Його акторське мистецтво відповідало високим принципам громадсько-політичного служіння народові, яких дотримувався М. Кропивницький у всій своїй театральній діяльності.
Увесь творчий шлях М. Кропивницького-актора — незрівнянний приклад натхненної праці. Вимогливо й трепетно ростив видатний митець молоді таланти. Відібравши обдарованих людей з народу, він намагався розвинути їхні творчі здібності. Через таку школу пройшло кілька поколінь українських акторів.
"Читай тільки серцем і душею, а не одними губами,— повчав М. Кропивницький сина, актора Костянтина Вукотича.— Не зупиняйся на рядках і римах, а зупиняйся на змісті".
"Іди на українську сцену,— радив Кропивницький онуці,— це твій біг і це твій шлях широкий. Маєш голоса і маєш іскру божу, маєш тяму, знаєш мову, не дурною вродилася і не занедбала розуму, а підтримала його освітою... Я писав Кості про роль в "Кононі Блискавиченкові". Правда, що ту роль треба виконати не кожній актрисі, а тій, котра мізкує і осягає розумом більш, ніж та, котрій увесь світ міститься у вікні".
Ніколи не підроблюватися під смаки глядача, а прагнути природності і правди — було одним з глибоких переконань Кропивницького, його важливим творчим принципом. У практиці акторської творчості він намагався відобразити життя засобами театру, однак не копіюючи, не повторюючи його на сцені. У листі до К. Вукотича ще раз нагадував, що "при дагеротипному наслідуванні природи... не було б мистецтва, не було б творчості, не було б справжніх художників".
М. Кропивницький і далі дбав про збагачення репертуару. Він пише мелодраму "Підгоряни", комедію "Чмир" ("Чумазий"), інсценізацію поеми Т. Шевченка "Титарівна" під назвою "Глум і помста", "Вергілієву Енеіду" за І. Котляревським і т. п.
Різнохарактерні своєю тематикою і жанровими особливостями, неоднакові за художніми якостями, ці п'єси значно поступаються перед такими творами, як "Дві сім'ї" чи "Олеся". Однак вони глибоко розкривають тогочасні соціальні явища, свідчать про те, що у зв'язку з революційними подіями початку XX століття гострішало політичне чуття драматурга.
В історії світової театральної культури діяльність М. Кропивницького як керівника трупи і водночас режисера, актора, драматурга можна порівняти хіба з багатогранною творчою діяльністю Мольєра у французькому театрі. Самовіддана боротьба М. Кропивницького за свій театр в умовах повної дискримінації трудового народу була часом прикладом громадянського подвигу.
Слідом за М. Щепкіним М. Кропивницький створив в українському театрі глибоке розуміння поняття ансамблю.
"До зустрічі з "малоросійським театром" я, незважаючи на серйозне знайомство з постановками, кращими на той час, Малого Московського театру,— не знав і навіть не запідозрював про головне — про ансамбль,— згадував видатний режисер російської провінційної сцени, згодом народний артист СРСР М. Синельников.— Я бачив блискуче виконання блискучими артистами — головних, а іноді другорядних ролей у різноманітних п'єсах — і це виконання мене задовольняло, я був у захопленні. Але перші ж, побачені мною, постановки режисера М. Кропивницького відкрили мені очі. Як це не соромно, мушу признатися, що тоді я і не запідозрював навіть, що ансамбль — це не тільки гармонійне виконання головних ролей хоч би і талановитими, хоч би і бездоганними акторами. У Кропивницького з ідеєю даної п'єси нерозривно зливалося все: виконавець центральної ролі, хорист, статист, оформлення, деталь — все — гармонія... Все це було наслідком невтомної енергії, розуму і першорядного режисерського таланту М. Кропивницького".
Революція 1905 р. застала М. Кропивницького на хуторі Затишок. Та спокою і затишку не шукав він у так поетично названому хутірці. Змучений хворобою, М. Кропивницький змушений був на короткий час відійти від справ, щоб, набравшись сили, знову стати до роботи.
