Розповідь сина про знущання над ним у війську вразила батька своїм патологічним дикунством. У свідомості ніяк не вкладалося таке звірство. Він, що не міг покласти руку навіть на Саву, він, для котрого законами життя була справедливість, честь і праця, не міг того збагнути. Вперше в душі Івоніки Федорчука, чоловіка витримного, спокійного і доброго, "заграло обурення з невимовною силою… , майже відібрало йому можність гамувати себе. Все знялося в його душі до пімсти. Його дитину, над якою дрижав так, тіло і кров його, суть життя його, – над ним так збиткуватися? Хто мав право до того? Хто мав таке право? Був би тут вже вголос ревнув такий був обурений, так заболіло його серпе за дитиною. Його сильні, залізні руки, чорні та тверді, заворушилися незамітно".
Заради порятунку сина, однак, оту збурену ненависть Івоніка мусів притлумити. Тільки заради нього Івоніка шукає виправдання й підбирає слова розради, відчуваючи всю недолугість їх: "Ти ше молодий і здоровий маєш тата й маму і служиш цісареві, се... гонор…" При тім слові йому голос урвався. Він не вмів брехати. Він говорив про честь, а дрижав ще перед хвилею за тяжку зневагу сина. Йому краялося серце за сина. Скільки терпіння стоїла його та честь, і з якими жертвами була вона сполучена, а що найбільше, що сталося з сина!"
При всій ненависті і бажанні Івоніка не може врятувати сина від наруги, змінити стан речей. "Що ж я тобі поможу, синку? У мене мужицькі руки, голова хлопська. Руками кривавлю землю, а головою хіба розіб'ю я сей мур?.." Розбити той мур Івоніка поки що не може, проте й приймати його беззастережно, покірно, як досі, не буде. Сила народу пробуджується і виливається в прокляття цісарю і мілітаризму. "Ті, що придумали військо на се, щоби сини покидали родичів у найкращому віці, бодай би і в гробі не найшли супокою, а тих, що видумали війну, нехай Бог скарає, нехай їх тяжко скарає! Землі нехай наїдяться і най подавляться, кров'ю най уп'ються, коли їм уже чого іншого замало на цім світі..."