Та потрібно розуміти, що необхідну "ідеологічну переакцентацію" автор таки здійснив. І здійснив свідомо. А вже 1931 року Косач розриває стосунки і з "Новими шляхами", пояснюючи своє рішення у заяві в паризькому часописі "Тризуб": "Стверджую, що моя співпраця в місячнику "Нові шляхи" не була засвідченням якогось політичного наставлення, маючи виключно літературний характер із застереженням повної ідеологічної незалежності. Однак з уваги на лінію редакції у напрямі механічного сприйняття і попутницького пристосування до совітської дійсності, з чим я суб’єктивно, як патріот-українець і емігрант, погодитися не міг, а впливати на зміну лінії редагування не мав змоги, я перестав бути співробітником згаданого журналу". Однак зв’язки Юрія Косача із прорадянським рухом, як слід би було очікувати після таких заяв, не обірвалися, а лише перейшли в іншу площину. Як свідчить листування з А. Крушельницьким, він і надалі планував співпрацювати із радянофілами.
Проте вдруге увійти до кола радянофілів Косачу не судилося. Репресії і голодомор на Східній Україні відкрили справжнє обличчя комуністичного режиму, через що на заході України ліва ідея зазнала майже цілковитої поразки. Масово втрачаючи підтримку людей, закриваються видавництва й часописи, згортають діяльність відповідні партії й громадські організації. Косач виявляв неабияку стурбованість непростим становищем і навіть закликав до радикальних заходів, але долучатися до боротьби він усе ж таки не став: не виїхав, як А. Крушельницький та його сини, до УРСР (щоб загинути в розстрільних підвалах НКВС), не пішов у підпілля, як С. Тудор чи Я. Галан. Як і багато інших колишніх прихильників прорадянського руху з числа творчої інтелігенції, Ю. Косач зосередився на мистецькій праці.
Важливим у світлі сказаного бачиться свідоме дистанціювання Косача від ідейно-політичної сфери. Саме така "вільна" позиція виявилася найбільш органічною і, сказати б, продуктивною для Косача-митця. Адже незалежність від вузькогрупових приписів та догм, а також безпосередній контакт із сучасною йому європейською культурою (завдяки проживанню в західних країнах та знанню іноземних мов) дозволили письменникові створити оригінальну прозу та поезію, дати цікаві історіософські, культурологічні, літературознавчі розвідки. У ці роки Косача охоче публікують чільні видання і видавництва Західної України та української еміграції. У перекладах його твори виходять і в західноєвропейських країнах. 1934 й 1937 років працю Косача було відзначено найпрестижнішими у міжвоєння мистецькими преміями — Товариства письменників та журналістів імені Івана Франка та Українського католицького союзу. (В той час ці нагороди отримували Б.-І. Антонич, У. Самчук, Юрій Клен.) У своїх книжках Косач охоче занурюється у малознані епохи вітчизняного та світового минулого — розглядаючи національну історію як складову історії європейської; міркує над подіями національно-визвольних змагань 1917—1920-х років, описує життя українських емігрантів та заробітчан свого часу. Цікавими є його огляди громадсько-політичного та культурного життя західного світу часів проживання у Празі, Парижі, Берліні.
1943 року Ю. Косач повернувся в Україну — до окупованого німцями Львова. Очевидець так описував цю подію: "Косач приїхав у справжньому тріумфі: він не тільки автор кількох збірок поезій та кількох збірок новел, але й людина, яка перебувала довгий час на Заході і могла цей Захід більше і глибше пізнати". У Львові Косач співпрацює із провідним місцевим часописом "Наші дні", в якому з’являються його художні твори, а ще — есеїстка й публіцистика на різні теми. Великий успіх мала драма письменника "Облога" (1943), яка у постановці Йосипа Гірняка з успіхом витримала на сценах галицьких театрів близько п’ятдесяти постановок. Водночас у Львові з ім’ям Косача було пов’язано й кілька неприємних, напівкримінального характеру історій.
