Кітс не наслідує міф буквально. Головним героєм стає не закохана в смертного богиня, а сам смертний, принц-пастух Ендіміон, потривожений сном про Цинтію, Фебу (різні імена Діани-Артеміди). Ваблива мрія вириває героя з ідилічного спокою, із царства Пана. Мрія, що вислизає, мов сон, готова безконечно розсувати простір фантазії, обертаючись новим "сном уві сні" ("dream within dream").
Чим далі йде за нею Ендіміон, тим важчим стає повернення назад. Однак не лише в царині духовної безмежності є спокуса, є вона і в чуттєвій природі. І в кожної своя небезпека — втратити дух чи відсторонитися від своєї людяності. Поміж цими крайнощами розвивається і головний ліричний сюжет, і дублююча його вставна історія Главка, котрий став жертвою своєї чуттєвості й потрапив у полон до Цірцеї.
В останній, четвертій, пісні Ендіміон роздвоюється між потягом до Цинтії та земним коханням до індійської дівчини, аж поки поет із дещо несподіваною легкістю не касує суперечності: земне кохання виявляється лише одним із втілень небесного. Йдучи вслід за нею, Ендіміон, котрий здобув спокій, зникає в гущавині первісного лісу, ховається все в тому ж царстві Пана, з якого на початку він був вирваний своєю мрією. Кітс визнавав те, що називав "недбалістю", і в "Ендіміоні", але виправдовував себе бажанням спробувати незвідані поетичні шляхи:"...я стрімголов ринувся в море і таким чином краще освоївся з течією, з хисткими пісками і гострими рифами, аніж коли б зоставався на зеленому лужку, награвав на дурненькій дудочці..." (До Дж.О.Хессі, 8.10.1818).
Поема запам'яталася кількома видатними з поетичного погляду епізодами. Особливо відомим став вступ до неї: "Прекрасне нас полонить назавжди...", а також вставний гімн до Пана та пісня індійської дівчини.Ліричний сюжет поеми рухається в колі основних понять, у якому існує поезія: краса — природа — кохання — сон. К. пропонує їх не в готовій розстановці: у болісній гонитві Ендіміона за досконалістю він драматизує свої сумніви про природу поезії, робить власний вибір. За ті кілька місяців, поки писалася поема, під впливом В. Хезлітта Кітс заново відкрив для себе Шекспіра й услід за ним сформулював те, що вирізняє істинного поета — Негативну Здатність, "той стан, коли людина віддається сумнівам, невпевненості, здогадам, не женучись нудним чином за фактами та не дотримуючись тверезої розсудливості" (До Дж. і Т.Кітсів, 21.12.1817). Якщо романтичне уявлення про поета зазвичай поєднується з думкою про гіпертрофію особистого, індивідуального, то Кітс, йдучи за своїм відкриттям, проголошує: "Поет — найбільш непоетична істота у світі, адже в нього немає свого "я": він постійно заповнює собою найрізноманітніші оболонки" (До Р. Вудхауса, 27.10.1818).
Нове переконання ще більше посилило старий потяг Кітса — до жанру поеми, — і не для того, аби в ній віднайти простір, де явить себе повною мірою поетична сваволя. Художній простір необхідний, аби втілити множинність вражень буття, пластично відтворити його образ і розчинитися в ньому. До того часу, коли був опублікований "Ендіміон", Кітс вже завершив нову поему — "Ізабелла, або Горщик з базиліком" ("Isabella, or The Pot of Basil", 1818). Від міфологічної алегорії Кітса переходить тут до історичного сюжету, запозиченого у Дж. Боккаччо (п'ята новела четвертого дня): оповідання про трагічне кохання Ізабелли до Лоренцо, вбитого її жорстокосердими братами. Зіштовхуються дві сторони нової ренесансної особистості: бажання любити і бажання робити гроші. Для Кітса це можливість перевірити себе в оповідному сюжеті, який потребує промальовки характерів, колориту, енергійного стилю. Результатом він цілковито невдоволений: зображення пристрасті вимагає досвіду, а його, зізнається поет, немає.
З метою виховання почуттів Кітс вирушив у подорож — до природи. Влітку 1818 р. він здійснив прощу романтичними місцевостями: Озерний край, Шотландія, Ірландія... Гірський краєвид цих місць збуджував уяву, відповідає новому естетичному ідеалові — Мальовничого та Піднесеного. Подорож була перервана звісткою про тяжку недугу брата Тома. Не зовсім так, як гадалося, але цей рік став для Кітса роком "виховання почуттів". Зустріч з природою змінилася місяцями, проведеними біля ліжка брата, котрий вмирав від сухот. І в ці ж місяці — зустріч з майбутньою нареченою, єдиним справжнім коханням Кітса — Фанні Брон.
Кітс багато працює. Написав нову поему на міфологічний сюжет — "Гіперіон" ("Hyperion. A Fragment", 1818-1819). Якщо в "Ендіміоні" був міф любові та краси, то тепер — міф боротьби: Аполлон приходить посісти місце останнього з титанів — похмурого і трагічного Гіперіона. Прекрасне народжується з духа трагедії. Праця над поемою просунулася досить далеко, але після смерті брата (1 грудня 1818 p.) Кітс залишив її. Він ще раз повернеться до цього сюжету: другий варіант отримає назву "Падіння Гіперіона" ("The Fall of Hyperion. A Dream", 1819). У цій новій спробі виникає важливий сюжетний хід, що підказує, в якому напрямі йде пошук: міфологічні події викладаються не з епічно безособистісною об'єктивністю; з'являється оповідач — Монета, донька богині пам'яті Мнемозіни, і слухач — людина, для якої все почуте звучить як віщий сон. Так позначається намір змістити акцент з викладу подій на їхнє сприйняття, подати простір міфу як такий, що виникає в уяві.
