Тітка і Павло виживали, бо нічим топити, нічого їсти, а жити далі якось треба. Їхню хату розірвало бомбою, доводилося жити у хатинці, яка залишилася. Важко було хлопцеві дивитися на зажурену тітку, і не від черствості душевної, а тому що несила витримати гіркі жіночі сльози, Павло втікав із хати на город чи у двір. Після невдалого вступу до ремісничого Павлик твердо вирішив піти на роботу, бо це єдиний спосіб вижити. Без роботи Павло не мислить свого життя: у дворі та на городі, улітку й узимку, він справжній господар, бо тітка цілий день на роботі. Ніхто не нагадує хлопцеві про його обов'язки: почуття власної відповідальності формувалося в повоєнних дітей дуже рано.
Доля обділила Павлика. Його батько загинув на війні, матері немає. Тітка, з якою він живе, чужа, але казати так неправильно й жорстоко. Чутливим дитячим серцем відчуває Павлик її гарячу любов до себе. Не раз протягом ночі тітка не спала, виглядаючи хлопця з міста, не раз підбадьорювала його, завжди клопоталася біля нього, віддаючи все тепло душі. Читач вірить, що згодом Павлик спроможеться назвати добру тітку матір'ю. Та й тітці є за що дякувати хлопцеві: він росте чуйним, працьовитим, справедливим. У перший день навчання він приносить додому шматок ремісницького хліба, щоб почастувати ним тітку.