Де бракувало документів, там починала працювати уява письменника. Натомість Цвайґ завжди віртуозно поводився з документами, виявляючи у будь-якому листі чи мемуарах очевидця психологічне підґрунтя.
Загадкова особистість і доля Марії Стюарт, королеви Франції, Англії та Шотландії, завжди хвилюватиме уяву нащадків. Але щоб дізнатися правду про Марію Стюарт, треба прочитати її життєпис, створений Цвайґом. Автор означив жанр книги "Марія Стюарт" ("Maria Stuart", 1935) як "романізовану біографію". Шотландська й англійська королеви ніколи не бачили одна одну. Так забажала Єлизавета. Але між ними упродовж чверті століття тривало інтенсивне листування, зовні коректне, але сповнене прихованих кпинів і ущипливих образ. Саме ці листи і становлять основу книги. Цвайґ скористався також свідченнями друзів і недругів обох королев, щоб виголосити свій неупереджений вердикт.
Чи є в історичній розповіді Цвайґа зв'язок із сучасністю? Так, безумовно, хоча не варто шукати якихось безпосередніх аналогій. Розповідаючи про щасливі дні та роки поневірянь у житті Марії Стюарт, Цвайґ розмірковував про свободу та її межі, про боротьбу за владу, про те, що швидше позбавляє людину волі: трон чи тюрма? Трагедія Марії Стюарт набагато страшніша від трагедії Єлизавети, хоча англійська королева замолоду теж зазнала тюремної гостинності у Тауері. Але Єлизавета ненавидить Марію за те, що, ставши королевою, та посміла залишитися вільною жінкою, знехтувавши не лише придворним етикетом, а й законами, які їй же і належало пильнувати. Єлизавета у трактуванні Цвайґа розумна, підступна, жорстока, владолюбна, але, як переконує автор, вона не вільна і ніколи в житті ані на мить не почувала себе вільною.
А далі Цвайґ наводить свого читача на глибоко філософську і політично виважену думку. Володар, який втратив власну свободу, придушує волелюбні прагнення своїх підданих, стає тираном. Жертвою тиранії насамперед стає вільна особистість, у даному випадку — Марія Стюарт.
Не автор, а сама доля поєднала в особі Марії злочинницю і мученицю. Її провина очевидна, і автор не намагається виправдати свою героїню. Але Цвайґ змушує читача милуватися шотландською королевою як одним із найдосконаліших створінь природи. Витоки трагедії у тому, що ця волелюбна, напрочуд талановита жінка не була коханою чоловіком, рівним їй за розумом, темпераментом і шляхетністю. Знову, як і в новелах, шаленство пристрасті штовхає героїню на злочин. Марія — жертва, переконує нас Цвайґ, а жертвам сваволі читач завжди співчуватиме.
Завершуючи життєпис страченої королеви, Цвайґ підсумовує: "У моралі і політики свої осібні шляхи. Події оцінюються по-різному, зважаючи на те, чи судимо ми про них з погляду людяності, а чи з погляду політичних переваг". Для письменника на початку 30-х pp. конфлікт моралі і політики мав уже не умоглядний, а цілком конкретний характер.
Герой книги "Тріумф і трагедія Еразма Роттердамського" ("Triumph und Tragik des Erasmus von Rotterdam", 1935) особливо близький авторові. Цвайґу імпонувало, що Еразм вважав себе громадянином світу. Еразм відмовлявся від найпрестижніших посад на церковній та світській ниві. Уникаючи суєтних пристрастей і марнославства, він доклав усіх своїх зусиль для того, щоби домогтися незалежності. Своїми книгами Еразм підкорив епоху, адже зумів сказати слово істини, проаналізувавши найболісніші проблеми свого часу.
Еразм ганьбив фанатиків і схоластів, хабарників і невігласів. Але особливо ненависними для нього були ті, хто розпалював чвари між людьми. Однак саме через жахливий релігійний розбрат Німеччина, а за нею й уся тодішня Європа були залиті кров'ю.
