Мабуть, найбільш численну групу фантастичних оповідань Боргеса становлять оповідання-застереження. Але особливу тривогу викликає в Борхеса пластичність людського розуму, здатність піддаватися впливу, змінювати ідеї і переконання. Борхес нерідко визначає відносність усіх понять, вироблених нашою цивілізацією. У "Повідомленні Броуді", наприклад, показане суспільство, де усі: влада, правосуддя, релігія, мистецтво, етика, на наш погляд, поставлені з ніг на голову. Найбільш вражаючий символ цієї відносності — оповідання "Тлін, Укбар", у якому вигадано, що групі інтелектуалів удається поступово нав'язати людству зовсім нову систему мислення, достатньо лише змінити логіку, весь обшир людських знань, етичних і естетичних цінностей. Борхес не може приховати, що захоплюється силою уяви тих, хто створив нову систему поглядів, продумав її до дріб'язків, зробив імпонуюче стрункою. Однак у голосі оповідача замилування поєднується з жахом, тому вірніше було б віднести оповідання до антиутопій, що перегукуються з "Прекрасним новим світом", знаменитим в 30-40-і роки романом-антиутопією Олдоса Хакслі, що зображує знедуховлене технократичне суспільство майбутнього. Адже дух у розповіді Борхеса здобуває перемогу не над матерією, а над духом же. Це оповідання було надруковане в 1944 році, і не дивно, що навіть на краю світу, удалині від Європи, художник відчував "почуття туги і розгубленості" при звістках про фашистський "новий порядок" у третьому рейху.
Складаючи свої інтелектуальні метафори, Борхес виявляє зухвалість стосовно устояних і загальноприйнятих понять і навіть до священних міфів і сакральних текстів західної цивілізації, у лоні якої він був вихований. Читання Євангелія може привести до несподіваного смертоносного результату ("Євангеліє від Марка"). Герой оповідання "Три версії зрадництва Іуди" узагалі заперечив Новий Заповіт, припустивши, що боголюдиною був не Ісус, а Іуда, і спокута полягала не в смерті на хресті, а в набагато більш жорстоких муках совісті й нескінченному стражданні в останнім колі пекла. Заключні рядки цього оповідання про те, що зло збігається деякими рисами із щастям, наближають нас до розуміння критеріїв, якими керується Борхес, створюючи свої фантастичні постулати. Фантастичні оповідання Борхеса звичайно містять яке-небудь неймовірне допущення, що дозволяє побачити світ у зовсім несподіваному аспекті й задуматися над найважливішими питаннями культури. Чи можливо, наприклад, скликати конгрес, у якому реально було б представлене все людство ("Конгрес").
Прийнято думати, що Борхес, пропонуючи нам насолодитися грою розуму й фантазії, не торкається питання про відношення своїх вимислів до реальності, його завдання нібито — демонструвати множинність точок зору на дійсність, не виносячи остаточного судження, що тут неправдиве, а що адекватне реальності. Справді, письменник нерідко іменує себе агностиком, але зазвичай висуває, ніби на вибір, два, три, а то і більше тлумачень ("Сон Колріджа", "Задача", "Лотерея у Вавілоні"), серед яких є й абсолютно раціональні, й абсолютно ірраціональні. Відносинам інтелекту і реальності присвячене оповідання "Пошуки Аверроеса".
Ще більш драматичне попередження щодо того, як небезпечно випустити з уваги реальність, міститься в оповіданнях "Заїр" і "Алеф". Автор-оповідач в обох історіях усвідомлює страшну загрозу суб'єктивного ідеалізму: зосередитися на своїй ідеї, на своєму суб'єктивному баченні світу, бути упевненим, що ти носиш у собі Всесвіт,— значить, у найлегшому і комічному варіанті стати графоманом, як Карлос Архентино, а в серйозному і патологічному випадку — впасти в божевілля. Недарма обидві розповіді починаються смертю ексцентричної, але чарівної жінки. Непояснений чар цих жінок є метафорою живої, мінливої, незбагненної реальності, такої ж багатоликої, часом жорстокої, але приваблюючої, як Беатріс Вітербо.
Багато критиків і надто вибагливі читачі минулого були заворожені незрівнянною ерудицією Борхеса, його манерою подавати вимисел як коментар, просто переказ чужих книг. У його творах можна знайти ремінісценції, запозичення, приховані цитати: це й дотепні рішення честертонівського патера Брауна, який знаходив завдяки здоровому глузду й знанню людської психології несподівані пояснення загадкових випадків. У "Трьох версіях зрадництва Іуди" і деяких інших оповіданнях, у яких новаторська і парадоксальна інтерпретація або міфу, або класичного літературного мотиву переломленої свідомості вигаданого персонажа, як результат його духовних пошуків, і оман, можна дослідити вплив "Легенди про Великого інквізитора" Достоєвського. У "Повідомленні Броуді" міститься пряме посилання на Свіфта. Очевидно, до філософських повістей Вольтера "Задіг, чи Доля" і "Царівна Вавілонська" тяжіє у Борхеса сама ідея перетворення Вавілону ("Лотерея у Вавілоні", "Вавілонська бібліотека"). У запозичених мотивах Борхес вступає у діалог, гру.
