Беренштамом та іншими громадсько-культурними діячами; згуртовує довколо себе невеликий гурт студентів-українців, "яких свідомість своїх моральних обов'язків до рідного народу з'єднала" [1, XVII]. На зібраннях не раз велись запальні дискусії з національних питань, про майбутнє українського культурного життя та народу.
На цих зібраннях він, як правило, виступав українською мовою, (чим вирізнявся з присутніх) з цікавими й гостро полемічними доповідями, які робили неабиякий вплив на слухачів, сприяли їх духовному прозрінню. Зіньківський увесь жив Україною, виявляв інтерес до будь-яких українських справ, які могли би певним чином прислужитися рідному народові.
Він допомагав укладати збірник українських пісень з нотами для учителів народних шкіл, закликав збирати матеріали для популярної історії України, яку мріяв написати. Не випадково його називали "дядьком Трохимом" за глибокі знання, за добродушність, щирість, привітність, простоту, справжній демократизм у полеміці, за відданість Україні.
Із 22 листопада 1887 р. по 6 січня 1888 р. в Петербурзі гастролювала трупа М. Кропивницького. Зіньківський був у захопленні від гри українських акторів і не минав жодної вистави: "Вчора був перший спектакль Кропивницького "Назар Стодоля", — ділиться враженнями з Б. Грінченком вже на другий день, 23 листопада 1887 р. — [...]. Грали вельми добре. Заньковецька божественна. Грала Галю. Який у неї голос! Душу проймає. Театр був повнісінький. Оплескам та викликуванням кінця не було: "ще раз", "гарно" тілько й було чути (по-українськи)" (1).
Зіньківський надсилає до Львова замітку, опубліковану в ч. 2 "Зорі" за 1888 р. Вистави, як зазначав Зіньківський, відбувались у переповнених залах, а "наші дорогі гості будять між петербурзькими земляками, що вже може й призабули на свою вітчизну, проживаючи многі роки на чужині, почуття народної свідомости — се найбільша користь з українського театру" [2, 310].
У наступному році до Петербургу приїхала трупа М. Старицького. її успіх також викликав злість в українофобів-критиків, які писали різні пасквілі на українських драматургів, які, мовляв, "бажають пошитись в Шекспіри, а артисти теж в щось таке, що їм не личе. Недавно в "Новостях", —— обурювався Зіньківський в листі до Б. Грінченка від 1 лютого 1888 р., — розмазувано про те, буцім українська драма сільська, "деревенская", не може стати поруч з московською, котра належить до загальноєвропейської. Українці ж намагаються мов свою поставити на невідповідне місце. Та й що то за народність, котра не має "культурно-государственньїх злементов", чи їй пнутись в дворянство, як тому Бо-рулі, з котрого ви ж самі, добродії-малороси, смієтесь" [НК, 57].
Контакти з петербурзькою інтелігенцією, зневажливі відгуки преси на гастролі українського театру, цензурні заборони українських видань, а особливо байдужість тамтешніх українців остаточно переконали Зіньківського, що лише невтомною працею він зможе прислужитися Україні. І він сповна віддається їй, пожертвувавши навіть особистим життям.
У листопаді 1888 р. завершує роботу над автобіографічним оповіданням "Сидір Макарович Притика". Д. Мордовцев високо оцінив проби пера Зіньківського. Дружнє слово підтримки надійшло й від Б. Грінченка, М. Комарова. Окрилений схвальною оцінкою авторитетних людей, він об'єднує кілька оповідань під назвою "Малюнки справжнього життя" й віддає до цензури, одержавши невдовзі дозвіл на друк. Однак постала проблема коштів. Довелось віддати своїх кровних 100 рублів. Це був перший життєвий успіх Зіньківського, успіх вагомий, багатообіцяючий, про що з радістю писав В. Кравченкові на початку квітня 1889 р. На сторінках "Одесских ведомостей" за сприяння М. Комарова з'явилися переклад російською мовою "Притики" та схвальна рецензія на твір.
1 Зіньківський Т. Листи // Неопалима купина. —— 1995. — № 5-—6. зазначаємо в дужках НК і сторінку.
У Петербурзі Зіньківський перекладає українською мовою байки Езопа, твори Плутарха, Вергілія, сам пише байки, виступає постійно порадником та вимогливим критиком творів Б. Грінченка (листи його нагадують часто міні-рецензії), оббиває пороги й письмово бомбардує, здебільшого безуспішно, Головне управління у справах друку, виконуючи доручення М. Комарова, Б. Грінченка щодо видань різних альманахів, збірників. "Розмову" заборонено геть усю, — писав Б. Грінченкові 20.11.89 р. — Мою "Бджілку" і твою "Квітку" — теж. Не знаю, що зроблять з "Дівкою чорнобривою". Я подам скаргу міністрові і в сенат. Гл[авное] Упр[авление] нищить закон 1876 р., що лишає українську белетристику, а в усякім разі Г. У. не має права нові закони робити і скасовувати існуючі" [НК, 66].
Зіньківський виношує ідею заснувати український тижневик російською мовою: "Вага української часописі, хоч би й по-рос[ійськи], незмірна, на мій погляд" [НК, 63].
