Грудень 1343-початок 1345 років — "Зупинка у Пармі". Перші дев'ять місяців були періодом творчої активності: він продовжував працювати над поемою "Африка", над сонетами, закінчив одну з книг трактату "Про пам'ятні справи". Але коли місто оточили війська маркіза Феррарі, Петрарка змушений був тікати з Парми й повернутись до Воклюза.
Починається "Друга зупинка у Воклюзі", у ці роки Петрарка пише трактат "Про усамітнене життя" (1346), "Буколічну пісню" (1346-1348), "Про монашеське дозвілля" (1347).
Коли в 1350 році Петрарка приїжджає до Рима, Боккаччо пропонує йому посаду професора поезії та історії у Флорентійському університеті, але гуманіст відмовився, мабуть, щоб не марнувати часу, бо попереду були нові творчі задуми.
Літо 1351 — травень 1353 років — "Третя зупинка у Воклюзі", де Петрарка закінчує свої твори. Пише 12 нових біографій античних чоловіків, працює над "Тріумфами", де поетичним словом виклав свої міркування про славу, час, кохання та смерть.
У 1353 році Франческо Петрарка повертається до Італії та залишається там до скону. Починається "Міланський період" (1353— 1361). Поет узяв на себе відповідальний обов'язок переговорів з імператором. У нього вже визріло усвідомлення необхідності об'єднання усієї Італії.
Десь у травні 1354 року була розпочата праця над трактатом "Про засоби проти усякої долі", у якому викладено незалежні ідейні позиції гуманіста. Сюди було включено кілька діалогів проти тиранії, в яких міланські правителі мали змогу впізнати засоби свого правління. Найцікавіша частина цих творів — захист поезії, мистецтва, античності від нападів схоластів.
У 1361 році Петрарка їде з Мілана через епідемію чуми та опиняється у Венеції. Весь "венеціанський період" (до 1368 року) поет працює над збіркою "Старечих листів". Тамтешні філософи визнавали лише Аристотеля і поширювали плітки про неосвіченість Петрарки, на що поет гідно відповів у своєму трактаті "Про власну і багатьох інших неосвіченість" (1367), де гаряче полемізує з місцевими філософами.
Упродовж останніх років (1369-1374) Петрарка перебував у Аркві, куди його вмовив переїхати правитель міста Франческо Каррара, особисто навідавши поета, якому допікали недуги.
У "Падуанський період" Петрарка поспішає закінчити свої твори: трактат "Про відомих чоловіків", "Тріумфи", "Старечі листи" та відому "Книгу пісень" чи "Канцоньєре". "Канцоньєре" поділені на дві частини: "При житті мадонни Лаури" та "Після смерті мадонни Лаури". Окрім 317 сонетів та 29 канцон, у ній містяться зразки інших ліричних жанрів.
Але справжньої слави Петрарка зазнав, як автор ліричних віршів, присвячених золотоволосій Лаурі, (6 квітня 1327 року в церкві св. Клари поет зустрів своє кохання — молоду, дуже привабливу жінку, яка увійшла в світову літературу під ім'ям Лаури. Лаура померла під час епідемії чуми в 1348 році). Про цю збірку сам автор писав, як про поетичні "дрібниці", немов вибачався, що написана вона не класичною латинською, а повсякденною італійською мовою. Проте насправді Петрарка неабияк дорожив цим натхненним витвором, зберігав і ретельно обробляв його.
Так виникла "Книга пісень", що складається з 317 сонетів, 29 канцон, а також секстин, балад і мадригалів. Ця книга також є сповіддю Петрарки, тільки цього разу — сповіддю ліричною. У ній відбилася любов поета до вродливої заміжньої жінки, яка походила зі знатної авіньйонської родини. Вона народилася близько 1307 року, у 1325 році вийшла заміж і померла страшного 1348 року, коли в багатьох країнах Європи лютувала чума. Зустріч з Лаурою сповнила душу Петрарки великим почуттям, що заторкнуло найніжніші, наймелодійніші струни його душі. Коли Петрарка довідався про передчасну кончину своєї коханої, він записав в екземплярі Вергілія: "Лаура, знана своїми чеснотами і довгий час прославлена в моїх віршах, уперше постала перед моїми очима у літа моєї ранньої юності, у 1327 році, вранці 6 квітня, у церкві св. Клари в Авіньйоні; і в тому ж місті, того ж місяця й у той же день і годину 1348 року цей світоч згас, коли я був у Вероні, не відаючи своєї долі".
По суті, "Книга пісень" — це насамперед картина різних щиросердих станів Петрарки. Протягом десятиліть він оспівував жінку, яка не сказала йому жодного ласкавого слова. У дзеркалі любові увесь час відбивався його складний внутрішній світ. У поезіях Лаура сприймається як справді жива: у неї легка хода, ніжний голос, золоте волосся. Новаторство Петрарки полягає в тому, що він не лише створює образ коханої, а й розкриває внутрішній світ свого героя, який любить і страждає. Так Петрарка стає творцем нової, психологічної лірики, що стала дорогоцінним внеском у скарбницю світової поезії.
Поетичний тріумф Лаури став одночасно й тріумфом Петрарки. Не випадково в "Книзі пісень" ім'я Лаура (Laura) так тісно пов'язане зі словом лавр (lauro). Часом стирається навіть межа, що відокремлює Лауру від дерева слави, прекрасна жінка перетворюється на символ земної слави для поета. Вона вінчає його чоло гілкою зеленого лавра, і через тисячу років люди будуть пам'ятати про співця Лаури.
У Росії Петрарка був добре відомий вже в XIX столітті. Його захопленим шанувальником був поет К. Н. Батюшков.
Італійського поета високо цінував Пушкін, який назвав Петрарку з-поміж найвидатніших європейських ліриків у своєму сонеті про сонети. "З нею знайдуть вуста мої мову Петрарки і любові",— писав він у першому розділі "Євгенія Онєгіна", а віршований уривок з Петрарки постав епіграфом до VI глави цього роману.
Сторіччя відокремлюють нас від Італії XIV століття. Але через безодню років вдячне людство шанобливо пронесе ім'я Петрарки як одного з засновників гуманізму, поета, який оспівав не так божественне, як радість людського буття, земну любов до прекрасної жінки, його прості й тому такі високі думки і почуття.
ОСНОВНІ ТВОРИ: поема "Африка", "Канцоньєре" ("Книга пісень")
ЛІТЕРАТУРА: 1. Хлодовский Р. И. Франческо Петрарка: Поэзия гуманизма.— М., 1974; 2. Парандовский Я. Олимпийский диск.— М., 1979.