Його єдиний роман "Горизонти" заповідав народження талановитого і вдумливого соціяльного аналітика й психолога. За його редаґуванням, двотижневик "Забой" перетворений був у місячник "Літературний Донбас" (1932) і став солідним літературно-мистецьким україномовним журналом Донбасу. І ось цей син робітничого Донбасу, талановитий молодий письменник і редактор впливового журналу, в очах сталінських наглядачів за літературою стає небажаною і небезпечною фігурою..."
Про причини приєднання Баглюка до троцькістів у таборі Г.Костюк розповідає так: "Однаково,—сказав він (Баглюк—В.О.) мені одного разу, — наші шляхи схрестились. Сталін заповзявся знищити і їх і нас(мається на увазі троцькісти і націоналісти—О.В.). Недаремне ж і придумана сталінськими органами терору ота магічна формула "Українсько троцькістсько-націоналістичного бльоку". Тож протиставлятись насиллю тиранії будемо спільно."
У спогадах Г.Костюка перераховуються висунуті страйкарями вимоги до табірної і московської влад. Сталін називається у поданому документі "кривавий собака революції" за розстріли старих революціонерів, за перетворення країни у фашистську державу тощо. Вимоги висувались такі:
1.Відокремити політичних в’язнів від карних злочинців. Скасувати привілеї карних злочинців, яких призначали на керівні посади в таборах.
2.Кожному дати роботу за фахом.
3.Харчування повинно бути нормальне незалежно від виробленої норми праці. Праця повинна бути восьмигодинною.
4. В’язні повинні мати право на купівлю харчів і побутових речей у таборовій крамниці в межах свого заробітку.
5.На території табору подружжя повинні мати право жити родинним життям.
6.В’язням надати право на передплату журналів і газет, що виходять у межах Радянського Союзу.
Біля 1000 чоловік почали голодовку й страйк—невихід на роботу. Частина в’язнів оголосила часткову голодовку і страйк...та через кілька днів вони припинили акт непокори і вийшли на роботу. Адміністрація відокремила голодуючих і поставила коло них варту, чекаючи на вказівки з Москви. Голодуючих в’язнів вивезли за межі табору в далеку Сир-Ягу. Там приречених почали годувати примусово. Процедуру штучного годування,—згадує Г.Костюк, — тоді почали здійснювати силою, за допомогою охоронної варти.
І от, остання зустріч після голодовки Г.Костюка з нашим земляком:
"Одного разу, —згадує критик, — правдоподібно в липні, в таборовій лікарні я зустрів Григорія Баглюка. Ми потиснули один одному руки. Я був потрясений. Мені замкнуло мову. Переді мною стояв не той колишній міцно збудований, широкоплечий Гриць. Це була тінь його, яка ледь-ледь трималася на ногах. Я ще раз, як і колись, висловив йому свою думку , що не варто було йти на цю безнадійну голодівку . Він пробував слабо перечити:
—Як не варто? Адже ж вони таки змушені були прийняти наші умови.
—Друже, що вони прийняли? Навіщо жити ілюзією?
—Як що? Живемо окремо в палатці. Жінки наші з нами. На роботу нас не ганяють. Харчі стали задовільні. Обіцяють, що скоро й преса почне приходити. Яка ж тут ілюзія?....
Це була моя остання зустріч і розмова з Григорієм Баглюком".
А фінал протистояння озброєних мучителів з безсилими і напівживими в’язнями був такий. До Воркути у грудні 1937 р. прилетів з Москви літак, на якому прибула виїзна трійка Верховного суду СРСР Григорович, Кашкетін, Зеленін. Вони провели в таборі "слідство". Було арештовано сотні в’язнів у справі голодовки і деяких інших для вигляду об’єктивності слідства...Тобто навмисно створювалося враження, що в таборі наводиться загальний порядок .
А далі події розгортались таким чином: "І ось, —згадує Г.Костюк, — як грім з ясного неба: 9 березня 1938 року таборове радіо спеціальною передачею повідомило , що виїзна трійка Військового трибуналу Верховного Суду СРСР , після розгляду цілого ряду справ про антирадянську діяльність деяких в’язнів воркутинського табору, ухвалила:
За організацію низки антирадянських контрреволюційних груп на терені табору, за контрреволюційний саботаж, за відмову від праці, за організацію втеч із табору, за таборовий бандитизм та інші контрреволюційні вчинки, —засудити до вищої міри покарання—розстрілу таких осіб...— далі подавався список розстріляних біля 50 осіб....Серед розстріляних, в основному, учасників голодовки, було названо й ім’я Григорія Баглюка.
Г.Костюку вдалося з’ясувати загальну кількість розстріляних за вироком трійки Верховного суду у справі організованої колишніми троцькістами голодівки—ця цифра жахлива —1300 в’язнів із 3000 невільників воркутинського концтабору!
Те, що бачив своїми очима Григорій Костюк , не тільки доповнює матеріали слідчої справи Григорія Баглюка, але й додає масу правдивих фактів про страждання і муки нашого письменника-земляка в таборах, виявляє його неабиякий стійкий характер, волю.
Історія зберегла ще одне правдиве свідчення про смертельне змагання в’язнів з терористичною владою у воркутинських таборах. Це сторінки роману Олександра Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ".
Солженіцин у частині третій "Истребительно-трудовые" розповідає про розстріли і звірячі засоби знищення охороною страйкарів—троцькістів на Воркуті. Ось, одна з них.