У 1889 р. на роковини Т. Шевченка у Л. Беренштама Зіньківський прочитав "маленьку лекцію "Шевченко в світлі європейської критики", читав я без зошита. Народу було дуже багато — був Пипін, Семевський та ін. — читання моє подобалось усім, — писав він Кравченкові. — Пипін дивувався, що такі абстрактні речі добре можна викладати по-українськи. Чудні ці кацапи — вони думають, що тільки московська їхня мова годиться до чого путнього. Я розбирав невідомі у нас погляди німецької критики, особливо Францоза, Обріста й Каверау, французької й польської; других, як англійської, іспанської, я не міг читати, раз мови не знаєш, а друге, й дістати не можна навіть в Щублічній] Б[ібліотеці]" [НК, 71].
13 травня 1889 р. Зіньківський звертається до Головного управління у справах друку з клопотанням щодо дозволу видавати збірник під назвою "Слово", зміст якого охоплював би пісні, легенди, казки та інші етнографічні матеріали Південної Росії, у натуральному вигляді та науковій обробці. "Белетристика: вірші, повісті, оповідання, драматичні твори як на місцевому малоросійському діалекті, так і на загальноросійській літературній мові, які б переважно описували побут та природу Південної Руси" [ф. 170, № 510]. Але навіть такий, з урахуванням цензури, обмежений напрямок журналу не дістав дозволу на життя.
Зіньківський працює надзвичайно багато, жертвуючи своїм відпочинком і здоров'ям. З-під його пера виходить оповідання "Сон", він перекладає твори Мольєра, збирає матеріал для граматики української мови, пише розлогу рецензію на книгу В. Науменка "Обзор фонетических особенностей малорусской речи"(1889), у якій висловлює надзвичайно цінні думки щодо походження, особливостей української мови. Збирає матеріали для історії української літератури, дійшовши при цьому висновку, що українська література починається не з І. Котляревського, а має давнішу традицію.
1890 р. закінчувалося навчання в академії, але Зіньківський не хотів пов'язувати своє подальше життя з військовою службою. У листі до Б. Грінченка від 16.04.1890 року він писав: "Я хочу кидати службу військову, скінчивши академію, і зоставатися тут, у Петербурзі "присяжним поверенньїм". Як пташка, почувши весну, не може вдержатися, щоб не летіти до рідного краю, як весняна вода ламає кригу, намагаючись до широкого моря, так я, так у мене прокинулось серце, бажаючи волі, бажаючи скинути із себе кригу субординації й падлюшного рабства. Мені так хочеться подихати життям вільної людини, так мені остобісіла ся навісна солдатчина, що я раднійший вхопитись за найменшу змогу збутись її, збутись, хоч би промінявши на гірше. Я ще не знаю, як я се зроблю, але я мушу зробити, хочу зробити" [ф. 111, № 38185]. Йому було шкода залишати Петербург не тому, що він облюбував собі столицю Російської імперії, а тому, що, маючи налагоджені зв'язки, прагнув робити щось корисне для України.
У травні 1890 р. він блискуче закінчує академію за першим розрядом у званні штабс-капітана, та злий фатум перемішав усі карти в його подальшій долі. Зіньківський сильно застудився, переніс запалення легень, підступна хвороба робила вже свою чорну справу. Лише на початку червня зміг виїхати з Петербурга, оскільки був посланий на роботу до Київського окружного військового суду. Зіньківський страшенно схуд, його мучив затяжний кашель. Домашнє лікування не допомагало, до лікарів уперто не хотів звертатися. І в такому стані продовжував літературну працю, записував фольклор, створив одне з кращих оповідань "Моншер-козаче".З 1 серпня 1890 р. стає до служби. Через деякий час його відкомандирували до Курська та Харкова. Ці переїзди остаточно підірвали здоров'я Зіньківського. Він сподівався вирватися до Одеси, бо сухоти були вже в повному розпалі. Та через брак коштів зробити цього не зміг. До всього ж, "до купи зібрались ще страшенні моральні удари, що до решти зруйнували моє здоров'я... смерть несподівана матері. Я не міг бути при її скончанню і в останнє подивитися на ню. Опріч того було ще дечого багато, про що і довго і нема охоти розказувати" [ф. 111, № 38182].
Зіньківський не хотів здаватися, та хвороба настільки виснажила організм, що був вимушений подати рапорт і з 1 грудня 1890 р. звільнився від служби. У рапорті зазначав, що має на утриманні дружину та дочку. Оскільки досі він замовчував цей факт, бо одружився без дозволу начальника Військово-юридичної академії в Петербурзі (цей запис був відсутній в особовій справі), при звільненні був покараний — його позбавили пенсії.
Залишається у Києві, сподіваючись на підтримку друзів. Починаючи з 13 грудня 1890 року він практично не виходив з дому, не міг навіть розмовляти. Якби не підтримка О. Кониського, матеріальна та моральна, то трагедія настала би значно раніше. Кониський винайняв знайомого лікаря, який безоплатно доглядав за Зіньківським. На жаль, дружина та її родичі, люди заможні, не виявили належної уваги і допомоги, а родина в Бердянську не знала, що він хворіє.
Однак Зіньківський не втрачає оптимізму, хоч розуміє, що жити залишилось не так багато. Він продовжує працювати над "Історією штунди", задуманої ще в Петербурзі, українською енциклопедією, монографією про карне право на Україні та Росії у другій половині XVIII ст.
У 1890 році з'явилася рецензія О. Пипіна на працю О. Огоновського "Історія літератури руської".