Почуття, яке виникає між Олесею і Василем, автор поетизує за допомогою щирої розмови між закоханими, емоційних проявів. Олеся звертається до хлопця, використовуючи зменшено-пестливу форму "Василику", хлопець звертається до неї "рідна моя". Реальне життя і війна наче відступаються на другий план, коли дівчина виймає з материної скрині нові рядна, напірначі, рушник, дві подушки. Квіти, які приносить дівчина з надвору, створюють особливу атмосферу. Місяць освітлює Олесю у довгій мережаній сорочці, дівчина пахне для Василя любистком, вона висловлює мрії про спільне майбутнє і щасливе, "ладне" життя. Можна стверджувати, що між молодими людьми зароджується справжнє кохання, адже побачившись вперше біля криниці, вони не змогли відірвати поглядів одне від одного, Василь "дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину нігде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні.".