Грінченко, показував "відрубний політико-соціальний уклад від московського, і як багато Москва придбала, як прилучилася до неї Вкраїна" [1, XXII].
Усе це, а також постійна самоосвіта, сприяло його національному прозрінню. Зіньківський звертає увагу на українську мову, починає нею спілкуватися. У ньому прокидається і з великою силою розвивається вроджене, тимчасово притлумлене національне почуття та гідність. Він свідомо стає на шлях служіння українській справі, рідному народові.
Дружба з Л. Смоленським, Б. Грінченком, з яким познайомився заочно 1881 р. й почав листуватися, певною мірою підтримували дух, допомагали перенести оту важку атмосферу тупого солдафонства, що панувала в казармах і яку згодом так майстерно відтворить Зіньківський у своїх оповіданнях. Адже за найменшу дрібницю суворо карали: позбавляли права відпустки, садовили на гауптвахту, посилали в наряд поза чергою, позбавляли сну. Особливо допікала стройова муштра, яку не всі витримували: "Дивишся, а вже якийсь упав і поволокли в умивальник одливать водою. Спочатку було моторошно, а далі нічого — не страшно"1. Ті, хто не витримував такого життя, намагалися втопити своє горе в чарці чи в будинках розпусти. Зіньківський знаходив розраду в читанні книг. Крім того, Л. Смоленський залучив Кравченка та Зіньківського до наукової роботи. Вони виписували із старих українських видань слова та цілі речення для майбутнього словника, який готувала до друку Санкт-Петербурзька академія наук.
7 серпня 1882 р. Зіньківський закінчив юнкерську школу за другим розрядом, хоча мав усі підстави для першого, бо кращого за нього учня не було. Але це була остання помста ротного командира. Горда і незалежна натура Зіньківського неодноразово доводила його до біди. На знак протесту Зіньківський відмовився сфотографуватися з юнкерами та вчителями для випускної фотографії, не схотів довше затримуватися там і попросився на службу до 126 піхотного Рильського полку, який стояв у Черкасах. За старі гріхи йому дозволили працювати на нестройових посадах, начальство не спускало з нього ока.
15 травня 1883 р. Зіньківському було присвоєно офіцерське звання поручика. З того часу життя змінилося на краще: завелись, хоча й невеликі, гроші, мав свого денщика. Та все ж солдатські будні, казармене життя гнітили його душу, яка не лежала до військової служби. Мріє про вступ до Одеського університету. Та для цього треба було мати гімназійний атестат "доспілости". Тому він багато працює над собою: читає твори українських, російських та зарубіжних письменників, пильно стежить за літературним життям на Україні, тогочасною періодикою, вивчає іноземні мови.
'Див.: Київська старовина. 1997. — № 3—4. — С. 169.
У березні 1883 р. Зіньківський познайомився з Ганною Тимофіївною Сервичківською, своєю майбутньою дружиною. На час знайомства йому виповнилося 22 роки, а за тодішніми офіцерськими правилами він міг одружитися лише в 26. Ганна, як і кожна дівчина, мріяла вийти заміж, хотіла бути впевненою в особистому щасті, яке розуміла по-своєму. У Зіньківського були свої вимоги, принципи у ставленні до дівчини, жінки, матері. Він не визнавав "удаваної галантности і паркетности та інших достоїнств, за котрі, правду казать, я не дам ламаного шага", бо "всьому простому, природньому тільки й ціну даю"; адже "любо бачити в інтелігентній женщині якомога більш простоти, природи, бо вона служить доказом, що людина здатна думать про що інше од "дрисіровок", ставлячи їх потрібними в усякім разі не для людей" [ф. 111, № 45260].
Зіньківський не поділяв думок Ганни про несумісність особистого щастя й служіння великій ідеї, вважаючи їх безпідставними і хибними. Був переконаний у тому, що "особисте щастя єсть не що інше, як задоволення потребам свого духа... У одних за потребами фізичної природи не видно навіть потреб духовних, так що здається, буцім у їх і катма тих потреб. У других же навіть потреби фізичної природи підхилені строгому контролю духа, який він не буде нікчемний у первих, і величний — у других" [там само]. І як приклад наводить життя Т. Шевченка, Я. Гуса та інших мучеників, які йшли на смерть тому, що бачили в цім своє особисте щастя. Зіньківський вважав, що людина, присвятивши себе якійсь важливій справі, не повинна перетворюватися в аскета, оскільки це злочин проти законів природи — аскетизм фізичний нівечить людину, бо тільки "спільна жизнь мужчини й женщини дозволя вповні людям користуватися своїми силами, к чому вони були б природні, підвисша їх дух... чоловік занапаща себе, бо йому бракує половини самого себе, позаяк "чоловік та жінка — то єдина спілка", гармонічне ціле. І любить і бути любимим — найзаконніша потреба, краще сказать, головнійший обов'язок, наложений на нас природою" [там само].
Ідеалом взаємин між чоловіком та дружиною для Зіньківського було те, що "...любима женщина розділя мої ідеї, мої думки. Тоді й сміло буду дивитись, готовий бороться зо всім супротивним, а зневага моїх найулюбленіших, святих думок тією женщиною убийно пригнітило б дух мій. Думаю, що і на женщин можно перенести такий же погляд, позаяк і женський організм устроєн по одним законам з мужеським".
