Навчалися неписьменні та малописьменні люди середнього віку, ба навіть старі. Весь народ сів за книжку.
Олесь Донченко — в самій гущавині подій. Він пише про сучасність, про будівництво соціалізму. Письменник уважно вивчав життя. Влітку 1931 року Донченко кілька місяців жив на Уралі у місті Магнітогорську, що зростало разом з велетенським металургійним комбінатом. Тут він зустрічався з робітниками, техніками, збирав матеріал для роману "Зоряна фортеця", що вийшов у 1933 році.
Щоб написати про нафтовиків Каспію, Донченко поїхав у Баку, жив там деякий час, вивчаючи життя азербайджанського народу. І як наслідок — 1934 року з'явився його роман "Море відступає", в якому так само, як і в "Зоряній фортеці", автор змалював трудові будні робітничого класу, героїзм радянських людей на будовах довоєнних п'ятирічок. Письменник розумів, що і в мирній натхненній праці не менше героїки, ніж у давно відшумілих битвах громадянської війни…
В цей час пише О. Донченко і чимало повістей: "Ударний загін", "Дві весни", "Ондатра", "Оаза в степу", "Розвідувачі нетрів", а також п'єси для дітей: "Крейсер "Буревісник", "Притулок св. Терези", "Країна Фед". Він зовсім перестав писати вірші і остаточно перейшов до прози.
Наслідком поїздки на Урал була, крім "Зоряної фортеці", цікава повість "Аул Іргіз". В ній письменник змалював жорстоку класову боротьбу в казахському аулі в період колективізації.
У цьому творі вперше в творчості Донченка яскраво виявилася ідея дружби радянських народів і братерської взаємодопомоги трудящих різних національностей нашої країни.
5
Творча зрілість прийшла до Олеся Донченка в другій половині тридцятих років. Як і раніше, коло тем у нього широке, його письменницька фантазія сягає морських глибин і тайгових нетрів Сахаліну, заглиблюється в складні обставини життя безпритульних дітей і ширяє над золотопшеничними полями України. Більше й більше цікавиться він життям школи і школярів. Зростає художня майстерність молодого прозаїка. Сюжети його творів напружені, динамічні, а тому читають їх діти й дорослі з непослабним інтересом.
Автор уміло створює образи дітей, — вони у нього повнокровні, зримі. Збагачується мова творів. Поряд із творами Миколи Трублаїні і Олександра Копиленка повісті й оповідання О. Донченка належать до кращих надбань дитячої прози того періоду.
Повість "Школа над морем" побачила світ 1937 року і з того часу перевидавалася багато разів. Цікавий сюжет з елементами пригодництва, глибоке проникнення в психологію героїв, добірна мова, — все це забезпечило їй довге життя.
Задум написати пригодницьку повість для дітей виник у О. Донченка в Одесі. Щоб "вжитися" в матеріал, щоб відчути солоний подих моря і вивчити життя приморського селища поблизу кордону, де відбувається дія твору, письменник кілька тижнів жив серед рибалок риболовецької артілі ім. Шмідта, відвідував одеські школи. Нарешті, коли матеріал для повісті був зібраний — продумані усі деталі, — можна було їхати додому і приступати до роботи.
Жив він тоді в Харкові, в письменницькому будинку "Слово", дружив з відомим українським письменником Дмитром Бедзиком, який мешкав там же. Вони були сусідами і часто заходили один до одного, обговорювали свої майбутні книжки.
"Спільне обговорення творчих планів стало нашою звичкою, — згадував пізніше Д. Бедзик. — Взимку, коли за вікном мела хурделиця або дихав морозний сіверко, ми замикалися в Олесевому теплому кабінеті, вмощувались на дивані, забували про все, крім твору, обговорювали його окремі деталі, накреслювали нові варіанти, завзято сперечалися і, як діти, раділи кожній творчій знахідці. Олесь тоді схоплювався з дивана, починав ходити по кімнаті, — примружені очі сміялися, виблискуючи радістю, а на устах захоплююче:
— А ти знаєш, Дмитре, це здорово може вийти, їй-бо, здорово!"
Так було і цього разу. Дмитрові Бедзику одразу сподобався сюжет, образи дітей теж не викликали заперечень, і він щиро радів за свого сяючого щастям друга.
У творі розповідалося про життя, навчання і пригоди учнів Слобідської школи, що стояла на березі моря поблизу державного кордону, про їхніх батьків та вчителів, про сповнені тривог і небезпеки бойові будні наших прикордонників. У свою розповідь автор уміло вплітав пригодницьку лінію, обриваючи її від розділу до розділу на гострих місцях і тримаючи читача в постійному напруженні. Така особливість композиції допомагала письменникові пожвавити твір, зробити сюжет динамічним, цікавим: Повість захоплює з перших сторінок.
У школі, в маленькій кімнатці під дахом, живе таємничий старий Кажан. Мало хто знає його справжнє прізвище. Відомо тільки, що це колишній вихователь дітей пана Капніста. Після того, як пан Капніст під час революції втік за кордон, а в його будинку відкрили школу, Кажан прийшов до директора і попросив дозволу залишитись жити при школі, обіцяючи за це виконувати обов'язки садівника.
Учень шостого класу Олег Башмачний знайшов адресованого Кажанові листа з закордонними марками на конверті і прочитав його. Не прочитати він не міг, занадто вже загадковою постаттю здавався дітям старий.
