Окупація зумовлює і породжує евакуацію. Ставлення Довженка до неї осудливе. Рвати те, що "прив'язане тисячолітніми узами", є неприродним, залишати землю на поталу ворогові — злочинне. "Втікачами" називає письменник тих, які з валізами на машинах дременули туди, де спокійно жити. Це морально слабкі люди, які не розуміють, як багато важить для селянина земля, хата, могили дідів і прадідів, вони помилково вважають, що селяни "ждуть німців". У плюгавих серцях цих нікчемних утікачів народжується мстиве почуття кривавої помсти: "Ми ще повернемось!" Мовляв, ми розвіємо вас, українців, по тюрмах, концтаборах, поселеннях. Так воно потім і сталося, про що Довженко пророчо писав у своєму щоденнику ще 1942 року. Селяни зневажають утікачів, яких автомашини везли "без кінця і краю", а самі, прив'язані "тисячолітніми узами до землі", не могли виїхати, тому дивилися услід від'їжджаючим і говорили: "А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не переставали! Та нащо ж їх везуть машинами? Може б, машини та на щось інше пригодилися!" Ті, що їхали в тил, питали один одного: "Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікають? — Ну, ясно. Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців". Так розколювалася нація зсередини, і це ще один із трагічних наслідків війни, який переживатиме народ ще довгі роки по війні.