Образність вірша не надто складна і традиційна: весна, солов'ї, верби й квітки. Ці образи використані для наскрізного паралелізму (продовження народнопісенної традиції) "людина-природа":
Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!"
Весняний солов'їний спів викликає в уяві читачів усталену асоціацію: весна – пора кохання. Одухотворена природа представлена відповідними образами: "Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі…". Та й весь твір організовано так, що немов сама природа "промовляє" до читача: у солов'їному співі "оприявнюється" монолог-звернення до уявного адресата.