Герої перебувають у різних психологічних станах. Спершу Анна боїться самої звістки про живого Михайла. Бо виявляється, що й Анна не забула Михайла, не викинула з душі свого кохання до нього. На розважливі слова Насті: "Ти тепер замужня жінка, треба про се все забути", — Анна з болем і відчаєм відповідає: "Хоч би мало серце розірватися, а забути треба. Ой Господи! І як воно досі не трісло?.. Дай мені якого зілля, щоби тут, отут перестало боліти!". Що сильніше Анна віддається своєму почуттю, то більше морально занепадає. Михайло, який озлобився, став брутальним і жорстоким (у війську, на жандармській службі), нібито наділяє цими рисами і свою кохану. Малюнок образу жінки протягом драми помітно змінюється. У першій дії Анна повсякчас жаліє Миколу, співчуває йому, захищає від насміхів, просить Михайла змилуватися над їхньою сім'єю, "не погубляти їх". У другій дії вона вже відчуває невідворотність лиха. У третій і четвертих діях Анна вже цілком під владою жандарма ("Він для мене все: і світ, і люди, і присяга"). Її ставлення до Миколи різко змінюється: "Обрид він мені. Лучче б був гнив у криміналі". Жандармові вона говорить про чоловіка: "І моє серце розбито, і мене з нелюбом спаровано! З туманом отим, що з ним ні в кут, ні в двері, що з нього люди сміються, що хіба хто не хоче, той з нього не глузує!". Злими насміхами Анна ніби виправдовує свою зраду, своє падіння. Жінка, проте, гостро відчуває свій занепад, жорстоку владу Гурмана – і в цьому теж її трагедія. "Який страшний! – думає вона про коханого. – Який грізний! А що за сила! Здається, якби хотів, то так би і роздавив мене і того… мойого… халяпу. Поглядом одним прошиб би. І чим страшніший, чим остріше до мене говорить, тим, здається, я більше люблю його. Вся тремчу, а так і здається, що тону в нім, роблюсь частиною його. І нема у мене тоді своєї волі, ані своєї думки, ані сили, ані застанови, нічого. Все мені тоді байдуже, все готова віддати йому, кинути в болото, коли він того схоче!".