"Зимой 1937-38 года из разных мест сосредоточения—из палаток в устье Сыр-Яги, с Кочмаса, из Сивой Маски, из Ухтарки, троцкистов да еще и децистов ("демократические централисты") стали стягивать на старый Кирпичный завод (иных— и безо всякого следствия). Несколько самых видных взяли в Москву в связи с процессами. Остальных к апрелю 1938 года набралось на Старом Кирпичном тысяча пятьдесят три человека... а потом с пополнениями, поставили рядом еще две старые рваные ничем не обложенные палатки на двести пятьдесят человек каждая...Посреди такой палатки двадцать на шесть метров одна бензиновая бочка вместо печи, а угля отпускалось на неё в сутки—ведро, да ещё бросали в неё вшей, подтапливали. Толстый иней покрывал полотнище изнутри. На нарах не хватало мест, и в очередь то лежали, то ходили. Давали хлеба в день трёхсотку и один раз миску баланды. Иногда, не каждый день, по кусочку трески. Воды не было, а раздавали кусочками лёд как паёк. Уж ,разумеется, никогда не умывались, и бани не бывало. По телу проступали цинготные пятна ".
Через деякий час бунтівників стали партіями відправляти "на етап", який виглядав, як дехто помітив , дещо підозріло. Коли з возу падали речі ув’язнених, їх ніхто не піднімав...
"Колонна,—пише за спогадами свідків О.Солженіцин,— шла бодро: ждала их какая-то новая жизнь, новая деятельность, пусть изнурительная, но не хуже этого ожидания...
Светило солнце.
И вдруг по чёрной идущей колонне невидимо откуда, из ослепительной снежной пелены, открыт был частый пулемётный огонь. Арестанты падали, другие ещё стояли, и никто ничего не понимал.
Смерть пришла в солнечно-снежных ризах, безгрешная, милосердная.
...Из временных снежных укреплений поднялись убийцы в полярных балахонах бежали к дороге и добивали кольтами живых. А недалеко были заготовлены ямы, куда подъехавшие блатные стали стаскивать трупы...
23-го и 24-го апреля там же и так же расстреляли ещё семьсот шестьдесят человек."
Ще кілька вражаючих плановим садизмом влади рядків про муки і страждання приречених на смерть:
"Ночами опозиционеров брали "с вещами" на этап, за зону, —пише О.Солженіцин. — А за зоной стоял домик оперчасти. Обреченных поодиночке заводили в комнату , там на них набрасывались вохровцы. В рот им запихивали мягкое, руки связывали назад верёвками. Потом валили по пять—семь человек на подводу и отвозили на "Горку"—лагерное кладбище. Там сволакивали их в готовые большие ямы и тут ж и в ы х з а к а п ы в а л и. Не из зверства, нет. А, выяснено, что обращаться с живыми—перетаскивать, поднимать—гораздо легче, чем с мертвыми."
Або ще один приклад кривавої бойні:
Солженіцин пише: "...с дальних командировок этапы смертников опоздали, они продолжали поступать по пять—десять человек. Отряд убийц принимал их на станции Кирпичный завод, вёл к старой бане—будке, изнутри в три-четыре слоя обитой одеялами. Там велели смертникам на снегу раздеваться и голыми входить. Внутри их расстреливали из пистолетов. Так за полтора месяца было уничтожено около двухсот человек. Трупы убитых сжигали в тундре."
Влада розправилась з людьми, які піднялись в умовах садистського терору на активний протест за свої права. Всі вони були знищені.
Російський письменник не згадує у своїй розповіді про Григорія Баглюка, він, мабуть, не був серед інших політичних зеків надто помітною фігурою. Та завдяки його розповіді останній шлях письменника-земляка набирає реальних і правдивих рис.
...Десь серед цих нещасних загинув і наш український письменник-донбасівець Григорій Баглюк.
З’ясовуючи п р и ч и н и тотального винищення українства сталінізмом, радянською владою, Г.Костюк наводить роздуми одного із в’язнів-українців, з яким не можна не погодитись:
"—От, думаю я, чому ми з вами отут сидимо? Ми ж не вчинили жодного злочину. Але нас бояться, нам не довіряють, нас ізолюють і винищують. Чому? Тому, що ми маємо свідомість української людини, яка збуджена революцією, випросталась на весь свій зріст і владно вимагає права на своє буття. Не знаю, може я помиляюсь. Але інакше пояснити не можу. Інших причин не бачу".
Що тут можна додати? І ,справді, хіба не прагнули комуністи і троцькісти ( з ними починав свій свідомий життєвий шлях і з ними закінчував своє життя Григорій Баглюк) через революційний беззастережний порив, терор і насилля удосконалювати життя. Хіба не їхньою волею і зусиллями все це робилося?!
Прояви запеклих революційних ідей можна знайти і в творчості Г.Баглюка, часто наскрізь пройнятій революційним часто вузькокласовим поглядом на дійсність . Так, зокрема ,в його оповіданні "Розповідь про підсудного" зображено класовий радянський суд, який може простити людині злочин тільки тому, що ця людина пролетар. Але класовий ворог, звичайно, тут не може розраховувати на милість та прощення.
Свого часу критики відзначили тонко відтворений письменником психологізм переживань героїв твору, уміння автора проникнути в душі ворогів пролетаріату. Та вже через кілька років, волею долі сам письменник відчує на собі "справедливість" неправедного суду, сповна переживатиме "милість" тоталітарного режиму до своїх справжніх і надуманих ворогів.
Разом з тим ми не можемо не засвоїти на прикладі життєвої трагедії Г.Баглюка ще один урок-науку: без власної держави наш народ приречений довічно на знищення, на асиміляцію іншими державними народами...Такі реалії дійсності.
У трагічній долі українського шахтарського письменника Григорія Баглюка причини воркутинської і не тільки воркутинської трагедій щільно переплелися.