Образ Антося Корецького найбільш динамічний й рельєфний у повісті: Антось не лише не погоджується із позицією нападників, а і розмірковує, як би закликати магнатів відмовитися від замірів поневолити Україну, як прихилити до мирного співжиття два сусідні народи. Проте мрії Антося виявилися недосяжними, тому його загибель бачиться символічною – як крах ілюзій щодо примирення двох народів. Антось не лише наскрізь видумана особа, але й і історично неможлива. Повернувшись згодом до шляхетського табору, Антось не може забути Орисі, його душу роздирає конфлікт між почуттям обов'язку перед Вітчизною – Польщею, що кличе його воювати проти Буші, і любов'ю до своєї другої Батьківщини – України, де він виховувався всі юнацькі роки і де жила його кохана дівчина. Цей конфлікт мучить його, бентежить дух героя, шукає виходу і врешті знаходить його в ідеї єднання двох народів. Ця внутрішня душевна боротьба Антося завершується тим, що він так і залишається на роздоріжжі, зазнаючи краху всіх своїх сподівань. Він не мав сил і рішучості ні для того, щоб покинути шляхетський табір, ні для того, щоб пристати до козаків. Так і гине, стоячи між двома таборами, не подолавши конфлікту, що роздирав його душу. Ось чому цілком закономірно, що саме Орися у фіналі драми залишається переможцем, бо Антось мріє про особисте щастя, а Орися до кінця вірна інтересам народу і Вітчизни, які завжди стояли для неї вище за особисті інтереси.