Німецький письменник Б. Брехту XX ст. написав пісню-"зонг" про епоху фашизму, коли знову, як і в часи релігійних війн, народ пошився у дурні — на кшталт раблезіанських баранів.
У "Четвертій книзі" є й інша алегорія — епізод морської бурі. Світова література вже за античної доби вдавалася до цього образу для змалювання непевних часів. У Рабле це одночасно поетична картина грізної, розгніваної стихії і громадянської війни у Франції, спровокованої релігійними чварами. Під час бурі героям роману здається, що всі стихії — вогонь, повітря, море, земля — поєдналися в одвічному хаосі.
Проте цьому хаосові передує цілком земна зустріч "пантаґрюелістів" з дев'ятьма кораблями, навантаженими ченцями всіх орденів і конфесій, що прямують на церковний собор для оборони "істинної віри". Не дивно, що наймудріший серед мандрівників — Пантаґрюель — невдовзі засумував і геть занепав духом, хоча загалом меланхолія йому зовсім невластива. Зате потім, коли почалася буря, він не скиглить і не лякається, а намагається приборкати стихію. Йому завзято допомагають брат Жан, Понократ, Гімнаст та інші пасажири корабля. Один лише Панурґ залишається осторонь — ледве живий від жаху, він слізно благає про допомогу святих угодників і читає молитви, про які зазвичай навіть не згадує. Зображення бурі для Рабле — це нагода показати, як змінюються люди у критичній ситуації, як вільнодумці і шибеники раптом виявляються боягузами і святенниками.
Рабле викриває потворні явища у житті своєї епохи і на тих сторінках "Четвертої" і "П'ятої книг", де описує різні острови, на яких побували Пантаґрюель з компанією у мандрах до оракула Божественної Пляшки. Це острів Жалюгідний, де владарює Постник, котрий до всього природного ставиться з ворожим упередженням: він живиться солоними обладунками, шоломами і заборолами, "вбрання у нього сіре та холодне, спереду нічого нема, і ззаду нічого нема, і рукавів нема", його мозок менший, ніж у комахи. Портрет Постника — сатира на всіх фанатиків. Проте й самого папу письменник висміяв у розділах про острів папеманів, які щойно розгромили своїх ворогів папофігів (котрі показують папі фігу, тобто протестантів). Нещасні папофіги доведені до страшного зубожіння і злиднів. Зате папомани живуть, як у раю. Повіривши якось у Папу Римського, котрий замінив для них Бога, вони звели духовне життя до манії поклоніння. Щойно помітивши мандрівників, папомани кричать: "А ви бачили його?" — "Кого?" — дивуються Пантагрюель і брат Жан, але невдовзі здогадуються, що йдеться про папу.
До найпохмуріших епізодів "П'ятої книги" належать розділи, присвячені острову Катівні, де панують Пухнасті Коти — страшні хижаки, що пожирають маленьких дітей. Коти мають потворну зовнішність, але ще огидніші вони за своєю внутрішньою сутністю. Ерцгерцог Пухнастих Котів, який знущається над законом і правдою, — "найогидніша з-поміж усіх потвор". На острові Катівня розбещеність називають доброчесністю, зраду — вірністю, крадіжку — щедрістю. Описуючи тутешні звичаї, письменник викриває феодальний суд, царство насильства і зажерливості, що ховаються під машкарою законності. Лише завдяки кмітливості Панурґа, який зумів дати негідникам хабаря, "пантаґрюелістам" пощастило вислизнути з острова.
