Твір складається з 12 строф, причому остання підсилюється повторенням першої. Кожна строфа демонструє майстерність автора у відтворенні сильних емоцій ліричного героя, зароджених у полум'ї кохання. Визначальною рисою поезії є тяжіння до філософських роздумів про банкет весни і молодості, що є неоромантичною особливістю. Бурхливі любовні переживання і чарівна краса весняної ночі вказують на гармонійність життя, що також є основною ознакою модернізму. Кохання поетизується автором як апофеоз молодості. Символістська специфіка домінує у печальних роздумах поета про скороминущість людського життя на тлі вічної краси та гармонії Всесвіту:
Гори! Життя – єдина мить,
Для смерті ж – вічність ціла.
Символіка твору сприймається через асоціації з образами природи – "земля в палких обіймах ночі", "відбились зорі у воді", "летять до хмар тумани". Поет намагається вийти за рамки буденності, закликає забути на якийсь момент "сум, думки, і горе" і влити струмінь власної душі у буйне, "шумляче море" природи.