До того ж Олег був мрійником, романтиком. На кожному кроці йому ввижалися таємниці, хлопець жив у полоні вигаданих ним самим пригод і подвигів. Його заповітна мрія — стати полярним капітаном і відкрити нові острови…
Підкреслені слова у листі "Бережіть дачу, сад і все інше" він розтлумачив по-своєму: йдеться, вирішив він, безперечно, про скарб пана Капніста, захований десь у будинку чи в саду. Олегова думка запрацювала блискавично: ось він розшукує скарб, передає державі, а за цей подвиг його посилають учитися в "капітанський технікум"… Рожеві мрії полонять хлопця. Як легко їх можна здійснити! Лише б розшукати скарб!..
В образі Олега Башмачного письменник викривав пустопорожнє мрійництво, показний героїзм, уявну романтику. Олег довго не розумів, що його основне завдання — добре вчитися, бути чесним, дисциплінованим піонером.
Йому протиставлені в повісті піонери Галина Кукоба, Сашко Чайка та інші. Вони теж мріють про майбутні подвиги, про героїзм. Але ці мрії підкріплені у них глибокими знаннями, зворушливою дружбою, свідомою дисципліною. Безплідній грі "в таємниці" і уявне геройство Башмачного автор протиставляє активну діяльність піонерів у шкільних гуртках, роботу в майстернях, участь у цікавій військовій грі.
Сашко Чайка, переможений Олегом під час сутички, ставить перед собою завдання стати міцним, витривалим хлопцем, — тому він наполегливо займається фізкультурою. Він не шукає якихось показних подвигів, але, зіткнувшись в морі з шпигуном, без роздумів вступає з ним у боротьбу, захищає безпеку Радянської Батьківщини. Він теж має велику мрію — хоче стати поетом. Проте хлопець не просто мріє, а настирливо працює, пише вірші, багато читає, добре вчиться.
Саме у творчому навчанні, в активній участі в шкільних гуртках, у міцній дружбі вбачає автор основу для справжніх героїчних вчинків піонерів. Не романтика "горищ", а романтика праці, творчих шукань — ось що повинно захоплювати в першу чергу підлітків. Така одна з головних ідей "Школи над морем".
Повість "Карафуто", видана в 1940 році, — суто пригодницький твір О. Донченка.
Темі захисту Вітчизни Олесь Донченко завжди приділяв багато уваги. Він писав і про прикордонників, і про героїв громадянської війни, і про моряків-підводників…
Та ось прийшла на нашу землю друга світова війна. Через поганий стан здоров'я Олесь Донченко не міг піти на фронт, як це зробили його молодші товариші по перу. У вересні 1941 року він разом із дружиною та сином евакуювався в Казахстан. Там працював у газетах "За большевистские темпы" і "Угольная магистраль", виступав із читанням своїх творів перед воїнами, робітниками, колгоспниками. Виручені гроші йшли у фонд оборони країни, на побудову танкової колони.
Крім багатьох оповідань та статей, Олесь Васильович у цей час написав повість "Серце беркута", де розвиває далі тему дружби українських і казахських піонерів, та роман "Карборундовий камінь".
У лютому 1944 року Олесь Донченко повернувся на Україну. Радість і смуток охопили його серце. Радість від повернення, від того, що Радянська Армія добиває лютого ворога, а смуток — від руїн і згарищ, якими зустрів письменника Харків, від гострого, щемкого болю за братом, що загинув на війні, за тисячами і тисячами дорогих співвітчизників, що полягли на полях боїв.
Найбільше хвилювала письменника доля скривджених війною дітей. Він відвідував дитячі будинки, школи, допомагав сиротам. Дитячі серця відкриваються перед ласкавою доброю людиною з сумними карими очима. З дітьми у письменника легко зав'язувалася міцна й щира дружба. У Лубнах, куди він приїздив щоліта з Харкова, у нього був такий маленький друг Юрко Коваль… Тож не випадково головними героями його повістей і оповідань післявоєнного періоду стають діти.
6
Останні десять років життя Олеся Донченка були сповнені напруженої праці. Дружина письменника Марія Макарівна розповідає, що Олесь Васильович дуже багато працював, часто день доточуючи ніччю. Навіть тоді, коли не сидів за письмовим столом, а порався в саду біля яблуньок і груш, горіхів і абрикосів, він не переставав обдумувати сюжети своїх повістей і оповідань, у думках створювати характери героїв майбутніх книжок. Надмірна праця, перевтома підірвали його і без того неміцне здоров'я.
За післявоєнні роки було написано багато хороших творів. Ось перелік тільки найвідоміших: "Лісничиха", "Повість про новий дім", "Заповітне слово", "Подорож до млина", "Голубий гвинтик", "Золоте яєчко", "Хлопчик з дитбудинку", "Юрко Васюта", "Сад", "Золота медаль".
Проїжджаючи якось лісом (було це восени 1944 року), Олесь Васильович побачив, як маленька дівчинка затоптувала багаття посеред галявини над струмком.
— Отакі школярі! — поскаржилась вона незнайомому їй дядькові, що допоміг пригасити вогонь. — Погуляли — та й пішли! А могло ж статися лихо — згорів би увесь ліс…
Дівчинка виявилась дбайливою господаркою великого лісу. Олесь Васильович дізнався, що вона сирота. Батько, лісник, загинув на фронті, а матір закатували фашисти. Тепер дівчинка живе з хворим дідусем у лісовій сторожці і сама виконує обов'язки лісника…
Ця зустріч глибоко схвилювала письменника, і він раптом побачив перед собою не просто розумну дівчинку.