Сотник Михайло Завістний та його козаки – образи ідеалізовані. Старицький поетизує в романтичному ключі козацьку вольницю, звитягу, запорозьку науку для юнаків, а особливо – гумор. Навіть у батальних сценах репліки козаків щедро пересипані щирим сміхом: "–А тривайте, ганьби гукне ще і пані, – сказавши ще і Шрам й приставивши ґнота до полички. Грюкнула пані, та так, що аж земля колом стріпонулася й посипалася купками в рів… – Докинула, докинула пані вельможна! – зраділи козаки. – Саме на середину греблі шерепнула! – Спасибі, добродійко! – поклонилися другі. – Відпасла, хвала Богові, черево, так свої ж по-панськи і гримнула! – Та він, гля, братці, – деякі аж припали до греблі, – певно, винюхують… панський гостинець…". Козаки віддані своїй справі, нехтують особистим в ім'я колективу, здійснюють самопожертву в ім'я своїх ідеалів.