнів, цікавився, як вони навчаються, працюють у гуртках, проводять свій вільний час, як дружать, про що мріють.
І як наслідок — з-під його пера з'явилася ціла низка оповідань, повістей та романів про школу. В них яскраво змальовано і життя дитячого колективу, і характери учнів, учителів, батьків.
В оповіданні "Початок дружби" ми зустрічаємося з п'ятикласником Мишком Зарудним. Цей симпатичний опецькуватий хлопець добре вчиться: щойно розпочався навчальний рік, а він уже одержав дві п'ятірки, його похвалила вчителька… Та є в Мишка одна вада — дуже вже він хвалькуватий. Йому нестерпно хочеться похизуватися перед товаришами своїми "героїчними", здебільшого тут же вигаданими "пригодами" й "подвигами".
В такі хвилини Мишко забував, що свої "подвиги" він вигадував і що тільки в мріях був відважним героєм.
Однак не всі вірили його словам. Новачок Павлик Зимогор, височенький мовчазний хлопчик, котрий недавно прибув з іншого міста, скептично ставиться до його самовихвалянь і пустопорожніх базікань. І це обурює Мишка, в його серці визрівають недобрі почуття до товариша…
Хтозна, чим би все скінчилося, коли б раптом обом хлопцям не відкрилися нові риси їхніх характерів. Павлик дізнався, що Мишко, щоб допомогти хворій матері, цілий день копав таємно від неї картоплю… Отже, є в його душі щось гарне, високе, чесне, за віщо його варто поважати.
А Мишко, в свою чергу, почув від учительки розповідь про те, як Павлик запобіг аварії поїзда. Це змусило його задуматися над власною поведінкою, по-новому оцінити її й іншими очима глянути на товариша. "Так ось який Павлик! — билася у нього гаряча, схвильована думка. — Врятував поїзд!" Йому стало приємно, що вони сидять за одною партою. В його серці забриніли щирі почуття приязні й дружби до цього небалакучого, але розумного й по-справжньому відважного хлопця.
Письменник показує тільки початок зближення двох юних сердець, але немає сумніву, що ця дружба з часом розквітне і допоможе Мишкові позбутися вади, яка не прикрашає людину ні в дитячому, ні в дорослому віці.
Глибоким ліризмом і ясним смутком сповнене оповідання Олеся Донченка "Вчителька". В ньому відсутні дитячі образи, не змальовуються тихі уроки й галасливі перерви, цікаві ігри й захопливі мандрівки. В ньому йде мова про стару одиноку вчительку Клавдію Василівну, у якої на війні загинув єдиний син…
Закінчилися іспити, востаннє пролунав веселий дзвоник, на канікули розлетілися бистрокрилими птахами школярі. Опустіла школа… Залишилася в ній тільки Клавдія Василівна, котра мешкає тут у невеличкій кімнатці. Сумно їй, тужно. Від гострого болю за втраченим сином заніміло серце. Нічого немає втішного, ніщо її не радує. Серед дітей їй легше тамувати свій біль, своє горе. А тепер, коли вони випурхнули зі школи, у неї зосталися одні спогади, що випливають і випливають з глибини минулого…
Давно-давно прибула вона сюди юною вчителькою. Тут уперше сів за парту її єдиний син Стьопа. Потім, коли починали цвісти білі акації, приїздив він до неї з інституту, на березі ставка вудив рибу…
Тепер їй уже нема кого ждати…
Та враз у коридорі пролунали чиїсь кроки. Хто б. це міг бути? Прочинилися двері — і на порозі став молодий сіроокий офіцер з орденами на грудях. Прямо з фронту завітав сюди, щоб побачити свою школу, щоб провідати свою стареньку вчительку…
І розпогодилося нахмарене обличчя Клавдії Василівни. Ні, не одинокий на світі той, хто віддав свої сили, свої знання молодому поколінню, хто жаром свого серця запалив юні серця на добро, на подвиги! Багато у вчительки синів і дочок, бо в них вклала вона частку своєї душі, для них вона — як рідна мати!
Шкільну тематику в творчості О.