У вірші "Задивляюсь у твої зіниці…" В. Симоненко у формі монологу відверто й гордо заявляє про свою любов до України. За уважного прочитання стає зрозуміло, що автор сподівався опублікувати її в Україні, а тому вдавався до певних компромісів: "хмари бурякові", "червоні блискавиці/Революцій, бунтів і повстань", висловлював бажання пролитися "крапелькою крові" на "священне знамено" (у підтексті – звичайно, червоне, радянське), але все це – вимушені поступки, те, що український письменник в екзилі Василь Барка називав "мисочкою молока для гадюки". Радянська цензура безпомильно вловила підтекст метафор В. Симоненка, побачила абсолютність його внутрішньої свободи ("Маю я святе синівське право/З матір'ю побуть на самоті") і те, що поет в один ряд поставив "ворожу" Америку й "братню" росію, обстоюючи своє питоме право мати Вітчизну ("Хай мовчать америки й росії,/Коли я з тобою говорю"). Україна для ліричного героя – не тільки "молитва", тобто сокровенне й найцінніше, а й "розпука вікова", адже багаторічна неволя та втрата державності стали долею української нації в "сім'ї народів" СРСР. Митець усвідомлював своє найвище призначення – творити для України, наближати її незалежність: "Ради тебе перли в душу сію,/Ради тебе мислю і творю...". Прояву такої високої амплітуди громадянської свідомості радянська влада, звичайно, пробачити поетові не могла.