У зібранні творів Борхеса чимало оповідань про повсякденні життєві драми, про звичайних, грубих, які не пишуть і навіть не читають книг, людей. Письменник збирався надалі розвивати саме цей напрямок. В інтерв'ю в 1967 році він заявив, що думає писати на реальні теми й опублікувати книгу психологічних творів, де буде намагатися уникнути містичного, уникнути лабіринтів, дзеркал, усіх маній, смертей, щоб персонажі були такими, які вони є. Не можна сказати, щоб ця програма була цілком виконана. Смерть присутня практично в кожному творі Борхеса, адже йому потрібні екстремальні, "фатальні" ситуації, у яких персонаж може розкрити в собі щось несподіване чи переважаюче сподівання. При цьому Борхес підходить до людської психології з тими ж мірками, що й до людської фантазії. Оповідання "Емма Цунц" критики звичайно витлумачують як свого роду вправу з фрейдистської теми "комплексу Електри". Однак усе-таки вважаємо, що головне для Борхеса — зовсім не стосунки Емми з батьком. Головне в творі — це подив перед таємничою здатністю людини до миттєвого і безповоротного переродження, опанування неприборканих і доти невідомих самій людині внутрішніх сил. Боязка й соромлива фабрична робітниця здійснює ретельно продумане убивство-помсту, без вагань жертвуючи своєю цнотливістю. Зовсім несподіваного повороту набуває і розвиток, здавалося б, добре відомої в літературі теми суперництва двох братів через жінку ("Розлучниця"). А в пригодницьких оповіданнях зі збірника "Всесвітня історія підлості" ("Удова Чин-га, піратка", "Безкорисливий убивця Білл Харріган" і ін.) Борхес дивується розмахові зла, настільки ж неприборканого, наскільки може бути неприборканою фантазія людини.
У творчості Борхеса є зіткнення двох полюсів, двох протибор-чих стихій. На одному полюсі — вимисли інтелекту та фантазії, на іншому — те, що Борхес любить позначати словом "епічне". Епічне для нього — це насичена дією національна історія. Предки Борхеса брали участь майже у всіх головних подіях історії Аргентини й Уругваю. Його прадід боровся і переміг під прапорами Болівара в славній битві під Хуніне (1824), що була початком повного визволення Латинської Америки від іспанського колоніального ярма. Борхес пише про долю предків: "Я ніколи не переставав відчувати ностальгію щодо їх епічної долі, у якій боги мені відмовили". Тому з любовним описом старих кварталів Буенос-Айреса, з обробкою місцевих переказів ми бачимо багато оповідань у Борхеса. Аргентинське минуле з'являється в його оповіданнях, як "втрачений рай". Борхеса завжди приваблював цей маргінальний світ, адже там було своє сповідання віри: хоробрість, вірність дружбі, готовність гідно зустріти смертну годину ("Південь"). З'являються твори, де події описані з глибоким інтересом до національної історії ("Інша смерть", "Найстарша сеньйора", "Гуаякіль").
Отже, твори Борхеса об'єднані тим, що спрямовані на пізнання людини: її розуму й душі, фантазії і волі, здатності мислити та необхідності діяти. Усе це, за глибоким переконанням письменника, існує неподільно. "Я гадаю,— говорить Борхес,— що люди взагалі помиляються, коли вважають, що лише повсякденне представляє реальність, а все інше ірреальне. У широкому розумінні пристрасті, ідеї, припущення настільки ж реальні, як факти повсякдення, і більше того — створюють факти повсякдення. Я упевнений, що усі філософи світу впливають на повсякденне життя". Жорстоку байдужість до долі простої людини Борхес викрив у "Найстаршій сеньйорі".
Як і багатьох інших письменників Латинської Америки, Борхеса найвищою мірою хвилює проблема духовних традицій. У статті "Аргентинський письменник і традиція" (1932) він рішуче висловився за прилучення до світової культури: тільки оволодіння її багатствами допоможе проявитися аргентинській сутності.
У 50-і роки до Борхеса приходить широке визнання. Його книги друкують величезними тиражами — спочатку в Європі, потім і в усьому світі, а в 1955 році, після падіння диктатури Перона Борхеса призначають директором Національної бібліотеки Буенос-Айреса. Це призначення майже одночасно збіглося з повною сліпотою письменника. Борхес мужньо переносить сліпоту. Він заміняє видимий світ, назавжди втрачений, світом культури. Борхеса тепер ніщо не відволікає від літератури. Виходять його збірники "Діяч" (1960), "Золото тигрів" (1972), "Книга піску" (1975) та ін. Борхес багато подорожує, відвідує Англію, Францію, Іспанію, Ізраїль, СІЛА, Перу. Його перекладають, вивчають, цитують у всіх країнах.
В нашу епоху латиноамериканська література зуміла зробити незаперечно оригінальний, самобутній внесок у художній розвиток людства завдяки тому, що усі великі художники прагнули об'єднати, синтезувати свою народну традицію і європейський, а потім і світовий культурний досвід ("Сто років самотності" Гарсіа Маркеса, "Мінливості методу" і "Весна священна" Карпентьєра, оповідання і романи Кортасара, Онетти, Отеро Сільви, Варгаса Льоси; у цьому ряду має бути названий і Хорхе Луїс Борхес — він ішов і йде своїм, особливим шляхом, але до спільної мети).
ОСНОВНІ ТВОРИ:
"Діяч", "Золото тигрів", "Книга піску", "Найстарша сеньйора", "Всесвітня історія безчестя", "Історія вічності", "Вимисли", "Алеф", "Нові розслідування", "Повідомлення Броуді", "Кола руїн", "Зустріч", "Письмена Бога", "П'єр Менар, автор "Дон Кіхота", "Тлін, Укбар", "Три версії зрадництва Іуди".
ЛІТЕРАТУРА: 1.