Зіньківський був переконаний, що гучні заяви про любов до всього людства, але заперечення любові одне до одного є "брехня, та ще й нелогічна, бо і варт на світі буде жизнь, коли матимеш кого любить, бо коли ми любим, ми ціним жизнь, значить і будем робить, до чого ми здатні" [ф. III, № 45260].
Ганна намагалася ввійти у духовний світ свого коханого. Прислухаючись до порад Зіньківського, що прагнув прилучити її до української мови, вона читає твори І. Нечуя-Левицького, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Кропивницького, Олени Пчілки, О. Стороженка, І. Карпенка-Карого, Панаса Мирного, письменників зарубіжної та російської літератури, оцінки яких свідчать про її неабиякий естетичний смак. Намагається листуватися українською мовою: "Якби ти знав, — писала з Києва Г. Сервичківська 14.08.1886 р., — яка кругом мене кацапщина, я навіть і не вмію говорити так, як вони усі говорять, навіть прислуга і та говорить по-великоруськи, та і якже я після цього можу добре знать свою рідну мову, коли я її ніде не чую, ні у кого ні одного слова, а напротив ще і сама повинна говорить по їхньому з дітьми та зо всіма, та ще така чисто кацапська мова" [ф. 111, № 45145].
На початку 1884 року Зіньківський захворів і 21 лютого виїхав на лікування до Київського військового госпіталю, де пробув кілька тижнів. Незабаром батальйон перевели до Умані. Хвороби переслідували Зіньківського і тут: він застудився і дуже погано себе почував. Це гнітило його, адже хвороба перешкоджала реалізувати плани та наміри, яких завжди було у нього багато.
В Умані, за порадою Б. Грінченка, Зіньківський разом з Кравченком відвідали М. Комарова, з яким зав'язали міцну і щиру дружбу. "Чоловік він вельми розумний, — згадував Кравченко, — на нас з Трохимом він мав таке чарування, наче рідний батько на своїх дітей, але не той батько щирий, а при нужді й сорочку зніме для тебе" (1).
Є всі підстави стверджувати, що національне прозріння Зіньківського, пробуджене в Одесі Л. Смоленським, уміло підтримав М. Комаров, якого невипадково називали "адвокатом української літератури". Бо чи не в кожному листі з Умані, Петербурга Зіньківський згадував це ім'я або у зв'язку з упорядкуванням якогось збірника, альманаху, чи із забороною книг цензурою, чи у справах приватних.
За порадою М. Комарова Зіньківський перекладає твори М. Салтикова-Щедріна, розділи праці В. Антоновича "Історія великого князівства Литовського", статтю О. Пипіна "Епізоди з малорусько-польських літературних відносин" тощо. На цей час припадає й початок його літературної творчості.
З травня по осінь 1885 року Зіньківський виїхав знову на літні військові табори до Житомира. Йому сподобався ландшафт міста, особливо річка. Табірне життя нічим особливим не вирізнялося. До міста не дуже часто ходив. Таке життя не влаштовувало його, тому не покидає мрії одержати атестат за гімназію. Можна лише подивуватися тому завзяттю, з яким працював Зіньківський, вивчаючи самотужки іноземні мови, літературу, юриспруденцію. "За книгою сидів по 16—18 годин у сутки", "учився, не виходячи з кімнати по цілому тижню", — згадував В. Кравченко (1).
1. Рукописний відділ ІМФЕ НАН України. Ф. 15, арк. 115.
Із середини квітня по 13 червня 1886 р. перебуває у Києві, де при Другій класичній гімназії блискуче витримує іспити. У Києві Зіньківський мешкає у М. Комарова, де знайомиться з О. Кониським; М. Лисенком, М. Старицьким, П. Житецьким, В. Горленком, О. Пчілкою, Ф. Лебединцевим, з деякими київськими видавцями та книгарями. Листи Зіньківського цього періоду до Б. Грінченка та Г. Сервичківської, В. Кравченка свідчать, з яким завзяттям він поринає у громадсько-культурне життя. Незважаючи на відповідальну екзаменаційну пору, знаходить час виконувати небезуспішно доручення Б. Грінченка у видавничих справах, повідомляє про вихід у світ збірок О. Пчілки, О. Кониського, творів Панаса Мирного та ін. Звичайно, таке оточення не могло не викликати ентузіазму, надихало на працю задля української справи; тут він остаточно збагнув, що перебування у таких містечках, як Шпола, Сміла, Умань, — це свідоме ув'язнення свого таланту. А тому, коли всі спроби вирватися до Одеси в університет зазнали краху, Зіньківський бачить для себе єдиний вихід — вступити до Військово-юридичної академії в Петербурзі, щоби згодом стати цивільним юристом.
Спочатку треба було витримати екзамени в окружному штабі в Києві, куди прибув 3 липня 1887 р. Після успішно складених іспитів (З серпня) прибув до Петербурга на другий тур вступних іспитів до Академії. Тут Зіньківський також показав блискучі знання. У листі до Б. Грінченка від 16.ХІ.1887 р. писав, що із 57 осіб витримало екзамени 25; його було зараховано п'ятим по списку за результатами набраних балів, що давало пільги на додаткову плату, яка в загальній сумі становила 999 рублів на рік.
У Петербурзі налагоджує контакти з вихідцями з України, а також петербуржцями, які цікавилися Україною, її літературою, фольклором; знайомиться з Д. Мордовцевим, О. Пипіним, Л.