Та став сипати російськими фразами, та ще стараючись дати чисто московську вимову. Дідицький слухав, аж у очах йому стало темніти, а далі й каже: "Слухайте, господине, давайте ліпше говорити по-простому, бо я хоч і люблю руський язик, но протеє єще не довольно в нему біглий".
У Козоріжчука ми недовго барилися, бо то була візита надпрограмова.
Мандрівка, як і взагалі побут у Галичині, залишила в мене сильне враження на все дальше життя.
Проживши ввесь раніший час під страшним російським режимом, під яким не можна було навіть говорити рідною мовою, майже нічого не можна було писати, а тим більш мати свою пресу, школу й урядування, дивно й радісно було бачити, що все те в цьому куточку України вже існує і хоч помалу та розвивається. Дивно було почувати, що над твоєю душею не стоїть російський жандарм, що за одно непевне слово може тебе заарештувати й запроторити бог зна куди.
Звідавши Галичину, потім якось бадьоріше працювалося, додавала духу та думка, що хоч у нас, на Вкраїні, та праця не матиме довго вжитку, але є країна, де вона потрібна й зараз же знайде притулок.
Справляла враження і краса галицької, й особливо буковинської природи з її горами, лісами, ріками. Довелося бачити й автентичну гуцульську коломийку, плавати на дарабах Черемошем; все це, почасти рідне й почасти незнайоме й нове, збагачувало душу повнішою й ширшою уявою українського життя.
Перед від'їздом із Галичини я зустрівся тут із Арабажиним, з котрим і умовились вертати разом і перевезти контрабандою кілька українських книжок.
Напакували їх цілі два куфри й найняли пачкаря, котрий мав їх перенести вночі через Збруч і подати їх мені в вікно, а я мав везти їх до Києва. Арабажин поїхав просто до Києва, а я в Волочиську лишився ночувати. Даремно я просидів цілу ніч перед одчиненим вікном, дожидаючи сподіваних книжок, не скажу, щоб без страху: бо вікно моє виходило на залізничний двірець, од якого відділяла мене невеличка площа, перед двірцем увесь час ходив жандарм, і, на лихо, світив тоді повний місяць. Книжок я так і не діждався, перед світом чув, що щось двічі стрельнуло з рушниці. Дочекавшись денного потягу, я поїхав до Києва; там через кілька днів я одержав листа, що пачкар, що переносив книжки, натрапив на граничну сторожу: на нього стріляли, але він утік, покинувши куфер із книжками, котрі й були сконфісковані.
На щастя, я догадався з тих книжок, що були з авторськими написами на моє ім'я, здерти картки з написами й перевезти ті картки окремо у своїй кишені, так що, зловивши книжки, не могли пізнати, кому вони належали. Інакше б мені, тодішнім звичаєм, прийшлось би було помаршерувати куди-небудь літ на п'ять до Вологодської губернії, бо між тими книжками поруч із такими, як Новий завіт і "З вершин і низин", були й видання Драгоманова, особливо зненавидженої особи для нашої адміністрації, й соціалістичні закордонні видання.
Трохи пізніш у мене з приводу тих книжок таки була люба розмова з нашим загальноукраїнським "приятелем", жандармським генералом Новицьким, і то зовсім із несподіваної нагоди.
Мій приятель іще з часу мого побуту в Полтавській гімназії, доктор Володимир Александров, що вже тоді закінчив свою службову кар'єру й був дивізійним військовим лікарем, видав перед тим українську літературну збірку "Складка", в якій я теж брав участь. Надумався він прислати мені з півсотні примірників тієї збірки, щоб я її дав до якоїсь київської книгарні.
До "Складки" долучив він іще рукопис поеми Куліша: "Дума про курку з курчатами". В листі ж до мене, доданому до цієї посилки, писав, що "Думу" він гадає друкувати у другому випуску "Складки". Але що Куліш дуже негарно виставляв у поемі українське козацтво, то він значно переробив Кулішів текст і посилає мені цю поему у двох текстах a regarde*(* Для зіставлення (франц.) — Ред.) і просить мене додати свою думку про його поправки, але не дуже кому показувати цю поему. В тім же листі писав він, що цензура заборонила йому збірку народних пісень за те, що там у якійсь пісні зустрілося слово "Україна", і що він знов подає таку ж збірку через одеську цензуру. "Хоч би цензорові очі засліпило, щоб він таки дозволив її", — писав мені Александров. Це все, книжки й писання, були в пакунку, який я мав одержати на двірці залізниці.
І от я ледве дістав цей пакунок, як до мене приступили два жандарми, арештували мене на "гарячому вчинку", повели мене спершу до залізничного жандармського офіцера, де мене старанно обшукали, розкрили пакунок, списали протокол, а тоді з тріумфом попровадили у фіакрі до старокиївського поліційного участку, а тим часом послали до мене на помешкання зробити в мене трус. Там, крім кількох листів, невинних книжок, підручників та гітари, нічого не знайшли.
Гітару, як сказали мені свідки, довго трясли, мабуть, гадали, що з неї випаде принаймні бомба, але нічого не витрясши, забрали листи, записну книжку й літографований санскритський текст "Наля й Дамаянті".
Як мене ввели до кабінету його вельможності, то всі ці трофеї вже лежали перед ним на столі.
