Після 4-го курсу поступив на медичний факультет з єдиним наміром бути домашнім лікарем дружині, що хворіла на сухоти та стати мужицьким "дохтуром", щоб пізнати життя.
Дякуючи Господу, в одній особі патріота, Україна отримала кваліфікованого історика, літератора і невтомного лікаря-новатора.
В 1893 році 27-ми річний земський лікар розпочав свою практику на Волині в м.Ковелі. В повіті на той час мешкало 200 тисяч громадян, у самому місті — 20 тисяч, серед них половина — польські євреї, що займались дрібним крамарюванням і були його постійними пацієнтами, що дало можливість швидко опанувати їх мову.
Активна громадянська позиція, захоплення життям та побутом краю приводить молодого лікаря до однодумців, що стануть друзями на все життя.
Знайомство з родиною Косачів-Драгоманових, особисто з Оленою Пчілкою та Лесею Українкою подарує йому Доля найкращі роки життя та творчості.
В 1895 році під час спалаху холери в краї, заклопотаний обов'язками лікар, дружину Зінаїду та сина Віктора поселяє в с. Колодяжному під опіку Олени Пчілки та Петра Косача. Разом з тим пройнятий недугами Лесі Українки, стає її безвідмовним рятівником на все своє перебування в Ковелі. Тут на Поліссі розпочинає публіцистичну діяльність з метою пропаганди профілактики охорони здоров'я серед народу. Статтю "Про сільську медицину в неземських губерніях" — друкує в Петербурзі.
Тяжка недуга дружини веде лікаря і громадянина до містечка Окна, що на півдні Поділля.
Найперше знайомство з громадськими діячами Є. Чикаленком, І. Липою, членів радикальною організації "Братство Тарасівців" пожвавлює літературну творчість на царині новелістики, де кожен твір — це щира сповідь про соціальні негаразди суспільства.
Згодом перо літератора торкнеться оповідань та драматичних форм. Водевіль "В клуні", написаний для місцевого драмгуртка, через заборону цензури, вийшов друком лише в 1903 році. Перше оповідання на історичну тему вдається надрукувати в часописі "Киевская старина". Активізує санітарно-просвітницьку роботу, розпочату ще на Волині працею "Короста або чухавка". Далі видає: "Десять заповідів матері", "Десять заповідів здоров'я". Друкує їх у виданнях популярної літератури в Києві, Петербурзі, повітових друкарнях. Тут на Поділлі розпочинає власні досліди з мовознавства книжками: "Язык, наречие или говор", "Українська граматика", "Українська граматика для самонавчання", "Рідна мова", "Порівнююча граматика вкраїнської мови", ''Круті слова", "Паки І паки . Саме в містечку Окна робить постановку українських вистав силами місцевої інтелігенції, використовуючи під театр приміщення місцевого суду. Власне це і стало причиною конфлікту з місцевою владою, коли письменника і лікаря звинуватили в сепаратизмі та мазепинстві, що привело до зміни місця проживання.
Нове призначення восени 1899 р. приводить М. Левицького в лікарню с.Будаївки Глевської сільської управи, що біля м.Боярка на Київщині. Проживання біля колиски Русі-України навертає до нових справ, до нового побратимства. Спілкування та дружба з С. Єфремовим, В. Дурдуківським, Ф. Матушевським, Б. Грінченком, М. Лисенком та іншими членами старої української громади відкриває нові теми для творчості і нові форми для реалізації таланту. Друкує власні твори в "Літературно-науковому віснику", "Світлі", "Новій громаді", "Киевской старине". Придбане піаніно для потреб дружини Зінаїди та сина Віктора відкриває ще одну грань таланту М. Левицького як виконавця музики. Проте громадські інтереси та політичні наміри спонукають його разом з С. Єфремовим та Ф. Матушевським створити в 1903 році Радикальну партію і діяти. В липні 1904 р. М. Левицького разом з М. Лисенком та Лесею Українкою обирають дійсним членом "Літературно-артистического общества".
Прагнення наблизити українського читача до світової літератури зумовлює разом із дружиною братися до перекладацької роботи. Дякуючи цьому подружжю читач згодом отримав переклади творів Е. Сінклера, Г. Сенкевіча, Б. Пруса українською мовою.
Наприкінці 1904 р. отримує призначення директора фельдшерської школи на Лук'янівці у Києві і за сумісництвом опікує притулок дітей, залишених батьками. За дозвіл навчати майбутніх фельдшерів рідною українською мовою втрачає знову державну службу і заробіток.
