Але трагедія Ґ. була звернена до його співвітчизників, не готових до антифеодальної боротьби. Це для них звучав монолог Еґмонта, що у тогочасній Німеччині знайшов відгук у літературі, мистецтві, музиці Л. ван Бетховена, але не міг бути реалізований практично.
У творчості Ґ. після повернення з Італії відобразилися нові естетичні погляди, які дослідники називають "веймарським класицизмом". Поет тепер віддавав перевагу класичним формам античного мистецтва, став стриманішим у вираженні своїх ідей. Його позиція вирізняється більшою врівноваженістю. У період гострих соціальних сутичок він вельми обережно виявляє свої симпатії й антипатії. Це проглядається особливо відчутно в епічній поемі "Герман іДоро-тея "("Hermann und Dorothea", 1798).
Ґ. у цьому творі зробив спробу виняткову і достатньо вдалу — створити ідеальні взірці своїх сучасників. Головні персонажі поеми підкоряють читача почуттям власної гідності, доброзичливістю, красою і працелюбністю. Життя Германа і Доротеї дивовижно гармонійне, тому що за будь-якої важкої ситуації вони йдуть за велінням своїх добрих сердець.
Які б творчі задуми не вабили Г., він завжди незмінно повертався до поезії. Форми і жанри його ліричних творів змінювалися, як змінювалися з роками та десятиліттями й погляди геніальної людини, котра жила напруженим духовним життям. Іншими ставали його погляди на людину, на взаємовідносини націй і класів. Ґ. схилявся до думки, що єдиною силою, здатною пом'якшити звичаї, є мистецтво, шо тільки краса робить шляхетною кожну людину зокрема і весь світ у цілому.
Він не заперечував свої юнацькі тираноборчі ідеали, але переосмислив їх у зрілій своїй поезії, внісши заспокійливу поправку. Поворотний етап в розвитку поезії Ґ. зримо проглядається в поезії "Ільменау"("Ilmenau", 1783). Елегія "Ілшенау "виражає ідеал, який Ґ. протягом років буде стверджувати своєю творчістю: кожна людина, чи це князь, чи поет, актор, рудокоп чи селянин, зобов'язана виконувати свій обов'язок, іти за своїм покликанням і тим самим служити людям, покращувати життя і прикрашати землю. Поняття обов'язку стає центральним в системі моральних орієнтирів Г.
У перше веймарське десятиліття Ґ. написав свій другий роман "Театральне покликання Вільгельма Мейстера" ("Wilhelm Meisters theatralische Sendung", 1777-1785; вид. 1911). Проте роман не був виданий, а пізніше текст був перероблений для нового роману з тим самим героєм — "Роки навчання Вільгельма Мейстера"'("Wilhelm Meisters Lehrjahre", 1793-1796; вид. 1795-1796).
З самого початку в розповідь про те, як освічений німецький бюргер пориває зі своїм середовищем, згодом ставши видатним драматургом, Ґ.-прозаїк включив декілька чудових поезій. Вони є поетичними монологами героїв, це їхні заповітні мрії, прагнення, переживання.
Міньйона — дівчина, майже дитина, дикувата і жвава, безмежно віддана Вільгельму Мей-стерові, — співає пісню про мальовничу сонячну красу Італії, де вона народилася. У цій поезії Італія стає символом всього прекрасного і незвичного. Основний лейтмотив двох інших пісень Міньйони — потаємне страждання, в якому вона ніколи не зізнається, яке вгадає лише той, кому знайомий такий самий біль душі. У четвертій пісні Міньйони, як і в пісні безтурботної, але чуйної і самовідданої акторки Філі-ни, печаль і радість зливаються. Герої насолоджуються життям. Але серед веселощів і щастя вони не можуть забути, що блаженство не вічне, що людині суджено пережити лише щасливу миттєвість буття.
Загадковий у романі про Вільгельма Мейстера образ Арфіста. Бідний незнайомий заблуда, котрого прийняли у трупу комедіанти, виконує пісні, в яких трагізм буття сягає апогею. Гуманізм цього вірша, як і всього циклу загалом, виражений в настійно повторюваній думці: страждання об'єднує людей, колективно пережитий трагічний досвід робить людство сильнішим і мужнішим. "Через страждання до радості" — ця думка Й. К. Ф. Шиллера, безсумнівно, була близькою і Ґ.
Два великі німецькі поети — Шиллер і Ґ. — у 1797 р. дружньо змагалися в написанні балад. Ґ. був ініціатором відродження цього жанру.
Балади Г. "Вільшаний король" ("Erlkönig"), "КорінаЬська наречена "("Die Braut von Korinth") та ін. написані в традиціях страшної похмурої балади. їхніми першоджерелами стали античні міфи і середньовічні легенди. У баладах Г. обов'язково присутнє загадкове. Ґ. передає відчуття нічних жахів. Таємниче, потойбічне згубно вривається в життя.
Талантові Г. була притаманна універсальність. Відтворити у слові різноманітні історичні епохи, виразити сильні почуття, почасти антагоністичні, розгадати таємниці людських вчинків, проникнути в надра природи — все це властиво Г.
Ідея взаємопов'язаності різних культур та епох надихала Ґ., коли він працював над поетичним циклом "Західно-східний диван " ("Westöstlicher Divan", 1819). Диваном у східних країнах називали збірки віршів, розташованих у певному порядку. Падіння Наполеона, захоплення чарівною і поетично обдарованою Маріанною фон Віллемер, відкриття лірики Гафіза, котрий жив у Ширазі в XIV ст., — все це, поетично переосмислене, склало зміст "Західно-східного дивана " Через усі вірші "Дивана " проходить думка про нетлінність поетичного слова, сказаного Гафізом та іншими видатними східними поетами. Вони прославляли кохання і життя і через те заслуговують безсмертя. У віршах Ґ. пролунала важлива думка про єдність людської цивілізації, про зв'язки різних часів і країн, про взаємозбагачення культур.