Нарешті, після тривалих мандрів, дивовижних і небезпечних пригод, друзі доплили до острова, на якому перебуває оракул Божественної Пляшки. Разом з героями роману читач потрапляє в атмосферу східної казки. Панурґ, аж підстрибнувши від захвату, каже Пантаґрюелеві: "Нарешті закінчилися наші поневіряння! Ми знайшли те, що шукали..." У ретельно доглянутому винограднику, через який проходять мандрівники, рясніють соковитими гронами лози найкращих сортів. Розкішні сходи ведуть "пантаґрюелістів" у підземний палац, оздоблений коштовним камінням, де підлоги викладені яшмою та рубінами, стіни прикрашені мозаїчними картинами і де світло, як удень. Але найбільше диво, перед яким зупиняються Пантаґрюель і його супутники, — це водограй з осяйною квіткою лілеї, викладеною з велетенських перлин. Вода з фонтану знімає втому, додає здоров'я, повертає молодість. Божественна Пляшка дає Панурґові довгоочікувану пораду, промовляючи єдине слово-звук: "Трінк!" Втім, ця відповідь стосується вже не одруження Панурґа, а мети життя взагалі.
Це чарівне слово приховує алегорію. Служителька підземного храму пояснює "пантагрюелістам", що "трінк" у багатьох мовах означає: "Пийте!" Йдеться не лише про звичайне пиття, без якого не можуть обійтися ні люди, ані тварини. Рабле має на увазі й інше питво, до якого доводиться постійно прагнути і терпляче домагатися, щоб воно освіжило розум і серце, зробило людей сильними і справедливими, — істинне знання про світ.
Останні сторінки роману не зовсім зрозумілі. Ймовірно, що автор щось недомовив, щось не встиг остаточно завершити. Проте сутність програми, яку Рабле пропонує своїм читачам, визначена доволі чітко: наполегливо працюйте, пийте з чистого джерела знань, відкинувши упередження і схоластику, виховуйте у собі, як велетень Пантаґрюель, гуманну незворушність і добру силу, той настрій "веселості духу", який від часів Рабле почали називати "пантаґрюелізмом".
Письменникові чужий дух дидактизму, повчальності, він добродушно кепкує зі своїх героїв та їхніх вад, жартує, постійно перебільшуючи.Перебільшеними, гротескними видаються розміри людей-велетнів, сила брата Жана, баламутство Панурґа. Проте письменник не перебільшує небезпек, що чигають на його героїв. "Гротеск" означає не лише перебільшення. Генеалогію цього поняття виводять від живописних зображень в італійських гротах, коли рука художника тільки доповнювала фантазії, створені самою природою. Гротеск — це також поєднання різнорідних явищ. Гротескним є образ русалки — жінки з хвостом риби, ерцгерцога Пухнастих Котів — хижака з норовом судового присяжного, Панурґа — мудрагеля і жорстокого витівника... Гротеск — не просто один із прийомів Рабле-письменника, а квінтесенція його художнього методу. Світ, який він зображує, титанічна епоха Відродження — межовий час. Роман про Ґарґантюа і Пантаґрюеля — його дзеркало. Проте, як і в усіх геніальних творах, у цьому дзеркалі відображається не лише епоха.
Впливу Рабле зазнали багато видатних письменників. Мольєр, Ж. Лафонтен, Вольтер, Дж. Свіфт, О. де Бальзак, А. Франс, Р. Роллан користувалися прийомами відтворення комічного, винайденими автором "Ґарґантюа і Пантаґрюеля", — його славнозвісними словесними ланцюжками, його профанацією чисел, пародіюванням офіційної риторики і мертвої латини, його фарсовими діалогами, зафіксованими у прислів'ях та приказках.
Але ці ж властивості, завдяки яким стиль Рабле відрізняється від літературних норм, що панували у красному письменстві з кінця XVI до XX ст., принесли авторові "Ґарґантюа і Пантаґрюеля" славу найскладнішого серед класиків. Рабле не всім подобається. Теоретики класицизму у XVII ст. рішуче відкидали його творчість. Романтики, які відродили у літературі епоху Серед-ньовіччя, а потім і Ренесанс, оцінювали Рабле по-різному. І якщо у В. Гюґо творчість Рабле викликала захоплений подив, то Ламартіна обурювала грубість класика-гуманіста, якого він порівнював з невихованим сільським хлопчиськом. Чужим залишається Рабле і для більшості письменників-реалістів.