Це не було відходом від Негативної Здатності, бо власну особистість поет не виявляв з тією безпосередністю, як це робив Байрон у ліричних відступах. Кітс зосереджував інтерес на об'єктивності самого світу, до початку якого повертав читача, даючи йому можливість слідкувати не лише за тим, як народжувалося буття, а й як пробуджувалася свідомість, що сприймає його. У "Гіперіоні" розігрувалася міфологічна драма творення, котра переживалася поетом як щось не лише вічне, а й вічно нове, що потребує повідомлення в якості останньої новини. У стилі Кітса завжди відчувається безпосередність присутності поета-оповідача. У манері його міфологічних чи історичних поем прослідковується близькість до улюбленого і надзвичайно для нього важливого жанру дружніх послань, віршових фрагментів, якими рясніють його листи.
У словесному висвітленні подій — особистість поета, котрий однак не виступає на сцену, живе на ній лише в безкінечній зміні масок, перевтілень. Така точка зору повинна була привести, щонайменше, до спроби випробувати себе в драматичному жанрі. У 1819 р. спільно з найближчим своїм приятелем останніх років Ч.Брауном (після смерті брата Тома Кітс мешкав у його домі в Хемпстеді, околиці Лондона) Кітс написав історичну трагедію "Оттон Великий" ("Otho the Great"). У січні наступного року театр Ковент-Ґарден її відхилив. Ще один факт літературного невизнання К. сучасниками, який стоїть у шерегу, розпочатому різко негативними рецензіями на поему "Ендіміон". Виникла легенда, активно поширювана П.Б. Шеллі, що К. був убитий критикою, чия образлива реакція стала причиною смертельної хвороби.
Остання прижиттєва збірка Кітса, до якої увійшли поеми "Ламія", "Гзабелла", "Вечір св. Аґнеси" та інші вірші ("Lamia", "Isabella", "The Eve of St. Agnes", 1820), була доброзичливо відрецензована впливовим Ф. Джефрі в "Единбурзькому огляді", але в цей час поет уже вмирав від родинної недуги — сухот.
У своїх останніх поемах Кітс остаточно відходить від високого стилю, підказаного міфологічним сюжетом і впливом Дж. Мільтона. У "Ламії" він більш за все проявив себе тими змінами, які вніс до відомої легенди, розказаної пізньоримським письменником Флавієм Філостратом і взятої ним з "Анатомії Меланхолії" Р. Бартона. У поемі Кітс протистоять одне одному не зла чарівниця-перевертень і мудрий філософ, а жорстокий мораліст та істота таємничо-прекрасна, хоч вона й вабить до загибелі через обіцянку неземного блаженства. Вважають, що у цій поемі, як і в баладі "La Belle Dame sans Merci", відобразилося переживання смертельно хворим К. кохання до Фанні Брон.
У пізніх творах Кітс наростає відчуття вислизаючої хисткості буття, життя миттєво затримується на грані поміж сном і явою, між днем і ніччю. Тут досвід життя зустрічається з уявою; тут місце дії сутінкових за колоритом поем "Вечір Святої Аґнеси", "Вечір Святого Марка". Обидві — поеми віщого передбачення, передрікання. В обох крізь дрімоту, темряву ночі у небувалій мальовничій яскравості проступає реальність, прикрашена уявою.
Ці поеми одночасно споріднені й з великими одами 1819 р. П'ять з них написані у квітні-травні: оди до Психеї, Грецької Вази, Солов'я, Меланхолії, Безділля ("Ode to Psyche", "Ode on a Grecian Urn", "Ode to a Nightingale", "Ode on Melancholy", "Ode on Indolence"). І ще одну, як і годиться за темою, Кітс написав восени. Вона не має у своїй англійській назві слова "ода", яке лише мається на увазі ("То Autumn").
Між цими одами здавна було помічено той тісний зв'язок, котрий дозволяє говорити про них як про цикл. їхню спільну тему краще за все позначити рядком-запитанням, що розпочинає один із віршів К.: "Хто ж Поет? Яка прикмета/Виявляє нам Поета" (Пер. В. Мисика). Ці оди написані про сенс і гідність прекрасного, рукотворного та існуючого в природі. Вони — про поетичний стан душі та про здатність, що дозволяє наблизитися до Краси. Коли в "Оді до Солов'я" мерхне земне, відступає чуттєве, одна лише фантазія веде поета за співаючою пташкою. Відлітати, аби — повертатися. Сам Кітс уподібнював уяву до сну біблійного праотця Адама, коли йому примарилося сотворіння Єви:"...він прокинувся й побачив, що все це — правда" (До Б. Бейлі, 22.11.1817).
У своїх ранніх речах Кітс нерідко починав з алегоричних узагальнень: "Покинув день свій вранішній палац..." ("Наслідування Спенсера"). Потім уже на загальний план накладалися зорові подробиці. У пізніх віршах він частіше починає з предметних деталей, напружує зір — буквально до темноти в очах, поки не проллється внутрішнє світло і сама сутність речей не набуде форми. Колись, полюбляючи йти услід за чужою уявою, він шукав себе в міфі; тепер він сам творить міф, міф про Поета, який відкриває світ. Мислиме є зоровим образом, у символічному жесті, у русі постатей, що звершують свій одвічний біг полем грецької вази.