Актор на якийсь час відійшов від практичної діяльності в театрі, у дні великих подій першої російської революції жив невгасимими надіями, палкими сподіваннями. "Переживаємо ми такі часи,— писав він в одному з листів,— що ніби удвоє швидче живеться, ніж перш жилось і якось аж ніби страшно робиться, як подумаєш, що не доживемо ми до того менту, коли Правда гукне до Кривди: годі тобі, паскудо, на покуті сидіти та мед-вино пити! Геть лиш до порога, туди, де ти мене примушувала довгі віки стояти; і сяде Правда на покуті, сяде цупко і кріпко... Ох, господи милосердний, поможи хоч разочок дихнуть вільним повітрям, почути вільний спів "Марсельєзи"..."
Останній період життя М. Кропивниць-кого був сповнений душевного неспокою, незвичайного хвилювання і, головне, дивовижної творчої активності.
"Треба писати нові теми... гріх замовчувати,— пише М. Кропивницький в цей час в одному з листів.— Матеріалу так у мене багато, що я в ньому тону". Збираючи матеріал для драматичних творів, він тим часом потроху завершував роботу над своїми автобіографічними спогадами. На хуторі Затишок М. Кропивницький закінчував нові п'єси
"Розгардіяш" і "Скрутна доба". Сюжет п'єси "Розгардіяш" відбивав сумні наслідки, які принесла у сім'ю простою селянина війна Росії з Японією. Довгий час не вдавалося дістати дозволу на постановку п'єси. Те ж саме було і з п'єсою "Скрутна доба", присвяченою подіям на селі в період придушення революційного повстання 1905 р.
Старий і хворий М. Кропивницький все ж таки не впадав у розпач, не опускав безнадійно рук. Він і далі напружено працював, робив спроби хоч періодично відновлювати свої виступи.
Протягом 1907 р. письменник пише дитячі п'єси-казки: "Коза-дереза", "Івасик-Телесик" і "По щучому велінню". Згодом М. Кропивницький організував на хуторі дитячий театр, де ці п'єси виставлялись. Виконавцями і глядачами були селянські діти. Кожна така вистава була святом і для дітей, і для самого актора.
Виховний зміст і життєва мудрість п'єс-казок, нескладна драматургічна композиція, стислий і ясний розмовний діалог між дійовими особами, прекрасна народна мова — усе це свідчить про серйозне ставлення М. Кропивницького до п'єс для дітей, глибоке знання психологи юної аудитори та її запитів і потреб.
Протягом 1908—1909 рр. М. Кропивницький написав ще п'ять п'єс: "Голомозий", "Старі сучки й молоді парості", водевіль "Дійшов до розуму", комедії "Хоть з мосту в воду головою" та "Зерно і полова", драму "Страчена сила".
Про ці свої п'єси, як і взагалі про твори останнього періоду життя, сам М. Кропивницький казав, що вони слабкіші за перші, "сухуваті, скучнуваті, але вони не крадені, вони життєво правдиві, не дурні й не пошлі. Що скучнуваті, так і життя ж не завжди радістю оп'яняється? А театр — це відображення, дзеркало життя".
Виступи М. Кропивницького на сцені і далі користуються величезним успіхом. Шана і любов до нього під час останніх гастролей в Одесі не мали меж. Але сили вже покидали митця. 8 квітня 1910 р., повертаючись із Одеси додому, у залізничному вагоні М. Кропивницький помер.
З перших днів виникнення українського радянського театру до його репертуару завжди включалися твори дожовтневої класичної драматургії. Поряд з п'єсами І. Котляревського і Т. Шевченка, І. Франка і Лесі Українки, І. Карпенка-Карого та М. Старицького твори М. Кропивницького й нині не сходять зі сцени, викликаючи захоплення нових і нових поколінь глядачів. І, як писав поет-академік М. Рильський:
Давно життя минуло старосвітське
І зник з землі "Глитай, або ж Павук".
Та знов, мов крила,—
міліони рук
Стрічають плеском ім'я —
Кропивницький.