Бомби двічі розбивали приміщення видавництва; все горіло від фосфору до — кінця.
Переїхали на околицю міста.
В ці роки (від 1943-го) я знов почав постійно писати вірші.
Життя на "граничних ситуаціях", читання нових книжок, недоступних раніше, передусім — релігійних, відвідування церкви, а найбільше довгі роздуми на самоті зовсім змінили погляди. Найдорогоціннішим придбанням була Біблія в перекладі Куліша: її подарував визначний наш артист-маляр Едвард Козак.
Я й тепер бережу її.
Писав я також есеї: частину їх включив тепер в книжку "Земля садівничих" (недавно надрукована).
Почалась евакуація з Берліна. Вірші я переписав дуже дрібно, щоб тримати в кишені і не загубити. Вночі, після бомбардування, виїхав до Ваймара і там жив з багатьма нашими земляками в Гердер Шуле; спали на долівці.
Там зустріли ми перші американські танки, що займали місто. Але скоро Тюрінгія віддана була до радянської зони; довелося відходити далі на захід.
Пішки пройшов біля 1000 кілометрів. За місяць мандрівки часом підвозило авто, що здобули наші земляки.
В дорозі ховалися від ловців з репатріяційних комісій: вони виглядали на всіх перехрестях.
Ночувати доводилося то в сіні, то на долівці в порожній школі, то в куренях за селами, а іноді німці гостинно приймали в свої доми.
Зрештою перед очима — Авгсбург. Там знайшлося пристановище на околиці, на терені покинутого цегляного заводу, в широчезній ямі, де в бараках розміщався український табір. Місця вільного не було. З дощок я збив низенький ящик і там ночував.
На зиму табір переселили американці в гарні будинки Сомме-касерне: почався більш упоряджений побут.
В роки життя в таборі "ДіПі" я писав вірші, есеї; склав роман "Рай" — він, щоправда, весь пройнятий гіркотою тодішнього стану і полемічністю напівприречених — під постійною загрозою видачі; це зрушило розповідні лінії в творі, писаному в коридорі на підвіконні, бо в невеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і шумно.
Вірші, переважно серед природи, за межами табору, складалися більш незалежними.
Табір переведено в Ляйпгайм. Але деякий час я прожив, виїхавши звідти, в Нойбурзі, біля Дунаю. Вернувшися в Ляйпгайм, дістав повідомлення на виїзд за океан. Маючи розбите здоров'я, боявся їхати в Америку: в ній можна було в той час знайти тільки важку працю, як писали наші земляки, і я не був певен, чи витримаю — не звалюся. Тому згодився на пропозицію молодших людей* (*Упівці — з ОУН (р)): пішки перейти "на чорно" кордон Франції; там запевнена праця викладача в українській школі, недалеко від Парижа.
Я з днів своєї юности був "парижоман"; найбільш любив французьке мистецтво і перекладав французькі вірші.
Піша авантура була дуже тяжка, з ночівлями на мокрій лісній глині в гірських лісах, під дощем, з безконечними сліпими мандрами. Французька поліція зловила в потязі, що йшов на Париж. Нас судили і посадили до в'язниці. Я не мав вибору і йшов без найменшого недоброго наміру, без жодної прихованої цілі, просто — з відчаю, як рятується людина, що позбавлена роками всього, хотіла кудись вибитися з останньою іскрою надії: про творчість.
Околиця моєї улюбленої "Прекрасної Франції" обернулася в той час вкрай брутальною процедурою допитів, яка не була пропорційна до порушення закону, в чому я з супутниками дійсно завинив. Але суддя з Саарлянда був дуже добрий чоловік, з мудрою стриманістю — він "припаяв" небагато. Ми з ним, при всій великоторжественій обстанові його місця, високо на горі: місця сторожа законів, одягнутого в мантію, — навіть трохи "поторгувалися" про термін ув'язнення. Я йому доводив, що перехід кордону не такий вже і великий гріх, бо, зрештою, в вічности неба над нами немає кордонів між країнами чи зонами — американською, французькою тощо. На це пан суддя резонно відповів мені, що, на жаль, ми живемо не на небі, а на землі, і за такі речі, які я з супутниками вчинив, таки належиться тюрма.
