"…з кожним кроком до річки сінний дух відступав перед п'янкою повінню ще денного тепла і тривожної водяної вільгості, од якої глибше дихалось і кортіло бігти, брикатись, іржати. Коли ж берег упав, оголивши бронзову спину нерухомої, сонної води, Шептало не стримавсь і побіг, перечіплюючись об кореневища верболозів, грузнучи в піску та задихаючись од не знаної досі, нестерпної, та все ж солодкої спраги, яку вільно було вгамувати живою, а не іржавою водою. І він рвонув понад берегом, по мілині.
Молотив копитами теплуваті хвилі, бризки смачно лоскотали губи. Шептало шурхнув у глибінь і поплив, оглушений плескотом, пінистим виром, що зчинився навколо нього. Ніби перестиглі яблука, по небу прокотився невидимий гуркіт і впав десь поблизу, за лісом... Це були найкращі хвилини Шепталового життя. Ніколи досі і вже ніколи опісля білий кінь не відчував себе так близько і повно із стихією, течією — од трав'яних хвиль до білих громів у вишині…"
Шептало відчув себе сильним, побачив себе у воді і здивувався, що він такий білий. Кінь зрозумів, що обманював себе у конюшні: там він не був білий, а бруднувато-сірий, попелястий. Він вважав, що саме тому Степан насмілився хльоскати його батогом. Та після цих думок кінь почав сумувати за Степаном і вирішив повернутися.