Генерал Новицький зустрів мене великим криком:
— Что это вы, молодой человек, здесь в университете малороссийскими гадостями занимаетесь?! Какие вы книжки получаете?
Я скромно заявив, що то ж книжка, дозволена цензурою...
— А что это за курка с курчатами? Это тоже, наверное, гадости?
Я відповів, що сам не знаю, що це таке, бо ще ж не міг її прочитати.
— Ну, конечно, все это гадости; вот вам Александров пишет: "Думу про курку не дуже кому показуйте". Ведь если бы это не были гадости, то он бы не писал, чтобы вы всем не показывали.
Потім став переглядати поему й листи і кричав:
— И все на малороссийском наречии; все это гадость, все это требует перевода.
Допитував він мене з антрактами, висилаючи на якийсь час до іншої кімнати. В один із нападів тиче мені під ніс санскритський текст і кричить:
— А это что у вас за шифрованное письмо?
Я пояснив, що то санскритський текст для університетських студій.
— Ну да, знаю, а это что? — й показує мені сторінку в моїй записній книжці, де галицькі мандрівники залишили мені на спомин свої підписи.
Я признався, що то підписи моїх галицьких знайомих.
— Да, знаю, вы там малороссийскими гадостями занимались.
Тут же став мене допитувати, чого я ночував у Волочиську; моїй заяві, що, втомившись дорогою і трохи недужий, хотів відпочити, звичайно, не повірив і раптом запитав:
— Сколько чемоданов книг было послано?
Звичайно, я не сказав два чемодани, а, прибравши найневинніший вигляд, спитав його:
— Каких книг?
Мабуть, він подумав собі, що, може, то й не я хотів перевезти книжки, й більш про них не згадував, а, покричавши трохи та пообіцявши вигнати мене з Києва, якщо не перестану займатися "малороссийскими гадостями", відпустив додому. Потім іще мене разів тільки зо два кликали до старокиївського участку, де вже перед особою меншою, бо тільки полковником, і досить гречним, я мусив дати писане зізнання про те, відки я родом, і що писав, і про те, що я до таємних товариств не належав, і про відірвання "Малоросії" не думав.
"Курка з курчатами" залишилася в жандармів, і для мене історія з нею цим і скінчилася.
Написав я про цю оказію Александрову й незабаром одержав од нього листівку олівцем такого змісту, що, мовляв, треба терпіти все, всяка душа властям придержащим да повинується й т. д. Зразу для мене було видно, що читати її треба якось інакше, але я не знав як. Коли я показав її С. Шелухинові, той, як чоловік більш у таких речах тямущий (недурно він належав до "політиків"), зразу догадався, що треба зробити: помочив ту картку, погрів на лампі, і з-під олівця виступив цілком другий текст — гострі, лайливі вірші на жандармів російською мовою, що, пам'ятаю, починалися так:
И надоели же вы нам,
Рабы проклятые и хамы,
Другого имени, как хам,
Приличней нет на свете вам...
Коли я потім написав Александрову, що прочитав його вірші, то старий дуже був утішений і з подивом запитав: "І як ви догадалися?"
Довідався я потім, що й Александрова тягали жандарми за "Курку з курчатами" й листування зі мною, йому інкриміновано, що він розбещує молодіж, що дозволяє собі, бувши людиною такого поважного віку і в "чинах", писати якомусь "студентишке" такі вирази — "хоч би цензорові очі засліпило" й т. д.
А як він незабаром покинув службу, доживши до визначеного в законі числа літ, після якого вже не вільно було служити в військовій службі, то йому не дали повного генеральського "чина", на що він мав право. Сповіщаючи мене про це, він смутно додав: "Видно, що "Курка з курчатами" помогла".
Крім згаданої вже "Хрестоматії", були в нас і інші таємні гуртки: "Драматичне товариство", що владжувало театральні вистави, звичайно, в приватних помешканнях, а також літературно-музичні вечірки, був "Культурно-просвітний гурток", що утворився пізніш за "Хрестоматію" і збирався на засідання не у старих громадян, а в кого-небудь із своїх членів.
Цікавий був гурток "Тарасівці", котрий ми називали так на честь Шевченка. Гурток цей мав цілком самостійницький характер, мав завдання ставити українське питання на всю його височінь і ширину, щоб наблизити відродження України, культурне й політичне. Між іншим, члени цього товариства зобов'язувалися всюди маніфестувати своє українство, розмовляти в публічних місцях українською мовою й між собою, і з чужими, щоб тим привчити ширшу публіку до того переконання, що мова українська є не тільки мужицька мова, як звичайно тоді писалося й говорилося. Кожний член "Тарасівської громади" повинен був, перебуваючи на селі, вивчити кілька дітей читати з української граматки, роздавати українські книжки і взагалі дбати про українізацію життя. До "Тарасівців", між іншими, належали Іван Липа, Віталій Боровик, Євген Тимченко. Ідеї цього товариства висловлені (не зовсім повно з тактичних мотивів) у надрукованім пізніше в "Правді" за 1893 рік "Profession de foi молодих українців".
В кінці 80-х років у Києві згуртувалася громадка письменників, переважно зі студентської молоді. Це не було правильно зорганізоване товариство, не мало воно ні виробленого статуту або програми, ні грошових фондів.
Щотижня в визначений згори день сходилася ця громадка в композитора Миколи Лисенка.