Протягом усього творчого шляху Г. працював над трагедією "Фауст"("Faust"). У 17731775 рр. він створив перший начерк "Фауста", де містилися основні сюжетні моменти. Цей, т. зв. "Пра-Фауст" в рукописах Г. не зберігся, але був виявлений у 1887 р. в записі однієї із шанувальниць видатного поета. У 1790 р. був опублікований "Фауст. Фрагмент ", своєрідний скорочений варіант "Пра-Фауста". Його дуже високо оцінив Й.К.Ф. Шиллер, з яким у Ґ. склалися тісні дружні стосунки. Шиллер спонукав автора до продовження "Фауста" Особливо інтенсивно робота велася з 1797 по 1801 роки. Були написані "Присвята", обидва "Прологи", сцени "Кабінет Фауста " і "Вальпургієва ніч " Перша частина була завершена у 1806 р., а надрукована — у 1808 р.
Задум другої частини визрів у 1797—1801 рр., а до її написання Ґ. звернувся лише через чверть століття за настійними проханнями його секретаря Й. П. Еккермана. Ґ. завершив працю над "Фаустом" у 1831 р. Повністю трагедія була видана в 1832 р. в першому томі його "Посмертного видання творів".
Ґ. скористався сюжетом німецької народної книги про доктора Фауста. Лікар і алхімік Йоганн (у Ґ. — Генріх) Фауст дійсно жив у першій половині XVI ст. Легенда розповідає про нього як про талановитого мага та чаклуна, якому підвладні потойбічні сили, за що на нього чекала в пеклі відплата. За легендою, його задушив диявол, шо трапилося близько 1540 р. У 1587 р. у Франкфурті-на-Майні друкар Йоганн Шпіс видав книгу, на титулі якої був напис: "Історія про доктора Йоганна Фауста, знаменитого чаклуна та чорнокнижника. Про те, як на умовлений реченець запродався дияволові, які дивовижні пригоди він за цей час побачив, сам розпочинав і випробовував, допоки не спіткала його, врешті, заслужена кара. Складено на основі його власних, ним залишених творів. Зібрано і приготовлено до друку для добросердного напучення всім високомислимим, самовпевненим і безбожним людям. Хай буде для них це страшним взірцем, відвертаючим повчанням...". Народна книга була перевидана в 1589 р., а в 1593 р. розповідь доповнена життєписом Вагнера — учня Фауста. Вагнер постає непутящим гультяєм, який опанував таємниці магії, а після смерті Фауста успадкував його багатства.
Німецьку народну книгу перекладали і видавали в Англії, Голландії і Франції. Англійський драматург К. Марло (1564—1593) використав сюжет для своєї трагедії "Трагічна історія доктора Фауста". До сюжету про Фауста звертались незадовго до Ґ. — Ф.М. Клінгер та Ґ.Е. Лессінг.
Поступово легенда про доктора Фауста стала настільки популярною, що її розігрували у спектаклях лялькарі. Одну з таких вистав Г. побачив у дитинстві. Так відбулося знайомство поета з Фаустом і Мефістофелем.
Ґ. суттєво змінив і доповнив сюжет новими персонажами та подіями. Створюючи образ Фауста, Г. на прикладі його долі в першій частині показав здійснення усіх можливих бажань людини, а в другій частині — безмежні можливості всього людства. Проте, з точки зору Г., максималістське здійснення незалежної волі спричинює трагедію. У першій частині — гонитва героя за насолодою обертається загибеллю героїні. У другій частині у трагедію переростає прагнення героя вдосконалити природу, внести свої прагматичні корективи у світобудову. За авторським визначенням, "Фауст" створений у жанрі трагедії. Проте в цілому твір не розрахований на сценічне втілення. У "Фаусті" поєднуються епос, лірика, драма. За багатьма жанровими ознаками він близький до поеми.
"Фауст" відкривається "Присвятою", написаною октавами. Чотири восьмирядкові строфи відображають момент повернення автора до заповітного задуму. Минуло чверть століття відтоді, як розпочалася праця над трагедією, перших слухачів не стало, і це надає "Присвяті" елегійного настрою.
У "Пролозі в театрі" відображені спостереження Г., коли він протягом багатьох років керував Веймарським театром. Директор театру, Поет і Комедійний актор, кожен на свій кшталт розмірковують про мистецтво. Директор мріє, щоби публіка юрбою сунула до театру. Поет зневажає натовп, він спрямований у надзоряну далеч, а Комедійний актор заради аплодисментів ладен смішити глядача. Кожен з них правий по-своєму, диспут триває недовго. У репліках Директора театру вгадується, що "Фауст "сценічно втілений.
У "Пролозі на небі" виникає зав'язка трагедії. У парі, на яке пішли Мефістофель зі самим Господом, йдеться про людину, про її гідність, муки і радощі, про задоволення і розчарування. Об'єкт суперечок — людина, і ця людина — Фауст. Доктор Фауст постає перед читачем у похмурому готичному кабінеті. Прожито довге життя, засвоєно багато чудових знань, але істина виявилася недоступною. Фауст розчарований. Він на межі самогубства, і лише пасхальний піс-неспів утримав його від гріховного вчинку.
У "Фаусті "Ґ.