Згідно з концепцією Цвайґа, трагедія Еразма полягає в тому, що він не зумів відвернути цю криваву різанину. Цвайґ протягом тривалого часу вірив у те, що Перша світова війна — трагічне непорозуміння, що вона залишиться останньою глобальною війною. Цвайґ вважав, що разом з Р. Ролланом і А. Барбюсом, разом з німецькими письменниками-антифашистами він зуміє відвернути нове світове побоїще. На сторінках газети "Роте Фане" 29 червня 1930 р. він писав: "Я глибоко переконаний, що агітація окремих безвідповідальних осіб, які прагнуть послати сотні тисяч або й мільйони людей під кулі чи в газові атаки, зазнає жалюгідної поразки; однак цей безумовний оптимізм не повинен завадити нам зберігати пильність і суворо карати будь-яку спробу воєнної інтервенції навіть у попередній стадії газетної пропаганди та затуманювання мізків". Однак у ті дні, коли Цвайґ працював над книгою про Еразма, нацисти зробили трус у нього вдома. Це стало першим тривожним сигналом.
У 20—30-х pp. у багатьох західних письменників посилився інтерес до СРСР. Вони вбачали у країні Рад єдину реальну силу, здатну протистояти фашизму. Цвайґ також відвідав СРСР у 1928 p., прибувши на урочини з нагоди сторіччя від дня народження Л. Толстого. Цвайґ вельми скептично оцінив бурхливу бюрократичну діяльність керівної верхівки радянських республік: "Молоді керівники, покликані навести "лад", ще отримували втіху від компонування розмаїтих розпоряджень та дозволів, і це дуже гальмувало справу". Загалом же, його тодішнє ставлення до СРСР можна охарактеризувати як доброзичливо-критичну цікавість. Проте з плином часу доброзичливість підупадала, а скептицизм зростав. Цвайґ не міг зрозуміти і погодитися з обожненням вождя, а облудність інсценованих політичних процесів не ввела його в оману. Він категорично не приймав ідеї диктатури пролетаріату, яка легітимізувала будь-які акти насильства і терору.
Становище Цвайґа наприкінці 30-х pp. було вельми складним: він опинився між "серпом і молотом", з одного боку, та "свастикою" — з іншого. Ось чому таким елегійним настроєм пронизана його остання книга мемуарів: вчорашній світ загинув, а в сучасному світі письменник скрізь почував себе чужинцем. Останні роки життя Цвайґа сповнені поневірянь. Він утік із Зальцбурга, тимчасово зупинившись у Лондоні (1935). Проте й в Англії письменник не почувався у безпеці. Він подався до Латинської Америки (1940), якийсь час жив у США (1941), але невдовзі вирішив оселитися у невеликому бразильському місті Петрополісі, розташованому високо в горах.
22 лютого 1942 р. він наклав на себе руки разом із дружиною, прийнявши велику дозу снодійного. Перед смертю подружжя написало 18 листів, зокрема і бразильському уряду із подякою за гостинність. "Я вітаю всіх своїх друзів, — писав Цвайґ. — Нехай вони побачать світанкову зорю після довгої ночі! А я надто нетерплячий і йду раніше від них".
Вочевидь, мав рацію Е. М. Ремарк, котрий так написав про цей трагічний епізод у своєму романі "Тіні в раю": "Якби того вечора в Бразилії, коли Стефан Цвайґ і його дружина скоїли самогубство, вони могли щиро поговорити із ким-небудь бодай по телефону, то нещастя, можливо, не сталось би. Але Цвайґ опинився на чужині серед чужих людей".
Проте смерть письменника була не просто наслідком відчаю. Цвайґ покинув цей світ, бо категорично не приймав його, почувався у ньому зайвим.Українською мовою твори Цвайґа перекладали В. Бобинський, І. Стишенко, П. Таращук, І. Сойко та ін.
В. Пронін