Устим Товченик, Павло Хутірний, Іван Гаркавенко стають німецькими поліцаями, коли німці приходять у Тополівку. Павло Хутірний, наприклад, дезертир, який вибирає за краще втекти з армії, залишитися у рідному селі, а потім служити новій владі. Батько, Купріян Хуторний, дорікає синові за це, а в сутичці з ним отримує смертельне поранення. Автор не випускає з поля зору поліцаїв, щоб показати їхню подальшу долю. Старший фон Крауз за смерть свого сина власноручно перестрілює усіх поліцаїв, крім Івана Гаркавенка і Устима Товченика, яким вдалося сховатися в кущах. Згодом стара Одарка Товчениха сама приводить сина Устима до партизан і просить простити його і прийняти. Поліцая Івана Гаркавенка не хотіли приймати. Коли ж перед партизанами з'явився Лаврін Запорожець, Іван почав говорити, що це зрадник. Довженко про дезертирів і тих з них, хто став поліцаями, пише так: "… мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликали їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово "священна" не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі". Отже, автор не засуджує їх, а співчуває їм, адже ці хлопці не розуміли того, що роблять.