В січні 1907 р. М. Левицького заарештовують як сепаратиста, проте в березні він отримує призначення залізничного лікаря на прикордонній з Галичиною станцією Радзивилів. А в червні у видавництві "Просвіта" виходить окремою книжкою його "Оповідання", один примірник яких автор дарує М. Грушевському, українському історику і 1-му Президенту України. Навесні 1909 р. зустрічає і супроводжує хворого І. Франка, що разом з сином Андрієм проїжджав у справах. Іван Якович високо цінив літературну працю М. Левицького. В лютому 1912 р. лікар і письменник приймав участь в заходах, приурочених 40-річчю творчості Івана Франка. В 1910 р. в №20 часопису "Речь" друкує статтю про українську мову та редагує видання дружини "При битій дорозі".
Все життя захоплений народною культурою та побутом М. Левицький приступає до наукового дослідження зрілим митцем і громадянином. В 1911 р. ним проведена етнографічна експедиція навколишніми селами і містечками. Було охоплено Берестечко, Остріг, Здолбунів, Рівне, Городок. До творчого гурту були залучені молоді науковці Д. Дорошенко, І. Зелінський, за транспорт слугувала звичайна селянська підвода, запряжена коником.
В 1912 р. М. Левицький разом з родиною переїздить в Білу Церкву. Продовжує літературну творчість співпрацею в альманахах "Час", "Щоденна газета", "Просвіта". В часописі "Досвітня зоря", редагованого Б.Грінченком в 1914 р. друкує оповідання "Забув".
В 1917р. виходить книжка з популярної медицини та української граматики: "Десять заповідей матерям", "Як доглядати і годувати дітей", "Язык, наречие й говор", "Рідна мова", "Круті слова", а в 1918 р. в Білій Церкві виходить "Українська граматика для самочитання".
Революційні події в Російській імперії та національне відродження в Україні покликала лікаря, літератора та громадянина в перші ряди подій. З листопада 1917 р. працює урядовцем міністерства шляхів УНР. З 1918 р. — радник посла УНР в Греції Ф. Матушевського, по його смерті виконує всі дипломатичні обов'язки. Витримує цинічні виступи проти посольства російської еміграції та її посібників, зокрема Туреччини, Болгарії, Югославії. Налагоджує доброчинні відносини з посольствами Англії, США, Італії, Голландії, Бельгії, Бразилії, Персії, Іспанії, Грузії. Дипломатична служба в ім'я України стає єдиною втіхою та розрадою після втрати найдорожчої людини, щирого друга та порадника в усіх випробуваннях життя, коханої дружини Зінаїди, що померла у Греції і похована далеко від України.
В 1920 р. М. Левицький був учасником з'їзду українських послів та дипломатів у Відні. Після окупації України більшовиками "вертається в Польщу (Терново), до українського уряду Директорії на чолі з Симоном Петлюрою. Зразу ж організовує курси медсестер для українських дівчат, завідує санаторієм українського війська, лікує місцевих жителів — гуралів. Надалі продовжує видавничу та наукову роботу. Видає в 1921 р. "Порівняльну граматику української мови". В 1922 р. переїздить до Чехословаччини, де активізувалось громадянське життя українців-емігрантів, завдяки підтримки уряду країни. Як ректор очолює Українську господарську академію, де збирає достойні наукові сили того часу. Поруч з ним наполегливо працюють на національну ідею далеко від Батьківщини І. Мовченів, С. Русова, Д. Антонович. Видає, як автор, "Українську граматику" пише спогади-есе "Подорож емігранта", "Людина звір", які друкує в "Літературно-науковому віснику" та календарі-альманасі "Дніпро".
Людське та творче життя налагоджується в нових умовах і здавалось нова праця має стати гарантом спокійної довгої старості, проте Доля манить Модеста Пилиповича Левицького, лікаря, літератора, державного діяча України найвищого рівня у краї його найперших кроків як лікаря, як письменника, як громадянина, в краї, де він пізнав приязнь та дружбу справжніх патріотів України з родини Косачів-Драгоманових.
У 1927 р. у віці 61 рік сам, один, він переїздить на Волинь до Луцька. Працює вчителем рідної мови та літератури в українській гімназії, по можливості лікує гімназистів, друзів та знайомих.
16 серпня 1931 р. славного сина України, лікаря-патріота, державного діяча високого рівня шляхетності та поступу не стало.
Прах його покоїться на кладовищі села Гаразджа Луцького району на Волині.