На початку бою лицарі помчали на змія з усіх боків, а пан Лаврін на відміну від інших не махав дурно мечем, а вибирав місце вразливе, гарцюючи під самим носом в чудовиська. Дракон нахилив голову так, аби зручніше було поцілити в його око. Лаврін помітив цей рух, замахнувся мечем, та раптом побачив драконове око. Воно дивилося таким розумним поглядом, і в оці блищала сльоза. Око дивилось і ніби підказувало – коли, я чекаю! У лицаря з'явилася жалість до змія. При другій спробі Лаврін побачив своє відображення в оці дракона. А ще з ока дракона прозирав смуток і розпач. Тоді ж Лаврін зрозумів, що не треба було брати участь у бою, бо князівна йому не потрібна, а дракон чомусь спеціально підставляє своє око. Лаврін також побачив живу й здорову Настасію, а купа кісток біля печери була справді далеко не цьогорічна. Втретє Лаврінів меч повис у повітрі, а дракон просив у думках смерті. Лаврін "заплющившись, навідліт рубає мечем у те око, в якому він наче у дзеркалі, та в цю мить налітає джура, бо терпець йому увірвався, і спис його з розгону впивається, мов жало оси, а голова драконова сіпається, і меч пролітає повз око, опускається на спис і перерубує його." Цей вчинок характеризує Лавріна як розумну, милосердну, здатну до співчуття і розуміння людину, яка розуміє, що навіть в драконі може критися не зло, а добро.