Коли ми відсиділи в якійсь старій фортеці, нас відвезено до кордону і випущено.
Пізніше в табір прийшов офіційний дозвіл на в'їзд до Парижа, але я мав велике огірчення від руїни найомріянішого образу мого життя. Вирішив їхати до Америки: надіючись, що там знайдеться місце під сонцем і що, можливо, така судьба написана чоловікові на огняних зорях; як кожному своя. І не помилився.
Вже в Ляйпгаймі почав нову книжку лірики, що її продовжив під час переїзду до Америки і що дістала назву "Океан" (І ТОМ; початок його в німецькому перекладі вийшов під назвою "Трояндний роман").
В Америці, під час тодішнього безробіття, спершу топив паровики огрівання в підвалах, возячи вугіль тачками; потім мив стіни, вікна і підлоги в шпиталі католицького монастиря Святого Хреста.
Деякий час працював над історією української літератури, при видавництві "Пролог"; до друку встиг приготувати частину праці — вона появилася під назвою "Хліборобський Орфей, або Клярнетизм", — коли вже я відійшов від видавництва.
Літо прожив в монастирі отців Василіян, біля океану в Гленкові; працював над поемою.
Був хворий; вернувшися в місто, написав книжку "Правда Кобзаря", опрацьовував її в Таннерсвілі, в Кетскільських горах: в домі приятеля, визначного артиста-маляра Л. Кузьми. З його родиною ми літом жили на верхів'ях гір, в лісі, кладучи на ніч камені під голови. Він там малював свої магічно-реалістичні краєвиди, як і його дружина — його учениця. Я теж пробував малювати, але більше працював над II частиною "Океану".
Потім склав повість "Жовтий князь" (в основі — події 1933 року). Опрацьовував її, як і "Океан", в горах, на оселі "Верховина": власність Братського союзу робітників-українців. Повість вийшла друком 1963 року.
Це — моя друга прозова річ; перша, "Рай", видана в Америці 1953 року.
Збірка невеликих релігійно-філософських есеїв, більша частина яких ішла в радіо "Свобода" як серія "Недільних розмов", — вийшла в світ під заголовком "Вершник неба".
Книга вибраних поезій "Лірник", що обіймає вірші, написані за 25 років, появилась на моє шістдесятиліття: 1968 року.
Декілька років був редактором українського відділу радіо "Свобода" в Нью-Йорку; через нездоров'я мусів відпроситися (клопіт з недугою очей і кровоносних судин).
Переклав Шекспірового "Короля Ліра"; мав на меті деяку обнову стилістичних строїв української літературної мови.
Переклад був прийнятий до друку в літніх числах журналу "Сучасність" /Мюнхен/ і вийшов потім окремою книжкою.
Перед тим переклав "Апокаліпсис": для українського видання Біблії (в Римі).
Закінчив строфічний (віршований) роман "Свідок": чотири п'ятсотсторінкові томи.
Інші твори, видані або підготовані до друку: "Кавказ" (судьба імперії), драматична поема, чотири томи; "Океан", лірика, три томи; "Судний степ", епічна поема, один том — присвячена до тисячної річниці хрещення України-Руси; "Царство", псалмічні сонети, один том; "Лірник", вибрані вірші і поеми, два томи, друге видання; "Душі едемітів", роман; "Спокутник і ключі землі", роман — з українського побуту в Америці; "Земля садівничих", антологія есеїв про мистецтво і літературу, два томи; "Господар міста", п'єса ("Мертвий кут" української номенклатури).
Моя біографія, супроти звичайного життєвого становища, склалася невдало. Але так чоловік часом звільняється від того, що в'яже зв'язками, незгодженими з вільним висловом почування і думки в образі простої і доброї краси, що її треба з постійними трудами шукати. Хоч вона всюди заключена, як в зернині, в правді — з неї розкривається для кожного, і життя дістає виправдання при всіх незлагодах.
Українське слово — Т. 2. — К., 1994.