Переплетення потоку життя і потоку душевних явищ зображують внутрішній світ героя у реальному русі, в його "зримих" образах. Хоч у новелі відсутня внутрішня мова, монологи, проте розповідь ведеться так, що можна простежити зміну психічних станів героя – від легкого роздратування до душевних мук, близьких до божевілля. Гриць живе у чорних нестатках, тому й не в змозі прогодувати своїх дітей. Прохання Ґандзуні дати їсти дратує його: "То їжте мене, а що ж я дам вам їсти?", "Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай її земля вікінула! А чума дес ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне". Психічний стан прямо не названий, проте зрозумілий із змісту і структури речень з риторичними запитаннями і окликами. Роздратування і досада, викликані голодом і холодом, звичайні для Гриця (таке було щоднини і щогодини). Та настрій його змінюється під впливом щойно відкритої істини, його діти – живі мерці. Він "напудився так, що аж його піт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камінь поклав на груди". Тут уже психічний стан героя має назву – страх. Гриць налякався не виглядом дітей, а жахливим наміром убити їх, що виник у нього підсвідомо і ліг на груди важким каменем. Анафорична конструкція фрази "важкий камінь на грудях" є немов смисловим фокусом психічного процесу. Він не тільки пов'язаний з дітьми – "мерцями", а й виконує роль розгорнутого евфемізму. Гриць навіть подумки боїться назвати страшний намір своїм іменем. Він робить відчайдушні спроби відігнати його від себе, як нечисту силу. Молиться, тікає з хати, бігає по сусідах – все марно. Від себе не втечеш. І його свідомість, усупереч волі, "працює" на здійснення наміру. З кожним днем вага каменя стає тяжчою, давить, застилає вест світ. Гриць "почорнів, і очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди". Наскрізь пройнятий злочинною думкою, чоловік уже не противиться їй. План визрівав. Маленька пауза в душевній напрузі. Варить бараболю, годує дітей, одягає і веде на страту. Йде повільно, довго, на горі зупиняється. Побачена ріка примусила працювати психіку. Він здригнувся, заморожений рікою, "а той камінь на грудях став іще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку". З наближенням до річки Гриць втрачає волю і контроль над собою, що передається видимою мовою почуттів: заскреготав зубами, аж гомін лугом розходився. Нерви напружені до краю. До душевних переживань додається й усвідомлення жахливої суті задуманого вчинку. Важкий камінь перетворюється у довгий вогняний пас, "що його пік у серце і він безтямно біжить, тепер уже не задихаючись, до річки. В стані афектації здійснює злочин, що підкреслюється і шаленим темпом самовиправдання: "Скажу панам, що не було ніякої ради: ані їсти що, ані в хаті затопити, ані віпрати, ані голову змити, ані ніц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницу!". Напруження спало. Він готовий і хоче відповісти за скоєне. Свідомість його настільки врівноважена й прозора, що він одразу ж задовольняє прохання Ґандзуні не топити її. Спокійний, розчулений і безмежно люблячий. Очевидно, вперше після смерті дружини він був самим собою. Мова його набирає того ніжно-лагідного, тужливого відтінку, який буває під час прощання назавжди. Прокльони зникли, натомість з'явилася схвильована розсудливість і турбота за майбутнє доньки. Без досади і гніву радить, як краще повернутися до села, як попроситися в найми дитину бавити. "Гай, іди, бо то ніч", — переживає батько за доньку, котру щойно хотів утопити, і для безпеки дає бучок, бо як "надибає пес, та й роздере, а з бучком май безпешніше". Оце все, що Гриць міг дати своїй дитині. Гриць спішить заявити на себе, аби прийняти "від панів кару". Та найвищу кару визначив собі він сам. Скинувши з грудей той страшний камінь, Гриць відчув полегшення, що підтверджують і його вчинки і розмова з Ґандзею. Насправді ж, це тільки тиша перед бурею. Ступивши у воду, де лежало тіло його дитини, Гриць задеревів. Вернувся і пішов до моста.