1944 року, в зв’язку з контрнаступом радянських військ, редакційні відділи "Львівських вістей" із співробітниками переїздять до Кракова. У цьому місті Юрій Косач був арештований карною поліцією і відправлений у німецький концентраційний табір (ця подія теж, як виглядає, була викликана скандальними, не до кінця з’ясованими обставинами). Із табору Юрій Косач вийде лише наприкінці війни. Здобувши свободу, письменник кілька місяців живе в Австрії, потім перебирається до Західної Німеччини у Мюнхен. Саме в цей час починає відлік повоєнна українська еміграційна література — утворюється легендарна письменницька організація МУР (Мистецький український рух), одним із ініціаторів якого став і Ю. Косач.
"Мурівський" період виявився надзвичайно плідним для Косача-митця. Він був членом правління організації, головував на засіданнях, часто виступав на конференціях і зібраннях, регулярно публікувався в таборовій періодиці. Великий успіх у глядачів мала його комедія "Ордер", поставлена В. Блавацьким. Водночас Косач був і одним з основних "ініціаторів" скандалів та суперечок, які виникали у МУРі з різних причин — від приватно-побутових до ідейних, світоглядних, творчих.
Після розформування таборів для переміщених осіб МУР автоматично розпався — письменники роз’їжджалися світами. 1949 року Юрій Косач назавжди переселяється до США. Як і кожен емігрант, змушений заробляти на життя тяжкою буденною працею. Втративши через власні амбіції та політичні уподобання зв’язки з українською діаспорою, він деякий час співробітничав в еміграційній (у тому числі й російській) лівій пресі. В цей час Косач виявив себе і як талановитий маляр та графік. Протягом кількох років, нібито на радянські гроші, видавав літературно-мистецький журнал "За синім океаном", де виступав автором і редактором. Публікував позитивні статті про культурне та громадсько-політичне життя в СРСР. З 1960-х років Косача починають активно друкувати в Україні, а 1964 року "дозволили" навіть відвідати Батьківщину. Відтоді і до середини 1980-х років його як представника "прогресивного зарубіжжя" регулярно запрошували в УРСР на різноманітні урочистості та ювілеї. За це він мусив віддячувати прихильними публікаціями як у місцевій, так і в лояльній до радянської влади еміграційній періодиці. Що давали Косачу такі приїзди до України? Що він відчував, мандруючи рідною землею у супроводі агентів КДБ? Що думав, коли під своїм іменем друкував пафосні агітки про квітучу Радянську Україну та примітивні інвективи на "буржуазних націоналістів-запроданців" із середовища заокеанської діаспори? На жаль, відповідей на ці запитання ми не знаємо. Як більш-менш докладно не знаємо й обставин його життя у США.
З другої половини 1980-х, коли до Косача втратила інтерес і радянська влада, він жив самотній, усіма забутий, у Нью-Йорку. Страшенно бідував. Почалися проблеми зі здоров’ям унаслідок зловживання алкоголем. В останні роки Косача підтримував відомий український меценат Мар’ян Коць, у видавництві якого побачили світ три романи письменника, що в них востаннє зблиснув його непересічний мистецький талант: "Сузір’я Лебедя" (1983), "Володарка Понтиди" (1987), "Чортівська скеля" (1988). Помер Юрій Косач 11 січня 1990 року. У некролозі правління Спілки письменників України й правління Товариства культурних зв’язків із українцями за кордоном, навівши поетичні рядки автора: "Вітчизною живу і славлю непокору", зазначали: "У цих словах увесь Юрій Косач — людина драматичної долі й світлих поривань, щедро обдарована життям й безжально кривджена ним".
* * *
Існує думка, що деякі митці володіють даром передбачати своє майбутнє. Як видається, Юрій Косач належав до цієї категорії. У далекому 1936 році він — молодий, відомий, повний сил і надій письменник — несподівано напише:
У закапелку десь, у чорнім привороті
Я вмру колись, заграє місяць в сталі,
І хтось у материній скрині потім
Найде химерні вірші ті невдалі.
Мене, убога мати, спомини
У час важкий...
Думається, що у сьогоднішньому часі ми недарма згадали Юрія Косача. Його творчий та науковий доробок без сумніву є внеском у національну культуру. Його життєвий досвід є повчальним. А його доля у певному розумінні є долею української людини буремного ХХ століття.
м. Луцьк
Автор Сергій РОМАНОВ